Одному дідови приснилося, що хтось йому каже: «Ти не маєш дітей. Йди в ліс, назбирай пташиних яєць і посади на них замість квочки свою бабу». Пішов дід у ліс, назбирав різних яєць, і баба висиділа з них тридцять одного хлопця. Хлопці добре росли, а один з них був менший за всіх. Назвали його Мал.
Поїхав дід у місто і купив синам тридцять кіс. А для Мала коси не було. Мал і каже:
— Чого ж мені косу не привіз?
— Для тебе не було коси. Вони підуть косити, а ми з тобою будем щось інше робити.
У старого був великий луг, і пішли тридцять хлопців косити на тому лузі траву. А мати зварила обід та й каже:
— Я понесу обід сама.
— Тату, я понесу, — каже Мал.
Його не хтіли пускати, але він наперся: «понесу» та й «понесу». Та й поніс.
Прийшов Мал у ліс, виліз на високу деревину. Бачить — косять тридцять косарів. Приносить він обід, а брати дивуються, як Мал їх знайшов і як таку вагу приніс. Пообідали вони та й полягали спочити. Подивився Мал, що вони лишили норму косити для него й для батька, почекав, поки брати заснули, хапнув дубка, вирвав його з коренем та й збив траву на тих двох ділянках. Як косою скосив. Встають брати, а в Мала сіно вже в копицях.
Прийшов Мал додому, а батько питає:
— Ну, що там?
— Все добре. Вони й для нас лишили ділянки.
— То попросимо когось, щоб поміг нам скосити, — каже старий.
— Не треба нікого просити, я вже все зробив.
Приходять тоти тридцять додому. Дивуються, як це Мал так скоро скосив. Вони своє докосили аж на другий день. Через день каже старий:
— Роботу ви зробили, але треба пазити, щоб ніхто наше сіно не забрав.
Почали вони пазити. На ніч пішли до сіна зразу десять хлопців. Пазили, пазили, а на ранок побачили, що одна копиця пропала. На другу ніч пішов другий десяток, і знов одну копицю щось з’їло. Те ж саме було і на третю ніч, коли пішов пазити третій десяток.
На четверту ніч пішов Мал. Виліз на копицю та й ляг. Чує, щось іде. Подивився — іде до сіна тридцять одна кобила. І за кожною кобилою — лоша. Скочив Мал із копиці, вхопив за гриву найкращу кобилу та й вискочив на неї. Кобила пустилася бігти, а він її буком та буком. Забігла вона в ліс, а він усе б’є та б’є. Почала кобила проситися.
— А нащо ви з’їли в нас стілко сіна? — питає він.
— Ми тобі за те сіно дамо наших лошат, — каже кобила. — Аж тридцять одно. Пожени їх додому і скажи браттям, най кожен вибере собі лоша, а собі візьми те, що лишиться. Пусти його на три дні на луг, а тоді жени до річки та обмий. І те лоша скаже тобі, що робити.
Брати вибрали собі добрі лошата, а йому лишили найгірше та й сміються: «Він не має добра в голові».
Паслося Малове лоша три дні на лузі, а тоді повів він його на річку і помив.
— Ну, тепер скажи, чого ти хочеш? — людським голосом спитало лоша.
— Хочу, щоб я і всі мої браття мали якусь службу.
— Добре. Відправляй усіх своїх братів у дорогу, а сам лишайся, бо скоро помруть твої батьки. Треба буде їх поховати. А тоді ми братів доженемо.
Послухав Мал свого коня. Скоро помер його тато, а за ним і мама. Мал поховав їх, а тоді сів на коня і поїхав наздоганяти братів. Доганяють вони братів, а Мал і питає:
— То ви так мало проїхали?
— Та ми ж і не спочивали, — кажуть брати.
— Ну, то тримайтеся мене. Та й поїхали.
Під вечір приїхали в гори. Дивляться, хата. Заїхали, а хазяйка й каже:
— Ночуйте у мене.
— Але нам треба тридцять одну дівку, щоб ми могли поженитися.
— То йдіть до мої сестри, її спитайте. Поїхали до її сестри, а та каже:
— У мене є тілко тридцять, а одної нема. Ідіть до нашої третьої сестри, у неї є тридцять одна дівка.
Поїхали вони до третьої — є тридцять одна дівка. Пригостила їх хазяйка, дала коням їсти. Вивела дочок.
— Вибирайте, котрий яку хоче.
Вибрали вони по дівці. Поставила стара в ряд ліжка і поклала всіх спати.
— Позав’язуйте білі хустки, — стиха сказала дочкам. — Ви лягайте в чорних шапках, — голосно сказала браттям.
Так вони всі й зробили.
А Мал не спить. Вийшов до коня, а той каже:
— Стара хоче вас усіх знищити. У неї е меч-самосєч. Той меч має вночі повідрубувати всі голови в чорних шапках. Коли дівки заснуть, візьміть з їх голів хустки і пов’яжіться, а їм одягніть шапки. А як меч повідрубує їм голови і вилетить, то швидко тікайте.
Так вони й зробили. Меч-самосєч увігнався до хати і повідрубував голови всім дочкам чарівниці. А як тілко меч вилетів у двері, всі хлопці хода відти. Але куди йти? Мал каже:
— Ходімо на службу до царя.
Приїхали вони до царя. Цар приймив їх, а Мала поставив над ними за старшого.
Браттям не подобалось, що Мал усе за старшого над ними, і хотілося їм, щоб Мал пропав. Розказали вони цареви, що в чарівниці є меч-самосєч і гуди-самогуди, які самі грають і самі гуляють. Вони бачили ті гуди-самогуди, як були в чарівниці.
— ... Один лиш Мал може меч і гуди дістати, — сказали браття цареви.
І післав цар Мала за мечем. Спитався Мал свого коня, де лежить меч-самосєч і як його взяти.
Приніс меча, а цареви захотілося ще й самогуди взяти. І знов поміг йому кінь. Приніс Мал і самогуди.
А через кілька днів побачили всі, що Сонце йшло, йшло, а потому стало над морем і дві години простояло на місці. Чого воно спинилося?
— Це може дізнатися лише Мал, — кажуть браття цареви, бо дуже хотіли знищити його. Цар йому:
— Іди і дізнайся.
А Мал знов до коня.
— Що робити?
Кінь дав йому хустину.
— Бери цю хустину. Як будеш іти через вогонь, накидай на себе хустину і не згориш. Як прийдеш до Сонця, то застанеш удома лиш матір Сонця та його дочку. Коли вони спитають, чого ти прийшов, розкажи їм усе, як воно є.
Добрався Мал через вогонь до Сонцевого дому і розказав усе матері й дочці Сонця. А мати Сонця й каже:
— Стань за пічкою.
І дала йому шкіру, щоб він накинув її на себе, бо як прийде Сонце, то буде так пекти, що не витримаєш. А дочка дала горнятко води.
— Як буде тебе Сонце пекти, то обливайся.
Зайшло Сонце в хату, сіли вони вечеряти. А мати Сонця й питає:
— Що ти цікавого видів, як ходив по світі? Сонце розказало.
— А чого ти такої-то днини затримався на дві години? — питає мати.
— Бо я побачив, як у морі дівчина золотий човен золотим веслом гнала. Зроду такої гарної не бачив.
Як Сонце лягло відпочивати, подякував гарно Мал Сонцевій матері й дочці та й пішов.
Розказує Мал цареви про дівчину в морі, а браття бачать, що Мал живий, і ще більше захотілося їм, щоб він пропав.
— Ти добудь мені ту дівку, — каже цар Малови.
Мал каже, що це дуже трудно, але цар і чути нічого не хоче — лиш повторює:
— Давай сюди дівку!
Знов іде Мал до коня. Та й розказує йому, яке важке завдання дав цар.
— Це ще не завдання, — каже кінь. — Завдання ще буде. Ти скажи цареви, щоб він збудував над морем ресторан і в ньому було все, чого тілко душа забажає. І нехай він дасть тобі меч-самосєч, щоб той меч коло тебе був.
Цар усе це виконав. Поставили ресторан, а цар сів та й торгує в ньому.
Коли це одного разу далеко в морі з’явився золотий човен. Глянула дівчина — щось нове стоїть на березі моря. Під’їхала ближче, прочитала вивіску, і захотілося їй пити. Підкликала вона Мала до берега та й каже:
— Дай пити.
Налляв він у склянку смачного напою, вона протягнула весло і каже:
— Став на весло.
Поставив він склянку на весло, вона випила, подякувала та й подалася в море на своїм золотім човні.
На другий день знову приїхала та й просить пити. Випила, від’їхала, а тоді повернулася та й каже:
— Хороший напій, дай іще.
— Я вам дам, але такого в мене більше нема, а є луччий. Наллю вам більшу склянку, тілко на весло не дам, бо розіллється. Під’їдьте ближче та візьміть у руку.
Натягнувся він, а вона з човна й собі натягнулася. Лише за склянку, а він її — хап за руку!
— Ходи сюди!
Просилася дівчина, просилася, але Мал не відпустив.
— Мене послав цар, і я мушу тебе привести.
— Так не буде, як задумав цар, — каже вона.
Віддав Мал цареви дівчину і золотий човен з золотим веслом, а цар його за це генералом поставив.
— Ну що ж, будемо вінчатися, — каже цар тій дівчині.
— Як же вінчатися? А де моя одежа? Вона ж у скрині на дні морськім.
І знов є робота для Мала. Посилає його цар за тою одежею. Знов питає Мал поради в коня.
— Оце вже завдання, — каже кінь. — Нехай цар дасть тобі меч-самосєч. Коли приїдеш до моря, прив’яжи меч на ланцюг і кинь у воду. Меч буде нищити рибу. Тоді припливе найстарша рибина і буде питати, чого ти хочеш. Але стережися і не приступай близько до води, як будеш говорити з тою рибою.
Так він і зробив. Вийшла риба, спитала його, а він каже:
— Тут, на морськім дні, є скриня. Викинь її мені.
— Добре. Але як будемо викидати, тебе затопить вода. Утікай подалі, — каже риба.
Витяг він з води меч-самосєч і понісся на коні від берега. А позаду гуркоче вода. Якби гірший кінь, то наздогнала б. Упала скриня і вгрузла в землю. Почекав він, поки вода спаде, взяв скриню і повіз цареви.
А дівчина далі крутить:
— Що з того, що є скриня. А де ключ від неї?
Викликає цар Мала, аби знайшов ключ. А Мал знов до коня:
— Що робити? Цар посилає за ключем.
— Це ще нічого, — каже кінь. — Він тобі ще не таке завдання дасть. Ключ ти знайдеш так, як скриню.
Пішов Мал до моря, знов закинув самосєч — почав меч рубати рибу. Припливла найстарша рибина.
— Чого ти хочеш?
— Ключа від скрині.
Скликає вона всіх риб і раків і посилає шукати ключ. А ключ був замулений, і вони ніяк не могли його знайти. Зібралися докупи, а ключа нема. Аж дивиться найстарша риба — нема найстаршого рака. Почекали його, коли бачать, пливе він і несе ключ. І сказала найстарша риба Малови:
— Тікай відци. Як ми кинемо цей ключ, то він потягне за собою хвилю.
Від’їхав Мал. Ключ упав, і страшна хвиля пішла. Як спала вода, взяв Мал ключ і повіз цареви. А кінь каже йому:
— Буде тобі ще одне завдання. Найважче. Але ти витримаєш і це. Лише цар не витримає. Буде йому кінець — допоможе тобі царева наречена.
Віддав Мал цареви ключ, і став цар його боятися. Хоче дати таку роботу, щоб Мал не зміг її зробити.
— Одну ще роботу зроби, і все. Зроби мені за добу монастир, щоб у нім попи правили, півчі співали. І щоб міст був до монастиря, а по обох краях мосту щоб дерева зеленіли і цвіли. І щоб світло горіло в монастирі.
Іде Мал до царевої нареченої та й каже:
— Як же я за ніч усе це зроблю? А вона йому:
— Не журися, лягай спати — все буде добре.
Ляг він, виспався, рано встає, дивиться — усе, як мало бути: стоїть монастир, у вікнах світло, а через річку міст, і на нім дерева цвітуть. Морська дівчина каже Малови:
— Ми з царем підемо вінчатися. Цар буде казати тобі йти вперед, а ти не йди. Най сам цар іде.
Ідуть вони вінчатися. Приходять до мосту, а під ним смола кипить. Цар каже Малови:
— Іди вперед.
А Мал йому:
— Мені нема як іти вперед. Ганьба вам буде, якщо я піду вперед.
— Правильно, — каже молода цареви, — ти йди вперед, а я за тобою.
Цар пішов, але... щось із царем зробилося, упав у смолу і згорів. А молода підійшла до Мала і каже:
— Це давно треба було зробити. Я й по морю плавала, бо тебе виглядала. Якби-м не любила тебе, хіба б далася, щоб ти мене з моря витяг?
Повінчалися вони. І став він царем, а вона — царицею. І правили тим царством багато літ.
Мал і його кінь Українська народна казка Буковини
Одному дідові приснилося, що хтось йому каже: «Ти не маєш дітей. То йди в ліс та назбирай пташиних яєць і посади на них замість квочки свою бабу». Пішов дід у ліс, назбирав різних яєць, і баба висиділа з них тридцять одного хлопця. Хлопці добре росли, і один з них був менший за всіх. Назвали його Мал.
Поїхав дід у місто і купив синам тридцять кіс, а для Мала коси не було. Мал і каже:
— Чого ж мені косу не привіз? .
— Для тебе не було коси. Вони підуть косити, а ми з тобою будемо щось інше робити.
У старого був великий луг, і пішли тридцять хлопців косити на тому лузі траву. А мати зварила обід та й каже:
— Я повезу обід сама.
— Тату, я понесу, — каже Мал.
Його не хтіли пускати, але він наперся: «понесу» та й «понесу». Та й поніс.
Прийшов Мал у ліс, виліз на високу деревину. Бачить, косять тридцять косарів. Приносить він обід, а брати дивуються, як Мал таку вагу приніс і як їх знайшов. Пообідали вони та й полягали спочити. Подивився Мал, що вони лишили норму косити для нього й для батька, почекав, поки брати заснули, та хапнув дубка, вирвав його з коренем та й збив траву на тих двох ділянках. Як косою скосив. Встають брати, а в Мала сіно уже в копицях.
Прийшов Мал додому, а батько питає:
— Ну, що там?
— Все добре. Вони й для нас лишили ділянки.
— То попросимо когось, щоб поміг нам скосити, — каже старий.
— Не треба нікого просити. Я вже все зробив.
Приходять тоті тридцять додому. Дивуються, як це малий так скоро скосив. А своє вони докінчили аж на другий день.
Через день каже старий:
— Треба стерегти, щоб ніхто наше сіно не забрав.
Почали вони стерегти. На ніч пішли до сіна зразу десять хлопців. Стерегли, стерегли, а на ранок побачили, що одна копиця пропала. На другу ніч пішов другий десяток, і знов одну копицю щось з’їло. Те ж саме було й на третю ніч, коли пішов стерегти третій десяток.
На четверту ніч пішов Мал. Виліз він на копицю та й ліг. Чує, щось іде. Подивився він, прямує до сіна тридцять одна кобила. І за кожною кобилою — лоша. Скочив Мал із копиці, вхопив за гриву найкращу кобилу та й вискочив на неї. Кобила пустилася бігти, а він її буком та буком. Забігла вона у ліс, а він усе б’є та б’є. Почала кобила проситися.
— А нащо ви з’їли у нас стільки сіна? — питає він.
— Ми тобі за те сіно дамо наших лошат, — каже кобила. — Аж тридцять одно. Пожени їх додому і скажи браттям, най кожен вибере собі лоша, а собі візьми те, що лишиться. Пусти його на три дні на луг, а тоді жени до річки та обмий і те лоша тобі скаже, що робити.
Брати вибрали собі добрі лошата, а йому лишили найгірше. Сміються брати: «Він не має добра в голові».
Паслося Малове лоша три дні в лузі, а тоді він повів його на річку і помив.
— Ну, тепер скажи, чого ти хочеш? — людським голосом спитало лоша.
— Хочу, щоб я і всі мої браття мали якусь службу.
— Добре. Відправляй усіх своїх братів у дорогу, а сам лишайся, бо скоро помруть твої батьки. Треба буде їх поховати. А тоді ми братів доженемо.
Послухав Мал свого коня. Скоро помер його тато, а за ним і мама. Мал їх поховав. А тоді сів на коня і поїхав наздоганяти братів.
Доганяють вони братів, а Мал і питає:
— То ви так мало проїхали?
— Та ми ж і не спочивали, — кажуть брати.
— Ну, то тримайтеся мене. Та й поїхали.
Під вечір приїхали у гори. Дивляться, хата. Заїхали, а хазяйка й каже:
— Ночуйте у мене.
— Але нам треба тридцять одну дівку, щоб ми могли поженитися.
— То йдіть до мої сестри, її спитайте. Поїхали до сестри, а та каже:
— У мене е тільки тридцять. Ідіть до нашої третьої сестри, у неї тридцять одна дівка.
Поїхали вони до тої третьої — є тридцять одна дівка. Пригостила їх хазяйка, коням їсти дала. Вивела дочок. «Вибирайте, котрий яку хоче».
Вибрали вони по дівці. Поставила стара в ряд ліжка і поклала всіх спати.
— Позав’язуйте білі хустки, — стиха сказала дочкам. — Ви лягайте в чорних шапках, — сказала голосно браттям.
Так вони всі й зробили.
А Мал не спить. Вийшов він до коня, а той каже:
— Стара хоче вас усіх знищити. У неї є меч-самосєч. Той меч має вночі повідрубувати всі голови в чорних шапках. Коли дівки заснуть, візьміть з їх голів хустки і пов’яжіться, а їм одягніть шапки. Як меч вилетить, то швидко тікайте.
Так вони й зробили. Меч-самосєч увігнався до хати і повідрубував голови всім дочкам чарівниці. І як тільки меч вилетів у двері, всі хлопці хода відти. Але куди йти? Мал каже:
— Ходімо до царя на службу.
Приїхали вони до царя. Цар їх прийняв, а Мала поставив над ними за старшого.
Браттям не сподобалося, що Мал усе за старшого над ними. Хотілося їм, щоб Мал пропав. І розказали вони цареві про меч-самосєч і гуди-самогуди, які самі грають і самі танцюють (вони бачили ті гуди-самогуди, як були в чарівниці). «Тільки Мал може меч і гуди дістати». І послав цар Мала за мечем. Спитався Мал у свого коня, і той розказав, де лежить меч-самосєч і як його взяти.
Приніс Мал меча, а цареві захотілося ще й самогуди мати. І знову поміг Малові кінь. Приніс він і самогуди.
А через кілька днів побачили всі, що сонце йшло, йшло, потому стало над морем і дві години простояло на місці. Чого вони спинилося?
— Це може дізнатися лише Мал, — кажуть браття цареві.
— Іди і дізнайся, — посилає його цар. Мал знову до коня.
— Що робити?
Кінь дав йому хустину.
— Бери цю хустину, і як будеш іти через вогонь, накидай на себе, і ти не згориш. Як прийдеш до Сонця, то застанеш у хаті лиш матір Сонця і його дочку. Коли спитають, чого ти прийшов, розкажи усе, як воно є.
Добрався Мал через вогонь до Сонцевого дому і розказав усе матері й дочці Сонця. А мати Сонця й каже:
— Стань за пічкою.
Дала вона йому шкіру, щоб накинув на себе, бо як прийде Сонце, то буде так пекти, що не витримаєш. А дочка дала горнятко води,
— Як буде тебе Сонце пекти, то обливайся.
Зайшло Сонце в хату, сіли вони вечеряти. А мати Сонця й питає:
— Що ти цікавого бачив, як ходив по світі? Сонце розказує.
— А чого ти такої-то днини затримався на дві години? — питає мати.
— Бо я побачив, як у морі дівчина золотий човен золотим веслом гнала. Зроду такої гарної не стрічав.
Сонце — на спочинок, а Мал подякував гарно Сонцевій матері й дочці та й пішов.
Розказує Мал цареві про дівчину в морі. А браття бачать, живий Мал, і ще більше захотілося їм, щоб Мал пропав.
— Ти добудь мені ту дівку, — каже цар. Мал говорить, що це дуже трудно, а цар і чути не хоче, бо тридцять братів сказали, що лише Мал це може зробити.
Знов іде Мал до коня. Розказує йому, яке важке завдання дав цар.
— Це ще не завдання, — каже кінь. — Завдання ще буде.
Ти скажи цареві, щоб він звелів збудувати над морем корчму і в ній було все, чого тільки душа забажає.
Поставили корчму, а Мал сів та й торгує в ній.
Коли це одного разу далеко в морі золотий човен з’явився. Глянула дівчина, щось нове стоїть на березі моря. Під’їхала ближче, прочитала вивіску. І захотілося їй пити. Підкликала вона Мала до берега та й каже: «Дай пити». Налляв він у склянку смачного напою, вона протягнула весло і каже: «Став на весло». Поставив він склянку на весло, вона випила, подякувала та й подалася в море на своїм золотім човні.
На другий день вона знову приїхала та й просить пити. Він знову налляв. Випила вона, від’їхала, а тоді повернулася та й каже:
— Хороший напій, дай іще.
— Я вам дам, але такого в мене більше нема, а є май луччий. Наллю вам більшу склянку, тільки на весло не дам, бо розіллється. Під’їдьте ближче та візьміть у руку.
Натягнувся він, а вона з човна й собі натягнулася. Лише за склянку, а він її хап за руку! «Ходи сюди!» Просилася дівчина, просилася, але Мал не відпустив.
— Мене цар послав, і я мушу тебе привести.
— Так не буде, як цар задумав, — каже вона.
Віддав Мал цареві дівчину і золотий човен з золотим веслом, а цар його за це генералом поставив.
— Ну що ж, будемо вінчатися, — каже цар тій дівчині.
— Як же вінчатися? А де ж одежа моя? Вона ж у скрині на дні морськім.
І знов є робота для Мала. Посилає його цар за тою одежею. Знову питає Мал поради у коня.
— Оце вже завдання, — каже кінь. — Нехай цар дасть тобі меч-самосєч. Коли приїдеш до моря, то прив’яжи меч на ланцюг і кинь у воду. Меч буде нищити рибу. І тоді припливе найстарша рибина та й буде питати, чого ти хочеш. Тільки стережися і не приступай близько до води, як будеш говорити з тою рибою.
Так він і зробив. Вийшла риба, спитала його, а він каже:
— Тут, на морськім дні, є скриня. Викинь її мені.
— Добре. Але як будемо викидати, тебе вода затопить. Утікай подалі, — каже риба.
Витяг він меч-самосєч і понісся на коні від берега. А позаду гуркоче вода, якби гірший кінь, то наздогнала б. Упала скриня і вгрузла у землю. Почекав він, поки вода спаде, взяв скриню і повіз цареві.
А дівчина далі крутить:
— Що з того, що є скриня. А де ключ від неї? Викликає цар Мала, аби знайшов ключ. А Мал знов до коня.
— Що робити? Цар посилає за ключем.
— Це ще нічого, — каже кінь. — Він тобі ще не таке завдання дасть. Ключ ти знайдеш так, як скриню.
Пішов Мал до моря, знову закинув самосєч. Почав меч рубати рибу. Припливла найстарша рибина.
— Чого ти хочеш?
— Ключа від скрині.
Скликає вона всіх риб і раків, посилає шукати ключ. А ключ був замулений, і ніяк не могли вони його знайти. Зібралися докупи, ніхто не знайшов ключа. Аж дивиться найстарша риба — нема найстаршого рака. Почекали його, коли бачать, пливе він і несе ключ. І сказала найстарша риба Малові:
— Тікай звідси. Як ми кинемо цей ключ, то він потягне за собою хвилю.
Від’їхав Мал. Упав ключ, і страшна хвиля пішла. Як спала вода, взяв Мал ключ і повіз цареві. А кінь каже:
— Буде тобі ще одне завдання. Найважче. Але ти витримаєш і це. Лиш цар не витримає. Цареві буде кінець. Допоможе тобі царева наречена.
Віддав Мал цареві ключ. І почав цар боятися Мала та й загадує таку роботу, щоб той не міг зробити її:
— Зроби мені за. добу монастир. Щоб у нім попи правили і півчі співали. І щоб міст був до монастиря, а по обох краях по всьому мосту щоб дерева зеленіли й цвіли.
І щоб світло горіло в монастирі. Іде Мал до царевої нареченої й каже: — Як же я за ніч усе це зроблю? А вона йому:
— Не журися, лягай спати, все буде добре.
Ліг він, виспався, вранці встає, дивиться — усе, як мало бути! Стоїть монастир, у вікнах світло, а через річку міст і на нім дерева цвітуть.
Морська дівчина каже Малові:
— Ми з царем підемо вінчатися. Цар буде казати тобі йти вперед. А ти не йди. Най сам цар іде.
Ідуть вони вінчатися. Приходять по мосту, а під ним смола кипить. Цар каже Малові:
— Іди вперед. А Мал йому:
— Мені нема як іти вперед. Ганьба буде вам, якщо я вперед піду.
— Правильно, — каже молода цареві, — ти йди вперед, а я за тобою. — Цар пішов, але... щось із царем зробилося, упав цар у смолу і згорів. А молода підійшла до Мала і каже;
— Так і мало бути. Я й по морю плавала, то тебе виглядала. Якби-м не любила тебе, хіба б далася, щоб ти мене з моря витяг?
І одружилися вони. Та й був він царем, а вона царицею. І правили вони тим царством багато літ.