Небиличка без правди
Українська народна казка Буковини

Була жінка, ходила вагітна і забагла шпакового м’яса. А той хлопець, яким вона ходила вагітна, каже: — Я піду принесу шпаків.

Сів собі на кобилу, а бардичку заклав за пояс. Кобила «гуц-гуц», а бардичка «цюк-цюк» та й перерубала кобилу. Він на передній половині поїхав, а задня лишилася. Оглянувся — нема задньої частини. Вертається, рубає з верби гілки, теше кілки і збиває кобилу. А з тих кілків виросла верба до неба, і він поліз по ній. Виліз до неба, а там його не треба. Треба йому злізти, бо кобила з вербою пішла, а злізти нема чим. Найшов він на небі купу ячмінної полови та й крутить з тої полови перевесло. Зверху його рве, а знизу наточує — так і спустився на землю.

Спустився та й думає, куди йому йти. А там була нова церква: паляницями вимурована, колачами вивершена, вареницями поґончена, ковбасою засунена і пирогом защеплена. Укусив він пирога, церква ся розщепила, вкусив ковбаси — вона ся розсунула, вкусив вареницю — вона ся розґонтила, вкусив колача — вона ся розвершила, вкусив паляницю — вона ся розмурувала.

Ввійшов він до церкви, а там сидять три святі, як горохв’яні снопи. Оден святий з сиру, другий — з масла, третій — з меду. Вкусив він сиряного — добрий, вкусив масляного — луччий, вкусив медяного — ще луччий. Вийшов, виліз на паркан, сів собі, як пан, кається, як пес, що не з’їв той медівник весь.