Не обманюйте
Українська народна казка Бойківщини
Мав батько трьох синів. Два працьовиті були, а третій не хотів робити. Усе бокував, у тяжку роботу не приставав. Батько тих двох любив, а третього — не конче. Лише знав, що то його син. Помер нагле батько і нікотрому нічого не відписав. Господарка зосталася на місці, лиш батька не було. Тоти два працьовиті радяться:
— Як ми маємо тото розділити, аби було добре? Порадилися, що треба все рішати їм двом, бо як піде до суду, то розділять усім трьом по однакі мірці.
— ...Ми так робім, аби йому менше було. Городім три кошари одна попри другу.
Каже найстарший брат молодшому:
— Йди в наші кошари, але так, аби він не видів, і кинь там під вориння трави.
Він так і зробив. Кинув там трави, і заганяють усі три худобу в тоти кошари. Уся худоба зайшла в дві кошари, до працьовитих братів. А в ледачого кошару зайшла кобила, що ледве ходить. Так вони всі й погодилися. А тому зробилося встидно: що він має робити з тою кобилою? Іде до бойника і каже:
— Аби ти завтра прийшов до мене кобилу вбити. Той йому:
— Я прийду.
Прийшов бойник, убив кобилу, здоймив шкіру і пішов геть. Він тоту шкіру склав, узяв під плече й пішов. Надворі тепло велике.
Йому встидно в своїм селі — і він іде з тою шкірою далі, на дальші села.
Заходить в одно село і думає, де має переночувати. Надворі дуже тепло, шкіра починає смердіти. Він повертає в магазин і просить продавця, аби дав йому флящину одеколону. Аби дав без грошей, а як він буде вертатися, то файно тому заплатить. Той дав, він побризкав шкіру одеколоном, бо страх дістав — шкіра дуже смердить.
Іде селом, надворі вже робиться ніч. Підходить він під одну хату, дивиться — лямпа скручена, але йому з-під вікна видко, що робиться в хаті. Ґаздиня скоро носить їду на кухні до столу. Кладе на стіл півлітру. З’являється коло столу хлоп, сідають і гостяться. А той з кобилячою шкірою на то з-під вікна дивиться. Ті випивають, гостяться, він дивиться — на столі є ковбаса, пироги, жарене й варене. Той хлоп до ґаздині говорить:
— А твій муж, може, й голоден. А вона йому:
— Він поїхав мені за ліками. Завтра ввечері приїде. Ще десь погоститься.
А господареви пощастило в дорозі, і він вернувся скорше. Поспішав, бо ґаздиня слабує. Господар хоче скорше привезти ліки, заїжджає на подвір’я, а вони з хати вчули, коханок говорить:
— Туй ґазда твій. Що робити?
— Нема що довго думати, зразу тікай під постіль. Він здорожений засне, і я тебе випущу надвір.
Коханок заліз під постіль, а той, що має шкіру, дивиться, де вона буде продукти дівати. Горівку кладе в шафу, пироги у кухню, м’ясо — на шафу. І лягла в ліжко, бо вона «слаба». Той з шкірою втік з-під вікна, а господар під вікно і кличе ґаздиню:
— Ганнусю, то я. Пусти до хати. Помалу, по-слабому пішла, відкрила двері.
— Я нічого не годна була зробити, бо слаба. Надіялася, що ти приїдеш завтра.
Господар говорить:
— Не переживай. Я рано встану і зварю їсти, добре, що ліків дістав. А той з шкірою знов під вікном, усе видить і чує. І кличе ґазду. Він боїться, аби ґазда не заснув, бо дуже здорожений.
— Ґаздо, ґаздо! Відкрийте, впустіть мене, щоби я переночував. Не відмовте мені, бо й вам попадало в людей ночувати.
Ґазда йде, відкриває двері, пускає його з шкірою до хати і каже:
— Розбирайтеся й сідайте, а за їжу вибачайте, бо нема що. Я тільки що приїхав, а жінка слабує.
Він шкіру з-під плеча і кладе на стіл. Вдарив по шкірі рукою й притулив вухо.
— Що ти, шкіро, кажеш? Що? Ґаздо, шкіра каже мені, що в шафі є горівка. Ану подивіться.
Ґазда подивився — є горівка в шафі.
— Кладіть на стіл.
Ґазда кладе на стіл. А той другий раз б’є рукою по шкірі.
— Що ти кажеш, шкіро? Ґаздо, мені шкіра каже, що в кухни є пироги.
Ґазда подивився — є в кухни пироги!
— Кладіть їх, ґаздо, на стіл.
Та й третій раз ударив він рукою по шкірі.
— Що ти ще кажеш, шкіро? Ґаздо, шкіра каже, що за шафою є м’ясо жарене й варене. Кладіть його на стіл.
Сіли вони оба коло стола і гостяться. Погостилися, і ґазда говорить:
— Що би ви хотіли за ту шкіру? Аби ви мені її продали.
— У вас, ґаздо, тілько грошей нема.
— Я вам маєтку дам, як грошей не буде, — говорить ґазда.
— Якщо хочете мати спокій на подвір’ю, дайте мені коні з бричкою, то я вам цю шкіру лишу. Що схочете — будете мати. Я ще сьогодні з шкірою поговорю. За ніч вона відпочине, а ви собі завтра зранку будете з нею говорити. Б’є він рукою по шкірі четвертий раз і питається:
— Що ти, шкіро, кажеш? Ґаздо, шкіра каже, що у вас на подвір’ю нечиста душа є. У вашій хаті сидить вона. Грійте скоро окропи і будемо парити в хаті повітря, будем шукати Біду.
Ґаздиня говорить:
— Може би, їй завтра парили? А сей каже:
— Завтра нє. Паримо сьогодні, і я ґазді шкіру лишаю. Окропи нагрілися.
— Ґаздо, внесіть праник і качівку. Дав він ґаздині качівку, ґазді праник.
— Сідайте на поріг.
Сам бере окропи й парить. Зачинає від кухни. Каже:
— Ґаздо, би-сте не пропустили злу душу.
Ґаздиня вдоволена, що він парить коло кухни й по хаті — коханкови нічого під постіллю не буде. Він один баняк окропу посеред вилив, а другий цілий баняк зразу під ліжко. Той коханок зривається з-під ліжка і тікає в двері. Ґазда б’є його, а вона каже, що не може. Ґазда говорить:
— Ти не бий, бо ти слаба. Я буду бити.
Ґаздиня скоро відчинила двері, і той битий ледве вийшов у двері. Тоді він говорить ґазді:
— Нате шкіру і давайте мені коні з бричкою. А ви що захочете, то будете з тої шкіри мати. Бо видите й самі, що та шкіра не є пуста.
Ґазда віддає йому коні з бричкою. Він поїхав, а ґазда заходить до хати і лягає спати. Рано встає і хоче скоро знати, що шкіра дасть. До тої шкіри вже навернутися не можна, а він терпить, хоче довідатися, що шкіра йому дасть, аби оплатилося. Б’є рукою, як той бив, і каже:
— Шкіро, говори.
Шкіра нічого не каже. Він сокиру в руки, шкіру на ковбан і каже:
— Говори, бо тя рубаю!
Шкіра мовчить. Він увидів, що той обдурив його, та був задоволений, бо хоч і обдурив його той, але жінка здорова зробилася.
А той приїжджає добрими кіньми з бричкою ід’браттям. Браття видивилися: «Що то таке?» Та й питають його:
— Де ти, брате, такі коні найшов і за що ти їх купив? Він говорить:
— Видите, що я скористав за ту шкіру з кобили? А в вас такі коні, тілько худоби. Ви би за шкіри обзолотилися. Ви би вже не робили, а всього би много мали.
Але він не сказав, у котрім селі був — направив їх у другу сторону.
Б’ють браття коні, знімають шкіри і йдуть. Заходять в одно село і починають продавати свої шкіри. Високо зацінили, аби більше взяли, бо в них з ліпших коней шкіри, а в того з пустої кобили була. А там узяли їх на сміх. Говорять:
— Шахраї прийшли.
Увиділи вони, що брат їх підвів. Прийшли додому, схопили його і кажуть:
— Ти нас підвів з маєтком!
І б’ють свого брата, і на смерть убивають. Міліція приходить, забирає їх. Мертвого ховають, а живих у тюрму пхають. Вони говорять:
— Люди, жийте справедливо, не обманюйте один другого. Ми хотіли много мати, а тепер усе лишили і йдемо в тюрму.
І на цім конець.