Лебідка
Українська народна казка Полтавщини

Давно-давно це було. Жили собі на світі чоловік та жінка. Не бідні були і не дуже багаті. Мали корівку в господарстві, грядочку біля хати, з десяток курочок. Та так собі і хазяйнували. Чоловік виконував свою роботу, а жінка то в хаті копошилась, то на грядці. І все в них було до ладу. І на подвір’ячко любо-дорого подивитись, і в господі прибрано, затишно. Та і самі були щирими, добрими людьми. Коли хто що попросить, ніколи не відмовляли. А тільки сумно було у них на душі. Одного їм бог не дав — діточок. Не розуміли вони, чим розгнівали Господа?

Та якось прийшла до них бідна жінка з дитям на руках. Хворе було маленьке, дуже хворе. Ніхто не зголосився допомогти бідоласі врятувати її кровиночку. Порадились чоловік та жінка і залишили у себе незнайомку, не вимагаючи ніякої плати за це. Дуже вже кволеньке було дитя, не можна кидати напризволяще. А щоб виходити його, потрібні були відстояні вершечки з коров’ячого молочка.

Так і робила господиня. Тільки здоїть свою годувальницю, процідить у глечичок, постоїть молочко годинку-другу, зіллє жінка вершечки і несе Ганнусі (так було звати хвору дівчинку). Не пройшло й місяця, як Ганнуся стала одужувати, а незабаром її зовсім покинула хвороба. Не знала та незнайома жінка, як і дякувати господарям. Лише сказала:

— Буду молитися за вас, де б я не була.

І зібралася йти шукати свою долю на цім світі. А господарі довго не відпускали їх у дорогу, вмовляли залишитися, бо вже звикли і до неї, а особливо до її дзвінкоголосої дочечки.

— Ні, — каже жінка, — не можна нам лишатися. Нас в інших краях чекають. А ви, добрі люди, не сумуйте за нами. Чекайте свою лебідочку, вона вже в дорозі.

Та так на цих словах і зникла, як і не було ні її, ні дитини.

Посідали на призьбі наші господарі і диву дивувалися. Чи це був сон, чи справді все було — не могли зрозуміти. А вже останні слова незнайомої так і зовсім були загадковими…

Та не минуло і року, як бог послав велике щастя цій оселі. Господиня народила дівчинку. Довго думали батьки, як назвати. І назвали Лебідкою, бо обом спали на думку слова тієї жінки-долі, яка з’явилась і зникла якось таємничо. Була їхня дочка красива, як сонечко в небі. Росла і розцвітала на втіху батькам.

Вся округа була зачарована тією незрівнянною красою. Та заміж віддавати дочку батьки не поспішали.

У сусідньому селі жив собі хлопець, Яшком звали. Бідний-пребідний, але роботящий і на вроду гарний. Батьки померли, так він сам собі і хазяйнував. Про Лебідку і до нього чутки дійшли. Хоч знав Яшко, що нерівня він тій красуні. Та якось на Великдень доля звела їх обох у церкві. Зустрілися вони і відразу ж покохали одне одного. Це кохання виявилося сильнішим за все на світі. Тільки не судилось зазнати лебедятам щастя.

Впала в око Лебідка парубкові з її села. З багатої сім’ї був цей Семко, та тільки дурна слава про нього йшла. Все його розбійником називали. І от коли дізнався Семко про Яшка з Лебідкою, про те, що вирішили побратися закохані, то і задумав завадити їхньому щастю.

Далеко було Яшкові ходити до Лебідки. А по дорозі від села до села була козацька могила (так називали її у народі). Було йде-йде хлопець та й сяде перепочити.

Дізнався про це якось багач та і підстеріг одного разу Яшка біля могили.

Не дочекалася Лебідка свого милого в той вечір, не було його ні другого, ні третього дня. Засумувала молода дівчина, світ їй став немилий, розмовляти ні з ким не хотіла. Лише у бога просила розради і поради, як знайти їй коханого? Одного разу приснився їй сон, що іде вона у весільному вбранні до козачої могили і бачить там двох лебедів. Другого дня зібралася дівчина і пішла до бабусі, яка ніби вміла розгадувати сни. Дуже довго бабуся не говорила Лебідці, що це все значить. Та дівчина так благала стареньку, що та не втрималась і сказала:

— Там на могилі чекає на тебе твій милий.

Відразу все зрозуміла Лебідка, бо знала наміри Семка-розбійника. Пішла степом на могилу, довго-довго умивалась гіркими сльозами. Аж тут раптом хтось торкнув її за плече. Перед Лебідкою стояла старенька бабуся. Вона тихим голосом сказала:

— Я тобі допоможу. Колись давно твої батьки врятували мені доньку. Тепер моя черга віддячити тобі. Іди додому і чекай на своє щастя.

Так і зробила Лебідка. Незнайомка скропила тіло Яшка живою водою і він ожив. Повернувся парубок до коханої ще вродливішим, побралися молодята і зажили довго і щасливо.

Багато часу пройшло відтоді, але люди пам’ятають історію вірного кохання Яшка та Лебідки. Адже і до цього часу є та козача могила між селами, на яку інколи справді прилітає пара лебедів.