Не мав коли, а збрехав
Українська народна казка Чернігівщини

Був колись такий Іванко. Де він, там і хлопці біля нього. Іде раз батюшка. Каже до Іванка:

— Іванку, кажи мені басеньку.

— Ой, не можу, бо риби спливло стільки, що мішками носять, саньми возять. Піду я!

Та й побіг. А батюшка думає: «Піду, запряжу коней, поїду рибу ловити». Поїхав, а там ніякої риби нема. На другий день іде Іванко, а назустріч батюшка.

— Іванку, чого ти мені збрехав?

— Та ви ж самі просили.

Не мав коли, а збрехав
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив у нашому селі один чоловік. Звали його Іван. Він був дуже високий на зріст і кремезний у плечах. А силу мав таку що, казали люди, мішки ніби маленькі м’ячики перекидав. А залізо голими руками гнув. За це і прозвали його у селі Гевелом, значить здоровенним. Та найбільше його любили у селі люди за те, що він добре умів жартувати, побрехеньки всякі розказувати, веселити всіх.

От одного разу зібралися біля магазину багатенько людей. Стоять у черзі, сумують. Аж тут під’їжджає Іван. Люди оживилися і просять його:

— Іване, збреши щось.

А він враз роздратовано і випалив:

— Немає мені часу тут вам побрехеньки розказувати, бо он у Полківничі ставок спускають. Поїхав я рибу ловити.

Спитав за чим черга, сів на мотоцикл і погнався. Ті рибаки, що стояли в черзі, засіпались і бігом додому за фатками, хто перший. Дорогою ще й своїм знайомим попереказували. Посходились люди до ставка. Чималенько зібралося людей, а той ставок ніхто і не думав спускати. Біжать розлючені до Гевела. А він тільки стоїть та й посміхається:

— То ви ж самі просили щось збрехати. То я й збрехав, раз просять.