Не рубай гілку, на якій сидиш
Українська народна казка Полтавщини

Жили дід і баба. Дід за яку роботу не візьметься, усе не так робить, бо був ледачий і розуму невеликого.

Посилає раз баба діда в ліс по дрова. Узяв дід сокиру, заткнув її за пояс і пішов у ліс. У лісі знайшов дуба, заліз на нього, сів на гілляку і рубає ту гілляку, на якій сидить.

Ішов повз того дуба якийсь чоловік, побачив діда на гілляці з сокирою та й каже:

— Діду, не рубайте ту гілляку, бо впадете!

— Е, — каже дід, — молодий ти ще мене вчити, іди, куди йшов.

А чоловік той знову гукає:

— Діду, не рубайте так, бо долі будете!

— Проходь, проходь, — каже дід, — не злізу!

Плюнув той чоловік та й пішов собі. А дід перерубав гілляку і впав з нею додолу. Сів, почухався та й думає: «Звідки той чоловік знав при те, що я впаду? Це ж один бог знає, що з людиною буде. Побіжу дожену та спитаю, коли моя баба вмре, бо так уже мені набридла.»

Побіг дід, догнав того чоловіка вже далеченько та й гукає:

— Дядьку, ти Біг?!

— Ні, — каже, — я не біг, я йшов.

А дід знову:

— Дядьку, ти Біг?

— Та ні, я не біг, я йшов.

— Дядьку, ти бог? — розсердився дід.

Зрозумів чоловік тоді, про що його дід питає, і подумав: «Чудний дід, пожартую з ним.» Та й каже:

— Бог. А що ти, діду, хотів?

— Та хотів знати, коли вже моя баба вмре, бо вже в печінках мені сидить.

— Коли баба вмре, не скажу, а от коли ти вмреш, можу тобі сказати. Як тричі, діду, чхнеш, так і вмреш!

Злякався дід. Біжить додому з бабою прощатися. Таку куряву дорогою підняв! Чоловік той подивився вслід та й думає: «Недалеко добіжить.» Та й пішов слідом.

А дід у пилюці біжить:

— А-апчхи! Ой, скоро вже мені вмирати. А-апчхи! Ой, скоро ж мені вмирати. А-апчхи!

Третій раз чхнув, упав край дороги в лопухи, руки на грудях склав і лежить, смерті жде. Приходить і той чоловік, побачив діда в лопухах, що той і очі заплющив, жаль йому стало старого. Він і каже:

— Діду, вставайте та йдіть додому. Я не бог, то я пожартував.

— А ні, — каже дід, — буду тут. Смерті ждатиму.

— Діду, — каже чоловік, — вставайте та йдіть додому, там баба яєчні напекла.

А дід і не чув такого.

— Що воно за яєчня? — питає.

— Та то таке, що як за стіл сядете його їсти, то й за вуха вас не відтягнеш! Таке добре!

Схопився дід і біжить додому, а щоб не забути, всю дорогу бубонить:

— Яєчня, яєчня, яєчня...

На порозі хати впав і забув. Зайшов у хату й каже:

— Бабо, дай мені отого!

— Кого?

— Отого.

— Та що тобі треба дати?

— Отого, що мені бог казав!

Розсердилася баба, стала діда лаяти, а дід теж розсердився, кинувся бабу бити. Коли це з печі виглянуло онучатко та й каже:

— Дідусю, досить вам бити бабусю, бо ви вже її на яєчню збили.

— А, стара, — зрадів дід, — давай яєчні!