Лисичка та її товариші
Українська народна казка Буковини

Була лисичка. Жила собі сама у своїй хаті в лісі. А ще були в тому лісі кабан, ведмідь, вовк і зайчик. Ті всі четверо жили разом. Лисичка що зроби собі хату, вони їй завалять, що зробить — вони завалять. Іде вона лісом та й плаче, що вони знущаються над нею. Йде та й здибає кота.

— Добрий день, котику!

— Добре здоровля, лисичко. Куди ти йдеш?

— Іду десь, — каже, — в поле, може, миш пійму.

— І я мишами живлюся. А тепер я вже старий і не годен миші ловити, то хазяїн нагнав мене від хати. Не хоче вже давати мені їсти.

Каже лисичка:

— Гай, ідім зо мною. Будеш зо мною разом жити, будем годуватися обоє разом.

Пішов з нею котик. Ідуть вони, йдуть і здибають пса.

— Добрий день! — кажуть до пса.

— Дай Боже здоровля.

— Куди йдеш?

— Іду в степ, може, якогось стерва найду, щось поїм. Бо я старий став, уже не гавкаю. Хазяїн нагнав мене від хати, то йду.

— Гай, — каже, — іди до мене, будем разом жити. Гезде й котик є.

Пес каже:

— Добре, най буде.

І пристав пес до неї. Ідуть вони всі троє далі, здибають вівцю. Каже лисичка до вівці:

— Добрий день, кумо! Куди йдеш?

— Іду, — каже, — бо хазяїн мене нагнав. Вже стара я, ягнят не роблю, молока не даю. Не дає мені хазяїн їсти.

Каже лисичка:

— Йди до нас, будеш разом з нами жити. Гезде котик і пес е, і ти будеш з нами.

— Добре, най буде.

Ідуть вони всі четверо. Ідуть далі, здибають качку.

— Добрий день!

— Доброго здоровля.

— Куди ти йдеш?

— Іду, може, десь попасуся. Хазяї нагнали мене, бо я вже стара, яйця не несу. Не дали мені їсти і відправили мене.

— Ти знаєш, гай, іди до нас. У нас уже є кумпанія. І ти будеш з нами годуватися.

— Най буде, — сказала качка і приєдналася до їхньої кумпанії.

— Гай, ідем назад туди, — сказала лисичка, і вернулися вони на то місце, де вона жила.

Зробили собі там нову хату і жиють. А ті звірі вже до них не йдуть. Чули вони, що лисичка вже назбирала собі кумпанію, що вона не сама. І думають, що їм робити. Як би піти до неї та взнати, що там у неї за сила є, щоб їй робити збитки? Але не знають вони, як до неї підійти. Порадилися:

— Гай, робім обід. Зробим обід і взнаєм, яка в неї сила є. Готуються вони до того обіду. Зготували, що треба, і каже кабан до вовка:

— Іди, бри вовче, попросиш їх на обід. Попросиш лисичку і тих звірів, що в неї є.

А вовк і каже:

— Я не йду, мене там з’їдять. Я боюся, іди ти, бри. А кабан йому:

— Що, — каже, — я піду? Та там вчеплять мене зубами та й пірвуть. Я боюся.

Ну й що? Кабан не йде. Вовк каже до ведмедя:

— Іди ти, бри.

— Та як, — каже, — я піду? Я такий здоровий, — каже, — я там не просунуся в двері. Та зніму двері на себе — й вони мене там розірвуть. Я боюся.

Каже ведмідь до зайця:

— Нікому, лиш тобі льоси падуть, щоб ти йшов.

— А я що? Я, — каже, — боюся. Я маленький, вони мене там з’їдять. Не йду.

— З’їдять вони тебе чи не з’їдять, а як нас не послухаєш, то ми тебе розірвемо. Ти найменший — ти підеш. Там скіць, там скіць та й помаленьку зайдеш туди.

Той бачить, що біда: або там йому пропасти, або тут вони його розірвуть. Бере та й іде. Іде він туди, вже близько. Там скіць, там перескіць. Підходить під поріг, а там якесь кукурудзиння зашалапало. Лисичка так порозкладала своїх товаришів: пса поклала в сінях, вівцю — в хаті, качку — під лавку, а кіт вийшов аж на горище і гріється собі коло теплого на висоті.

Пес учув, як щось зашелепотіло під дверми, та й загавкав:

— Гав, гав, гав! А заєць каже:

— З’їм, з’їм, з’їм!

Ще й не видів нікого, а каже, що з’їсть. Бо що ж робити? Треба якось лякати. Треба йти. Лиш відкрив двері та й попри пса до хати, дивиться — а лисичка витяглася на припічку, лежить та й усміхається. Заєць каже:

— Добрий день. Просили вас на обід і вовк, і ведмідь, і кабан, і я вас просю. Приходьте до нас на обід.

Лисичка подякувала. А вівця каже: — Де?

Питає, де буде той обід. А кіт «ньор, ньор», подає голос з поду. А з-під лавки щось каже:

— Так-так, так-так. Заєць у двері та й побіг.

Прибіг, а ті пантрують уже, чекають.

— Ну що, просив на обід? — питають зайця його товариші.

— Просив.

— Ну то що, які там звірі?

— О, — каже, — страшні звірі. Я до дверей, ступаю в хату, а там якесь волохате, вовнисте стояло. Та й питає: «Де?» А якесь сиділо там, таке волохате. Та й навіть злізти не хотіло, лиш казало: «Подай, подай». Хоче, щоб йому подати аж туди. А якесь там сиділо, що я й не видів його, та й лиш казало: «Так-так, так-так». Ледве вирвався. Страшне діло, — каже, — там такі звірі!» «Страшні звірі», — думають вони. Та й кажуть:

— Ну що ж, як таке діло, треба ховатися в ліс. Поховаємся в лісі і будем дивитися. Вони будуть йти, і будем бачити, що то за звірі. Не будем сидіти дома.

Приготували вони все, поставили на стіл і поховалися. Ведмідь виліз на дуба, притаївся та й сидить там, кабан заліз у листя, зарився та й сидить. Заєць під скалу заліз. А вовк і собі підсів до зайця.

А лисичка з товаришами йде стежкою. Зближилися вони, а кабан не види їх, бо у листі. Побиває кабан хвостиком у листі, а сухе листя шелепотить. Котик думає: «То мишка в листі шелепотить. Давно я вже миші не ловив. Доки той обід буде, то скочу та пійму хоть мишку». Подивився кіт, а кабан знов зачав хвостом шелепотіти. Кіт як скочи туди! А кабан відти вискочив та давай тікати. Заєць з-під скали, а вовк за ним. А ведмідь скочив з дерева. І всі повтікали.

Каже кабан:

— Зіправди то страшний звір! І як він мене побачив у листі? Я так глибоко зарився, а він хотів мене пірвати. Добре, що хоть не піймав мене за шкіру, а то був би розірвав.

А лисичка з товаришами прийшла туди — нема нікого, а на столі все лежить. Наїлися вони там добре, позабирали колачі й пішли. Кіт поклав собі колачик на хвостик. А ведмідь і його товариші вже більше до свої хати й не верталися. Збудували собі хату десь далі. І лисичку вже не зачіпали.