Марко-мисливець
Українська народна казка Буковини

Була собі вдова, мала сина. І забрали його в солдати. А цар став вибирати собі серед солдатів мисливця, щоб йому дичину носив. Зібрав цар солдатів і спитав: — Хто з вас мисливець? Вийшов лиш вдовин син.

Ходив він у царя на полювання, і ніякий звір від него не скапав, щоб не вбив його. Так він полював, поки не закінчився строк його служби. А цар каже:

— Ти служи в мене далі. Служи за гроші.

— Не, — каже солдат, — у мене дома мама стара. Не годен я більше у вас служити.

Увільнився солдат і йде додому. Зайшов до одної баби ночувати. Дав бабі п’ятака та й каже:

— Бабо, нате цего п’ятака і дивіться, щоб ніхто його не вкрав.

— Ніхто не вкраде, — каже баба.

Полежав солдат уночі, підводить голову і знов:

— Бабо, дивіться, щоб ніхто п’ятака не вкрав.

І не раз він так говорив бабі вночі. Набридло це бабі та й каже вона своїй дочці:

— У нас у гладущі вісім тисяч, та ми так не боїмося, а він за свого п’ятака боїться.

А солдат це чув. Як баба добре заснула, солдат устав, забрав тих вісім тисяч, взяв свого п’ятака та й пішов.

Прийшов додому і задумав женитися. І не яку-небудь брати, а тілко в царя дочку. Пішов до баби-ворожки. Каже та баба:

— Ти возьмеш царську дочку, але тобі перше треба купити вуздечку, бо від тої вуздечки гуляє кінь по світі.

Пішов він до тої баби, в якої була вуздечка.

— Бабо, продайте вуздечку.

— У мене нема вуздечки.

— А он на поді висить, — каже солдат, бо він ще від баби-ворожки знав, де та вуздечка.

А баба йому:

— Бери її собі, вона мені не треба.

— Ні, я не хочу даром, я заплачу, — сказав солдат, заплатив бабі, взяв ту вуздечку й пішов.

Вийшов солдат від баби, махнув тою вуздечкою на схід сонця, на захід, на північ і на полуднє, і прилетів до него кінь. Він сів на того коня й поїхав до царя.

А в царя була така дочка, що сам цар її не видів. Вона була, але ніхто навіть не знав, яка вона: чи чорна, чи біла. Не видно її було.

Договорився Марко-мисливець з царем за ту дочку і поїхав додому. А потому їде до царя свадьбу робити, їде він, а кінь йому каже:

— Як я подивлюся в правий бік, дасиш мені ніж, а в лівий — води. А царські міністри і всі ті головаті, що були коло царя, не хотіли, щоб простий солдат узяв царську дочку. Перейшли вони його і хотіли вбити. А кінь повернув голову в лівий бік, і дав він коневи води. Тоді повернув кінь голову в правий бік — Марко дав йому ніж. І кінь знищив усіх тих, що хотіли Марка вбити. Поїхав Марко до царя, зробили свадьбу, і забрав Марко свою жінку до себе додому. Були при його жінці служниці. Але вони сказали:

— Марку, закінчився нам строк, звільняй нас.

Звільнив він служниць і живе з жінкою. Встане рано — і на полювання. Приходи з полювання, жінки не видно, а обід зварений і стоїть накритий на столі.

І хочеться йому видіти свою жінку. А то жиє і не знає з ким.

Пішов він до баби-ворожки. Баба каже:

— Ти наклади в печі вогонь в такій-то кімнаті. Вийди надвір і дивися в вікно. Вона буде лежати в колисці, і ти будеш її бачити. Але знай, як ти її увидиш, то здорово постраждаєш.

А Марко каже:

— Най я хоч і хвилину пожию після того, але хочу її увидіти.

— То добре, — сказала бабка, — в печі буде горіти вогонь, ти вийдеш надвір, а вона буде лежати в колисці. Як тебе не буде, вона вийде з колиски і піде в другу кімнату прятати. А ти скоч вікном і колиску кинь у піч, щоб згоріла. Вона й не буде мати де сховатися.

Прийшов він додому і зробив так, як казала ворожка. Напалив піч, вийшов і став за вікном. А вона вийшла з колиски, і він її побачив. Вона засіяла, як сонце. Пішла в другу кімнату, а він ускочив вікном, схопив колиску і кинув у піч. Вона вчула, як щось гупнуло, входи в ту кімнату та як увиділа, що сталося, крикнула:

— Марку, здорово ти постраждав! А він каже:

— Най я вмираю тепер, але най я увидю, з ким жию.

Тоді бере вуздечку, махає нею на схід, захід, північ і полуднє, з’явився кінь, і їде Марко до царя сказати, щоб ішов повидів свою дочку.

— Приходьте до мене в гості. Ви виростили дочку і не бачили її, а тепер побачите.

Впрягає цар у карету штири коні і їде до зятя, Марка-мисливця, хоче побачити свою дочку. Приїхає під ворота, виходи дочка назустріч. І так вона засіяла, що цар розсердився, завернув коні й поїхав. Розсердився, що дав таку красуню за простого солдата.

Приїхав цар додому і пише до зятя, Марка-мисливця, щоб приїхав до него на приказ. Марко махнув вуздечкою на схід, на захід, на північ і полуднє, прилетів до него кінь, сів Марко на коня і поїхав на приказ до царя. Цар йому каже:

— Як хочеш з моєю дочкою жити, то вирубай гектар лісу, виори те поле, засій пшеницею, вижни ту пшеницю, змолоти, зерно змели і завтра рано щоб ти мені з тої муки приніс хліб.

Приїхав Марко від царя, сів та й зажурився. А жінка його питає:

— Чого ти, Марку, так зажурився? Каже він до неї:

— Як мені не журитися, як твій батько задав мені таку задачу. І розказав їй, яку задачу задав йому цар.

—...Завтра я маю свіжий хліб з тої пшениці принести.

— Не журись, Марку, — сказала жінка. — Лягай відпочинь. Коли буде треба, я збудю тебе.

Він ляг відпочивати, а вона вийшла в половині ночі надвір, махнула хусткою на схід сонця, на захід, на північ і на полуднє, і позбігалися до того лісу чорти! Той рубає, той копає пеньки, той сіє. Сходить сонце, а вони вже й хліб печуть. Спекли, жінка буди його:

— Вставай, Марку, неси татови хліб, як він не має що їсти. Цар питає:

— Виконав?

— Так, виконав, приніс вам хліб. Каже цар:

— Ще їдну задачу виконаєш, і я не маю нічого до тебе, а ти то мене. Будеш жити з моєю дочкою. Завтра щоб ти, твоя жінка і бог були в мене на обіді.

Приїхав Марко додому, сів і дуже зажурився. Він і жінка підуть, а де ж бога найти? Хто його видів? Питає його жінка:

— Чого ти, Марку, так зажурився? Каже він їй:

— Як мені не журитися, як твій батько сказав, щоб завтра я, ти і бог були в него на обіді. Я й ти підем, а де ж бога візьмем?

Каже вона йому:

— Не журися, Марку, відпочинь. Коли буде треба, я тебе збудю. І ти підеш.

Він ляг, відпочив. Буди вона його:

— Іди цею дорогою прямо, нікуди не зминай. Буде йти тобі назустріч сивий дід. Буде в него барда в руках. Він кине бардою в землю. Як зайде барда в землю по обух, то говори з ним, а як не зайде, то не кажи нічого.

Іде він, а назустріч йому старий сивий дід з бардою в руках. Та як кинув тою бардою в землю, то так глибоко забив, що лиш ручка виглядає. І каже дід:

— Марку-мисливцю, що ти у мене просиш? А він йому:

— Сказав цар, мій тесть, щоб Ви, я і моя жінка завтра на дев’яту годину на обіді в него були.

А старий:

— Добре, буду. Але піди до царя і скажи йому, щоб він добре приготувався. Щоб цеї ночі корова вродила теля, а те теля щоб вродило ще їдно теля. І те теля най він заріже нам на обід.

Марко сказав усе те цареви.

— Добре, — сказав цар.

І тої ночі вродила корова теля, а він узяв та й зарізав те теля на обід. А то не так треба було зробити — треба було зарізати теля від того теляти.

Приходя вони на обід, сідають за стіл, дає цар те м’ясо їсти. Бог узяв і лиш перехрестив те м’ясо, а воно стало кров’ю.

— Царю, ану йди сюди. Цар підійшов, а бог каже:

— Що ж ти дав? Хіба можна свіжу кров їсти?

Зняв його бог з престолу, а на престол поклав Марка-мисливця. Він і тепер керує тою державою.