Нерідна мати
Українська народна казка Бойківщини

Оден чоловік жив собі з жінкою, мав двоє дітей. Жінка тяжко захворіла і померла. Чоловік засумував, бо лишилися діти. Йому треба було і на хліб заробляти, і дітей доглядати. Подумав він, що треба оженитися, але найти таку жінку, аби шанувала дітей. Нарадили йому, що є в селі така старша дівчина — добра і буде шанувати дітей. Зайшов він до неї, поговорив, і вона погодилася — сказала, що буде ходити коло дітей, як рідна мати, буде шанувати дітей.

Поженилися вони, стали разом жити, господарювати, вона дітей шанувала, добре доглядала, але шанувала до тих пір, поки не народила свою дитину. Коли ж народилася в них дитина, сказала до чоловіка:

— Якщо хочеш, би я з тобою жила, то десь дій своїх двоє дітей. А він відказує їй:

— Ми ж договорилися, що ти будеш шанувати мої діти. А тепер що я маю робити?

А вона йому:

— Візьми дітей, відведи на залізну дорогу — їх переїде поїзд, і будуть думати люди, що вони сами туди зайшли.

Йому стало дуже жаль, і зачав він плакати, але зібрав увечері діти, хлопчика й дівчинку, і сказав, що вони йдуть у ліс на прогулянку. Та й завів їх на залізну дорогу.

У півночі проїжджав тою дорогою поїзд Одеса-Київ. Незадовго мав проїздити той поїзд, а він прив’язав хлопчика й дівчинку до рейок, діти дуже в него просилися, плакали, зачали кричати, а він лишив їх і зачав тікати. Відійшов недалеко в ліс слухає, чи буде їхати поїзд. Поїзд над’їхав, дав аварійний сигнал та й зупинився. Чоловік з того страху втік додому. Начальник поїзда підходить до машиніста і каже:

— Чого ти зупинив поїзд? А машиніст йому відповідає:

— Перед поїздом стала велика ясність, і з’явилася пані в білому: підойняла вгору руки і кричала зупинити поїзд. Я й зупинив.

Тоді взяли вони ліхтарі і пішли по залізній дорозі дивитися, що там є. Не доходя сто метрів дороги надибали хлопчика й дівчинку, прив’язаних до рейок. Діти дуже напудилися, кричали, просилися. Вони їх відв’язали і забрали з собою у вагон.

Приїхали до першої станції і здали діти в міліцію. Міліція віддала їх у лікарню, а в лікарні дітей заспокоїли і зачали їх випитувати, відки вони, ті діти. Діти зачали розказувати, і виявилося, що вони з того самого села, де була лікарня. Пішли з тими дітьми до їх батька. Коли батько побачив, що принесли йому двоє його дітей, з радости гірко заплакав. Радий був, що діти не загинули, а осталися живі. І сказав до жінки:

— Ми договорилися, що ти будеш моїх дітей шанувати, а ти примусила мене стратити їх. Не мала ти серця до моїх дітей, не маю я серця й до тебе: хочеш, забирай свою дитину, а хочеш — залишай мені, я буду її виховувати, а сама забирайся геть.

Вона плакала, просилася, але нічого їй не помогло. Він сказав:

— Забирайся, щоб я тебе більше в свої хаті не бачив.

Вона пішла, а він остався з своїми дітьми, і вже більше не женився, і шанував своїх дітей.