Материна любов
Українська народна казка Поділля

Жила в одному селі мати із сином. Жили вони добре, бо батько після смерті залишив непоганий статок. Мати в синові душі не чула. Любила його та берегла як зіницю ока. Всю свою любов віддавала синові. Та прийшов йому час йти до армії на цілих три роки.

Ой у полі береза стояла,

Ой у полі кудрява стояла.

А на тій березі зозуля кувала

Ой то не зозуля, то рідная мати,

Вона виряджала сина у солдати.

Плакала мати аж вмлівала, жалко було синочка, шкода себе, та вдіяти нічого не могла. Провела сина в армію і сама залишилася.

Ночей не спала чекала вісточки від сина. Всі очі виплакала, зчорніла вся. А час пролітав повільно як століття. Так пройшло три роки. Повернувся син додому та не сам повернувся, привів молоду жону. Як побачила мати молоду невістку, мало зі злості не луснула так вона їй не сподобалася. Накрила вона стіл, а невістку з хати випровадила, давши їй окраєць хліба. Сина ж пригощала чим тільки могла. Невістка так в сінях і просиділа.

На другий день підняла невісточку ранесенько, до роботи всякої примушувала, як та не старалася невістка, ніяк не могла вона свекрусі вгодити. Все більше злості вона набиралася, все більше на невістку кричала. Та любов чоловіка всі ті крики стирала, все терпіла молода жінка. Ніяк не могла їх розвести мати. Вона свариться, а діти любесенько поцілуються та й підуть у поле працювати.

І ось у старої визріло страшне рішення — вирішила вона зі світу звести проклятущу невістку, що забрала у неї сина. На великі свята приготувала вона вгощення та й підлила невісточці у чарочку отрути. Випила невістка, та не просто випила, а разом із синовим поцілунком. Розмішав той поцілунок отрута із хлібом і обоє молодята померли. А на їх могилах, на полі, виросла калина із дубом. Мати скільки вийде в поле, хоче в холодок сховатися, а що дуб, що калина підіймуть свої віти і сонце її пече аж до болю в серці. Якось хлопченята гралися у полі, і з гілля калини сопілку вирізали. Як заграли на ній, заспівала вона примовляючи людським голосом:

Ой не грай сопілочка моя не грай,

Не тривож мою душеньку вкрай,

Бо свекруха недобрая, злая,

Та згубила душу мою до краю.

В моїх вітах колишуться діти,

Як же можна то в світі простити.

Чом ти, мамо, мене не жаліла,

Я б постельку тобі постелила,

Вимила б ніженьки білі,

А ти рани зробила на тілі.

Як почула цю пісню свекруха, то взяв її сум та й плач, зрозуміла вона свою помилку, зрозуміла вона, що накоїла, своєю рукою убила свою власну дитину, своїх внуків знищила.

І не за довгим часом_із тієї туги й сама померла.

Ой, у полі береза стояла,

Ой у полі кудрява стояла,

А на тій березі зозуля кувала,

Ой то не зозуля то рідная мати,

Вона виряджала сина у солдати.

Іди, іди сину іди не журися.

Через три годочки додому вернися,

Минає годочок і другий минає,

На третій годочок їде мій синочок.

Їде мій синочок та не сам з собою,

З своєю жоною,

Посадила сина за столи тесові,

Молоду невістку за сінним поргом.

Дала сину питци солодкого меду,

Молодій невістці гіркучого яду,

А син з невісткою та й дуже любили,

Вони яд з медочком докупи ззілили,

Поховала сина-виріс там дубочок,

А поруч калина як та тополина,

Ой гралися хлопці, та сопілку роблять.

А як задуділи та заговорили,

То рідненьку неньку коліки забили.

Ой не грайте хлопці, так сопілка каже,

Тут у моїх вітах сплять же мої діти,

Бо свекруха злая, та й нас загубила,

Вона в мою чарку та яду підлила.

І невже не знала, що ми так любились,

Бодай ти, свекрухо, була удавилась.