Най так буде
Українська народна казка Буковини

Були собі чоловік і жінка і не мали дітей. А потому народився в них хлопець. Він був віщуном і знав наперед, де що має бути. Підріс трошки, вже міг худобу пасти. Тато й мама ним дуже тішилися. А він і каже:

— Тату, мамо, готуйте мені торбу, я від вас заберуся.

— Куди ж ти, синку, підеш? Ти ж у нас їден, ми тобою тішимся, в нас дітей більше нема.

— Нє, піду.

Мама плаче, тато плаче, не хтять пускати. А він:

— Іду, і все.

Дали вони йому хліба в торбинку, випровадили, і він пішов. Ішов, ішов і дійшов аж до того села, де народилася дівчинка в їден день із ним. Він знав про ню. Прийшов до того подвір’я та й каже:

— Я у вас, дядьку, буду худобу пасти.

— А що тобі, хлопче, — каже, — платити за це?

— Я нічого не хочу, лиш то, що за собою потягну. А той багач подумав та й каже:

— Може, щось потягнеш з худоби? Вола чи корову?

— Нє, за те не бійтеся, — каже хлопець. Прийняли його.

Прослужив він рік, другий. Служи третій. Чоловік з жінкою йдуть на Паску до церкви. А діти — їхня дівчинка й пастушок — сплять на печі. Коли вже ті мали вернутися з церкви, хлопець узяв голку і пришив її спідницю до своїх штанів. Входять вони в хату.

— Що, ви ще спите? Вставайте.

Хлопець злази з печі, і дівчина за ним стягнулася. Тоді сказала жінка до чоловіка:

— Дивися, що він має потягнути.

Служи він далі. Поки їм буде хоть по п’ятнадцять літ. А тут сватає її їден багач. Уже от-от весілля має бути, а він не каже нічого. Справили весілля. А молодий з молодою полягали спати та й захотіли пожартувати. Він лиш до неї, а хлопець-наймит тихо каже:

— Най так буде.

І вони вже не годні їдне від другого відірватися. Рано всі повставали, а молоді у другій кімнаті сплять. Батьки відчиняють двері.

— Вставайте, доки будете спати?

А ті не можуть встати. Не можуть їдне від другого відчепитися. Чоловік з жінкою радяться, що їм робити. Це ж біда. Посилають вони того наймита за попом, щоб відчитав. Вони ж не знають, що то наймит зробив.

Іде Іван за попом. А піп жив за річкою.

— Батюшко, беріть, що треба, і йдіть до нас. Мене прислав хазяїн, щоб ви відчитали щось молодим.

Іде Іван, іде й піп. Приходять до річки, а річка велика, перейти нема як. Треба скидати штани. Батюшка хоче — не хоче та й скинув штани. Іде через річку. Перебрели, а Іван каже:

— Най так буде.

І піп уже не може штани одягти.

— Іване, — каже, — я не йду, я вертаюся додому. А Іван:

— А я що буду робити? Мене ж послали, щоб я вас привів. Я не можу без вас вертатися.

Хоче — не хоче, а йде з ним піп.

Приходя вони в подвір’я, повиходили батько й мати. Що таке, що піп без штанів.

— Що вам, батюшко?

А в батюшки в їдній руці Євангелія, а в другій — штани і взуття.

— Що з вами? — знов питають попа.

— Не знаю. Перебрів річку і не можу ні штани одягти, ні взутися. Батюшка прийшов до хати, та й не читає, а спочатку спробував руками молодят розтягнути. А Іван каже:

— Най так буде.

І піп прилип до них третій. Читає піп, читає — нічого не помагає.

Посилають Івана за бабою-ворожкою. Вертається він з бабою, і знов через річку треба йти. Баба підійшла до річки та й заголилася. Перейшла вона через річку, а Іван:

— Най так буде.

І баба так і осталася заголена.

— Куди я, синку, так піду? — каже. А Іван їй:

— Ідіть, бабко, зі мною, бо я не можу без вас вертатися.

Бабка ввійшла в хату та й хотіла батюшку в руку поцілувати. Взяла за руку, а Іван каже:

— Най так буде.

Та й баба приліпилася до попа.

Хазяїн подивився на це діло і догадався, що це Іван роби. Почали Івана просити, щоб він усіх розділив і відпустив. І він зробив це, а вони дали за него дочку. Ще й досі вони жиють.

Най так буде
Українська народна казка Гуцульщини

Був Лесь Довгий сирота. А по сусідству жив багач. Прийшов він наймати Леська в найми. Каже:

— Леську, ти би до мене пішов служити? Пастушив би-с у мене.

А Лесько сказав, що «най буде». Та й служив Лесько в багача, робив файно. Вдався Лесько ґазді. І влюбилася в Леська дівчина, дочка ґазди. Тоді каже ґазда:

— Слухай, Леську! Роби, як сам собі. Оженишся в мене. І Лесько робив файно.

А ту дівчину хотів узяти багацький син. Каже він дівчині:

— Ти що, віддаєшся за наймита? А дівчина:

— Що, що? Неправда. Хто казав?

Та й до того доходить, що вже й ґазді лізуть у очі:

— Що ти, маєш одну доньку та й за наймита віддаєш? Тобі не встидно?

І ґазда подвоїв. Висилає Леська з яблуками, аби той їхав міняти у другі села. Та й Лесько наміняв за яблука пшениці, жита, ячменю. Та й приїхає. А вони вже зрихтувалися на весілля. Лесько покмітив, що вже тут не те, що було. Та й лиш приїхав Лесько, а ґазда каже:

— Слухай, Леську, ти би поїхав ще раз. Але би-с мені заміняв самої пшениці. Аби-с і два дни, і три, і тиждень їздив, а пшениці заміняй.

(Аби за той час весілля відпровадилося.)

Насипає Лесько в каруцу яблук, запрягає коні, бере з собою коробочку, аби мав чим відмірювати, і поїхав.

Їде Лесько сумний. Думає собі: «Де я це поміняю, як ніхто вже не хоче яблук?» Уже переїхав друге село і здибає бабку. Питає бабка:

— Що ти, легінику, такий сумний?

— А що ви мені, бабко, поможете, як я вам скажу? Каже бабка:

— А може, й поможу. Дай мені коробочку яблук.

Лесько став і дав бабі коробочку яблук. Тоді баба йому сказала:

— Слухай, Леську, там, де ти мав ся женити, вже дівчину віддають. Ґазда тобі сказав, би ти їхав і би ти самої пшениці заміняв. Це він так, аби весілля відбулося і ти на весіллю не був. Зараз ти, — каже, — під’їдеш вище і поміняєш усі ці яблука на пшеницю. І аби-с яблук трохи продав і попоїв тут. А як приїдеш додому, би ти дома ніц не їв і ніц не говорив — нічого. І лиш би пішов на подок спати. І що вздриш, би сказав: «Най так буде!»

Лесь дає бабі ще дві коробочки яблук. За те, що його порадила. Баба з бережка з яблуками в долину, а Лесь догори їде. Виїхає на берег, жінка виходить з хати.

— Легіню, ти з чим?

— З яблуками.

— За що міняєш?

— А ви що маєте?

— Пшеницю.

— Давайте сюди.

Зійшлися жінки, виміняли в Леся яблука, лиш трошки зосталося. Тоді Лесько сказав:

— Слухайте, я хочу ще трошки продати за гроші.

Та продав, пішов у корчму, попоїв добре. І їде додому. Приїхае Лесь додому, а то музики грають. Заносять деревце до хати. Деревце до хати, а Лесь на загороду з пшеницею. Ґазда виходить.

— Йой, Леську, ти поміняв?

— Поміняв.

— За пшеницю?

— За пшеницю. А Лесь питає:

— А що це таке у нас?

— Їй, Леську, та таке якесь... Я тобі найду таку саму дівчину, як моя.

А він сказав:

— Мені того не треба. І все.

І розпряг коні, загнав до стайні, а самий пішов на комірний подок спати.

По деревци зайшли молоді до комори. І молодий молоду обняв поза шию. А Лесь каже відтика, з поду комірного:

— Най так буде.

І вже він не годен від неї руку відорвати. Рано мама пішла до молодих.

— Що з вами є, діти?

Та й хотіла вона їх розтягнути. Лиш узялася за доньку рукою, а Лесь з поду каже:

— Най так буде.

Та й уже вона не годна руку від них відорвати. Входить до комори тато.

— Ти що тут, стара, сидиш?

Та й стару за плечі. А той каже з поду:

— Най так буде.

І вже старий не годен відорвати руку від старої. Музики йдуть, треба йти напроти музик. Кухарка лишила горнець, побігла до комори та й до них:

— Що ви тут четверо сидите? Музики йдуть.

Та й до них ся дотулила. І вже й вона з ними. А музики прийшли, зачали грати. Грають, грають — не виходять ґазди. А один музика зайшов до них.

— Що ви тут сидите всі!

Та й кинув їх смичком. А Лесь з поду каже:

— Най так буде.

І вже й музика тримається. Кличе ґазда Леся з поду:

— Леську, вставай, бо ми гинемо тут. Злазить Лесь з поду, питає їх:

— Що є з вами?

— А, — каже, — ми не знаємо, що це за котора така з нами. Леську, послухай мене ще цей раз, піди по тоту примівницю, би нам примовила.

Лесь пішов до неї, до тої примівниці. Веде він її, а то треба йти почерез ріку. Лесь перейшов, а бабка йде за ним і закасалася, аби ся не замочила. А Лесь сказав:

— Най так буде!

Баба ріку перебрала, а спідниці вдолину не йдуть. Баба заголена. І Лесь собі подумав, що баба тут не поможе ніц. Прийшла і зачала щось коло них примовляти. А Лесь сказав:

— Най так буде.

— Пустіть мене, — каже баба, — я з вами ніц не маю. Посходилися люди та й до хати не йдуть. Бояться. Та й до комори ніхто не заходить. Та й каже один:

— Слухайте, ану підіть до ксьондза. Най він прочитає й помолиться. Ідуть вони до ксьондза, а баба йде позаду. Та й заголена баба, бо не годна спідниці опустити.

А ксьондзів слуга чистив на загороді лопатою. Та й дав бабі лопатою по заду. А Лесь сказав:

— Най так буде.

І вже попівський слуга за ними з лопатою тягнеться. Лесь викликає ксьондза надвір. Ксьондз виходить і питається:

— Що це є?

А вони кажуть:

— Ми не знаємо, що. Щось із нами зробіть. А ксьондз каже:

— Йдіть до суду, най вас суддя розсудить.

Прийшли всі до суду. Лесь викликав суддю надвір. Виходить судця з люлькою. Та й тикнув люлькою заголену бабу. А Лесь сказав:

— Най так буде.

І суддя вже причепився до баби. Та й каже суддя:

— Що це є? Ви всі зліплені, а один чоловік до вас не приліплюється. А тато дівчини каже:

— Це моя донька віддається.

— А цей, що не приліплюється, хто це є?

— Та це, — каже, — був мій слуга, і я йому пообіцяв, що він буде моїм зятем.

— Ага, — каже суддя, — а ви доньку свою за другого віддаєте?

— Так, — каже.

— А як тепер буде? Лесю, ти би хотів цеї дівчини?

— Так, я хочу її

— А ти би міг зробити, аби то все розійшлося? А він каже:

— Можу.

А молодий, що в тім колі до молодої присилений, каже:

— Я її не хочу, лиш би я відци вирвався.

— А ти, парубче, таки хочеш цю дівчину?

— Я хотів її й хочу.

— То зроби так, аби це все розійшлося. І Лесьо сказав:

— Най так не буде.

І то все розійшлося. Той молодий утік, а весілля відбулося вже з Лесем. Таки що мало бути, то було.