Мудра дівчина
Українська народна казка Буковини

Жили собі в сусідстві два чоловіки — бідний і багатий. Багатий мав штири корові, а бідний — їдну. І того бідного корова більше давала молока, як того всі штири разом. Багачеві діти йдуть до бідного і зазирають. Приходять додому і кажуть:

— Татку, цего бідного корова більше дає молока, як наших штири. Багач їм:

— Я в него ту корову заберу. Діти питають:

— Як же ви, татку, заберете в него ту корову?

— Ви примічайте, коли бідний вигони свою корову на водопій до річки. Тоді вигоньте й свою худобу.

Вигнали свою корову діти того бідного, вигнали худобу й багачеві. Іде та худоба догори, від річки, багач виходи з усією сім’єю, загнав свою худобу на подвір’я і бідного корову тоже загнав. Позапирав залізні ворота і поклав завори. Бідного діти поплакали й пішли додому.

Прийшли та й сказали татови й мамі:

— Багач забрав нашу корову.

Прийшла жінка під ворота багача, прийшов чоловік. А багач навіть і слухати не хоче. І не дав корову. Жінка й каже чоловікові:

— Йди до поліції. І скажи старості, що він забрав нашу корову і не хоче дати.

А той староста сам з куркулів і нічого бідному не помагає. Закликав він багача і каже:

— Дай йому корову.

Прийшли вони додому, а він дає не ту, але дає свою, найгіршу. Бідний зачав кричати, а той ударив бідного в голову і сказав:

— Не береш, то й цеї не даю.

Прийшов бідний додому та й плаче: «Що робити? Дає мені якусь ніяку. Я не хотів брати, а він мені ще голову набив». Каже жінка:

— Йди до пана. Не може бути, щоб корова наша пропала. Пішли вони до пана, сказали. Посилає пан ватагу за багачем. Приходи багач. Пан питає:

— В чім діло? Багач каже:

— Він мав якусь коровку. Пустили її його діти межи мої корови, а вона зайшла з ними на моє подвір’я. Я йому даю, а він не хоче брати.

Пан каже бідному:

— Чо’ ти не хтів брати?

— Бо він не мою корову дає, а свою найслабшу. Пан каже:

— Ідіть обидва додому. А після обіду прийдете і відгадаєте три загадки. Хто ті загадки відгадає, того й буде корова.

Плаче бідний. Але в него була дівчина, яка аж у сім років зачала говорити. І вона віщувала дещо. Та дівчина каже:

— Тату, пан вам дасть три загадки. Перша загадка буде така: що май жирніше в світі? А ви скажете, що свята земля найжирніша, бо всіх насищає. Друга загадка буде така: що май солодше на світі? То ви скажете, що сон. Бо як людина схоче спати, то й мед упустить з рук. А потім пан запитає, що май шпарке на світі. А ви скажете, що май шпаркіша на світі думка. Йдіть, тату, лиш не забудьте то все, що я казала.

Пішов бідний до пана. Приходить до пана й багач. Пан питає його:

— Що є на світі май жирніше? Багач каже:

— В мене, пане, є три кабани. То їден такий жирний, що само сало. Отой і є найжирніший.

А пан:

— Неправда.

І питає бідного:

— Що май жирніше на світі? А бідний:

— Свята земля, пане. Вона годує весь мир.

— Правильно. І питає багача:

— Що май солодше на світі? Багач каже:

— Майський мед. Солодшого нема на світі. Пан:

— Неправда.

І питає бідного:

— Що май солодше на світі? Бідний каже:

— Сон май солодший. Як схочеш спати, то й мед упустиш з рук.

— Правда, — сказав пан. І спитав багача: — Ану відгадай ще одну загадку: що май шпарке на світі?

Багач каже:

— У мене є такий кінь, що не біжить, а летить. Пан:

— Неправда твоя.

І питає те саме бідного. А бідний каже:

— Пане, найшпаркіша на світі думка. Можна весь вік ходити, а за хвилину все те передумати.

— Правда твоя, — сказав пан. — Ідіть додому, і ти віддай бідному його корову. А ти возьми в него свою корову, і щоб через дві години був у мене.

Пішов бідний, забрав корову. І не знає він, чого пан його кличе. Зажурився він. Взяв шапку на голову та й іде до пана. Прийшов і каже:

— Пане, я прийшов.

— Сідай. Сів бідний.

— Звідки ти знав ці загадки? Хто тобі сказав? Не такі є люди, як ти, та й не знають, а ти так файно сказав.

Бідний каже:

— Пане, в мене є дівчина. Вона змалку сім років не говорила, а тепер заговорила. Це вона мені все сказала.

Бере пан з миски два яєчка, загортає їх у папір і дає бідному.

— Йди дай це свої дівчині. Щоби вона цеї ночі підсипала ці яйця під квочку і щоби виростила з них до дня два таких кугути, щоб були в борщ.

Приходи він додому, дає ті яєчка дівчині і каже, що пан наказав: підсипати цих два яєчка під квочку, і щоб на завтра були кугути до борщу.

Дівчина засміялася і каже:

— Поставте там яєчка.

Бере вона в папірець пучку проса і каже:

— Скажіть панови, що не буде чим курчат годувати. Най пан це просо посіє. Най воно виросте і пан його зіжне й змолоти. І щоби на завтра було пшоно для цих кугутів.

Дав бідний то просо панови і сказав, що з ним робити. Пан рве із старого мішка дві ниточки і каже: «На, і дай це своїй хитрій дочці. Та скажи, щоб вснувала валовини і зробила на верстаті мішки на просо».

А вона взяла віник, вламала з него три патички і сказала батькови:

— Ідіть до пана і скажіть, най зроби з цих патичків верстат, щоб я мала на чім вснувати.

Той прийшов до пана з тими патичками, а пан йому:

— Ти скажи, щоб вона сама прийшла до мене. Щоб ішла й не йшла, їхала й не їхала. І щоб була з подарунком і без подарунка.

Прийшов бідний додому та й каже все це дочці. А вона:

— Не журіться, зараз підем. Давайте козу. Привели козу.

— Пійміть мені горобця, це буде подарунок панови. Піймили горобця. Держать його хлопці в хаті.

— Дайте мені кота в мішку.

Дали їй кота в мішку, і вона пішла до пана. Як вона йде? В їдній руці держить горобця. А на плечах у мішку кота. І їдною ногою йде по землі, а їдну задерла на козу. Коза йде, а вона скаче. І йде й не йде, і їде й не їде. Пан завидів, що вона зробила так, як він думав, і сказав наймитам, щоб спустили не менше, як зо п’ять-шість собак, щоб її пірвали. Собаки біжать проти неї, а вона пустила кота з мішка, і всі собаки пішли за котом, лиш порохи встали. А вона підходи на козі до пана та й каже:

— Прошу пана на подарунок.

Він простягнув руку, а дівчина поставила йому на долоню горобця, і горобець утік. Тоді пан зоставляє її в себе і каже:

— У мене багато роботи. Ти будеш мені помагати розсудювати різні діла.

І такі випадки були в селі, що вона часто розсудювала їх сама. І був такий випадок. Було троє бідних людей. Їден мав кобилу, та не мав хомута і воза. Другий мав тілко хомут, а третій лиш візочок. А колись мололи в млинах на річці. І як річка замерзне, то вже нема як молоти. Ці бідні люди не мали чим завезти зерно до млина. Той, що має хомут, каже:

— Мой, бери мій хомут, справляй на свою кобилу, та запряжем її у його візок і повезем зерно до млина.

Кум Сидор мав добрий візок, запрягли вони в него кобилу і поїхали втрьох до млина. Кожен узяв потроху зерна. У млині була черга, засиділися вони, і захватила їх ніч. Вони спали, а та кобила народила лоша. Устав той, що мав хомут, та й каже:

— Мій хомут вхомутився, народив лоша. А той, що мав візок, каже:

— Мой, це мій візок увізочився. А той, що його кобилка, каже:

— Мой, дурні, це ж моя кобила мала.

І так вони сварилися, що почали за чуприни ловитися. Не вірять їден другому. А люди направляють їх до пана і кажуть:

— У пана є дівчина. Вона вас розсуди.

Пішли всі три до пана. Пана не було дома. Приходять всі три, назустріч їм вийшла дівчина.

— Що з вами, люди? — питає вона. Той, що його хомут, каже:

— Ми всі разом приїхали до млина. І мій хомут ухомутився та й має лоша.

Вона йому:

— Ану тягніть цей хомут набік. Піде лоша за ним? Тягнуть хомут набік, кличуть — лоша не йде. Вона далі:

— Ану ти тягни набік візок.

Тягне той набік візок і кличе — лоша не йде.

— Ану ти бери кобилу веди.

Взяв бідний кобилу, а лоша йде за нею.

— От, — каже, — чиє лоша.

А вони не вірять, зачали сваритися. Не погодилися, що вона так розсудила. А вона й каже:

— Чекайте, я вам щось розкажу. Я вчора густо посіяла просо коло річки. А риба вийшла з води і визбирала все просо.

Ті два зачали й питає:

— Не може бути, щоб риба визбирала з землі просо! А вона спитала:

— А може бути, щоби цей ремінь з хомута вродив лоша? Або цей дерев’яний візок?

І на цім кінець.

Мудра дівчина
Українська народна казка Бойківщини

Були два брати, багатий і бідний. І той бідний робив у багатого, доста робив. І єдного разу каже багатий брат свої жінці:

— Ти знаєш що? Мій брат у нас робить. Та він не має корови. Я йому дам корову.

А вона говорить:

— Та дай. Я не проти.

Та й прийшов бідний брат до нього робити, робив цілий день. А ввечері каже брат:

— Но, брате, я тобі дам корову. Ти мені много робиш та й ще будеш робити. Ти відробиш.

А бідний каже:

— Йо-йой, брате, я тобі відроблю, я тобі добре відроблю:

Та й дав багатий бідному корову. Та й через короткий час багатому стало тої корови жаль. Каже він до жони:

— Я зле зробив, що йому корову дав. Було у нас п’ять, а тепер уже чотири. Треба корову відобрати.

А жінка каже:

— Як ти хочеш, та й відбирай. А що я знаю?

І тоді багатий бідному говорить:

— Ти віддай мені корову.

— Та як я тобі дам корову? Ти дав мені, а я тобі відроблю. Та й уже я тобі робив.

— Ай, я не хочу, би ти мені відробляв. Ти мені наробив, як кіт наплакав. Я тобі кажу: віддай корову.

— Не віддам.

— То даймося в суд.

— Най буде в суд.

А колись такого суду, як тепер, для села не було. На селі війт розбирав справи або пан. Бо вважали так, що війт — то мудрий чоловік, а пан — ще мудріший. Де був пан, там подавалися до пана. А в тому селі був пан, ще молодий, нежонатий. Та й багатий подав до того пана на суд, на розправу. А пан сказав:

— Та прийдете завтра оба. Та я послухаю, як ви говорите, і буду видіти, чия правда.

На друг й день прийшли вони оба. Багатий каже:

— Я йому дав корову, жеби трохи подоїв, для .дітей молока би мав, а він не хоче віддати.

А бідняк говорить:

— Не так було. Він мені казав: «Ти мені робив і ще відробиш. Я тобі даю на все».

А панови не хотілося справу обдумувати й розбирати. Та й каже:

— Хто відгадає, що найситніше, що найпрудкіше і що найсолодше, того й буде корова. Завтра прийдете і скажете мені.

Та пішли вони додому. Та й багатий подумав: «Я відгадаю. Що ситніше від панських кабанів? А що прудкіше від панських коней? А солодшого нема, як мед. І все».

А бідний іде та й думає: «Він багатий, та він і мудріший, як й я. Та відгадає та й корову забере. Та й я вже корови мати не буду.

І приходить бідний додому. А в нього була дівка. Кінчала інститут та вже мудра була. Та й отець прийшов, сів коло стола та й зажурився. А вона питає:

— Тату, чого їй так зажурилися?

— Та як не журитися? Трохи корову ми мали, а тепер брат відбере.

— Та як відбере?

— Та о, — каже, — ходили-сьми до пана, а пан сказав: хто відгадає, що найситніше, що найпрудкіше, що найсолодше, того буде корова. Я не відгадаю, а брат відгадає. Він мудріший, бо він багатший. Та й того я ся журю.

— Е-е, тату, ви не журіться. Я, тату, вам повім, і ви відгадаєте.

— Та як ти повіш?

— А так. Найситніша земля, бо вона нас усіх годує. Наповає й годує. І нас, і тварин, і все. А найпрудкіша думка, бо в єдну хвилину цілий світ обійде. А найсолодший сон. Як чоловік натрудиться, як захоче спати, захоче спочити, то не поможе жодний мед, мусить лягти і заснути. Та. Й так ви скажете пану. А як буде пан питати, чи ви сами надумали, чи хтось підказав, ви скажете: «В мене така дівчина була, вона мені підказала».

На другий день вони пішли до пана. Прийшли, а пан питає:

— Ну як, котрий вже надумав?

А багатий попереджає, хоче, щоб бідний не сказав, а він сказав перший і його корова була.

— Я знаю. Я говорю. Що, — каже, — ситніше гід панських кабанів? Панські кабани найситніші. А що прудкіше від панських коней? Панські коні найпрудкіші. А що найсолодше? Мед!

Пан говорить:

— Ні-і, то не так. Ану ти, бідний, скажи.

А бідний каже так:

— Найситніша земля. Вона весь народ і всіх тварин годує.

— Правда. А що найпрудкіше?

— Думка. Бо думка за одну хвилину цілий світ обійде.

— Правда, — сказав пан. — А що найсолодше?

— Найсолодший сон. Бо як чоловік натрудиться і хоче спочити, то все покидає. Він засне, і то йому найсолодше.

— Правда. А відки ти то все знаєш?

А бідний говорить:

— Та в мене така є дівка, що так мені підказала.

— Ага, — каже, — вона така мудра? Мій меч, а її голова з плеч!

Та пішов вирвав сім стебел льону та й каже:

— На. Неси, — каже, — до тої свої дочки. Нехай вона мені зробить сто ліктів полотна.

Узяв тото старий, іде та й плаче. Та як? З сімох стебел льону буде ото ліктів полотна? Та що з того буде? А він сказав: «Мій меч, з її голова з плеч».

Та й приходить, а дівка питає:

— А чого ви, тату, плачете?

— Казав пан так і так…

— Ви не плачте, ви не бійтеся.

Пішла вона в кущі, вирвала сім прутиків лозових і каже:

— Нате несіть до пана. Най мені зробить верстат до ткання, а я зроблю сто ліктів полотна.

І він то поніс до пана.

— Нате вам, пане. Дівка сказала, щоб ви з цього зробили верстат до ткання,

— Е-е-е, то неможливо.

— Як неможливо з сімох стебел сто ліктів полотна наткати, так неможливо з сімох прутиків верстат до ткання зробити.

А він що робить? Дав тому бідному десять яєць варених. Зварив і дав.

— На. Неси додому, дай своїй дочці, щоби вона мені вивела з тих яєць курчат.

Та й той несе яйця та й плаче. Чи з варених яєць курята будуть? Приходить додому, а дівка:

— Чого ви плачете?

— Дурний я був, з паном собі зайшов, та ще пан мене заб’є.

— За що?

— Дав десять яєць варених, би ти вивела курята. Та де з варених яєць курята будуть?

— Не бійтеся, тату, не плачте.

Взяла вона пшона, зварила, дала в горнець і каже:

— Несіть до пана. Та най посіє це просо, щоби виросло пшоно та я мала чим курята годувати.

Той поніс.

— Нате, пане, пшоно, посійте. Бо чим моя дочка буде курят годувати?

— Е-е-е, то неможливо.

Тоді пан говорить:

— Все рівно мій меч, а її голова з плеч. Ти їй скажи так. Щоб вона завтра до мене прийшла гола й не гола, вбрана й не вбрана, та йшла й не йшла, їхала й не їхала, подарунок несла й не несла. Як прийде так до мене, то добре, а ніт, то сказав я, же мій меч, а її голова з плеч.

Ну та й той прийшов додому знову плачучи.

— Уб’є тебе, дівко. Ми собі заробили.

А вона говорить:

— Нич не бійтеся, Що пан сказав?

— Так і так…

— Ходіме в ліс.

Пішли в ліс, їмили зайця, їмили пташка. Є пташок, є заєць — то добре. Пішли додому, на другий день рано дівка встала, збирається до пана. І ото таке, що в нас назирають сак, що рибу їмається ним, таке рідке, накинула на себе. І одну ногу уп’яла в черевик, а друга боса. Запрягла цапа в санки, став одною ногою на санки, другою на землю. І жене того цапа. І вбрана й не вбрана, гола й не гола, їде й не їде іде й не йде, боса й не боса, озута й не озута. Іде до пана.

Пан вийшов на балкон, дивиться. «Файно. Іде, та як я сказав. Що ж то робити?» А в нього було таких два пси, як коні. Сказав слугам:

— Ідіть поспускайте пси і натравіть на неї. Най її пси розірвуть і все, і по ній буде.

Вони поспущали пси, натравили. Пси до неї добігають, а вона пустила зайця, і пси погналися за зайцем, а вона пішла далі.

Приходить там, втворяє двері та й сказала:

— Чи так я все зробила?

— Та так.

— То нате вам подарунок.

Пан наставив руку, вона птаха пустила, птах пурх. Несла подарунок та й не несла, та й нема

— Ну раз ти така розумна, ти будеш моя жона, — сказав пан.

І поженилися вони, і живуть якийсь там час.

А два сусіди спряглися. Були в них в єдного і в другого кобили. Посідали вони на фіру та й їдуть. А ур кобила стала і вродила лоша. Далі вони не поїдуть, бо лоша малейке. Та й вертаються додому.

Вернулися вони, а той що його кобила вродила лоша, хоче брати кобилу з лошам додому. А той другий не дає. Каже:

— То моє лоша.

А той каже:

— Та як? Відки твоє, як то моя кобила уродила?

— Ні, то моя, — каже, — ти зле знаєш.

Та й подаються вони на суд до того пана. Прийшли та й той говорить:

— Моя кобила вродила.

А другий говорить:

— Моя.

А пан каже:

— Ідіть приведіть кобили, і я тоді вам скажу, а інакше не скажу.

Привели вони, а пан й говорить:

— Прив’яжіть кобил до дерева. До котрої котрої кобили лоша піде, того й буде лоша.

Вони прив’язали кобил до дерева, а лоша нікуди не йде, бо лоша ниська вродилося, воно сліпе, воно ще нічого не видить. І не можу вони нічого розібратися.

А панова молода жона говорить:

— То не так робиться. Лошо сліпе, воно не знає, куди йому йти. А ви йдіть повідв’язуйте кобили. Котра з них мати лошати, то вона сама до нього побігне.

Вони пішли повідв’язували кобил. Та так і сталося, котра кобила мати, та заіржала і побігла до свго лошати. А пак розсердився. Каже він так:

— То таке може бути, би ти була мудріша, як я? Би ти оправу розбирала? Такого бути не може. Забирайся від мене геть. Іди собі додому. Бери собі, що тобі наймиліше, і йди.

— Добре, — каже, — та я йду. Але як ми женилися, то ми горілку пили?

— Так, пили, — каже він.

— То й тепер, як ми розходимося, треба випити.

— Я не проти, давай закуску, я даю горілку, і будеме пити.

Зробили вони гостину, п’ють обоє. А вона була хитра та все йому:

— Пий, пий, бо я йду геть, ми ся розходимо.

Та так його силувала пити, що він де пив, там і заснув. А вона положила його на постіль і каже слугам:

— Запрягайте коні, під’їжджайте сюди.

Запріг слуга коні, під’їхав. А вона каже:

— Берім його з постіллю на фіру. І їдьме. Де я скажу, там повернеш, Але помалейку їдь, нога поза ногу. Дуже помалу їдь.

Та й занесли його на фіру. Та й вона з фірманом сіла і їдуть. А фіра як фіра, віз то на камінь наїде, то сюди, то туди. Хитає воза і хитає. Та й пан прокинувся, Подивився та й каже:

— Гов-гов, — каже ур наче, — стій.

— А що таке?

— Де я їду?

А вона йому говорить:

— А я де їду?

— Ти їдеш додому, бо я тебе прогнав.

— А ти пам’ятаєш, як ти сказав?

— Пам’ятаю.

— Та як ти сказав?

— Та казав я: що ти найліпше любиш, бери собі та й іди.

Вона каже:

— Я так і зробила. Я тебе найліпше люблю і я тебе забрала.

— Вертайся додому.

Вернулися вони додому і добре жиють по сьогоднішній день.