☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Несправжній царевич
Українська народна казка Буковини

Був колись цар. Було у того царя три сини. А брат його був царем у другім царстві, і мав три дочки. Той з дочками думає: «Поставити царем зятя — то недобре. Візьму я лучче в брата хлопця їдного». І пише до брата: «Брате, давай мені їдного хлопця. Я вже старий. Як умру, то лишиться твій син царем». А цей цар думає: «Треба післати старшого сина». Та й каже:

— Синку, підеш до вуйка і там станеш царем.

Дає йому доброго коня, добру одежу, зброю і збирає його в дорогу. А сам цар узяв на себе медвежу шкуру і сів на мості. Їде син, дивиться — медвідь сидить. Хлопець злякався медведя і вернувся назад додому. Цар приходи і питає його:

— Ти чого дома?

— Медведя на мості злякався і вернувся назад.

— Як ти злякався медведя, то до вуйка не поїдеш. Кличе цар середущого сина.

— Підеш до вуйка.

Дає він йому коня, зброю і все, що треба. І знов бере на себе медвежу шкуру та й сідає на мості. Хлопець побачив медведя, завернув назад коня і втік додому. Приходи цар.

— Чого ти дома?

— Так на мості медвідь сидить. Я злякався і вернувся назад.

— То й ти не поїдеш, як боїшся медведя, — сказав цар і покликав найменшого сина, Івана Царевича.

— Ти поїдеш до вуйка, бо ці два злякалися медведя.

Іван Царевич засумував. «Старші браття не пройшли, а як я пройду?» І пішов у сад. Іде він садом, а назустріч йому бабка.

— Іване Царевичу, чо’ ти зажурився? А він їй:

— Тато посилає мене до вуйка, бо два старші брати злякалися медведя і не поїхали. Як я поїду, такий молодий?

Баба:

— Поїдеш, але кажи татови, щоби дав тобі ту одежу, в якій він женився. І щоби дав шаблю, яка була в него, коли він женився. А коня купи на ярмарку. Як прийдеш на ярмарок, то поклади на тарілку жару. Котрий кінь прийде і возьме з тарілки жар, того коня купи і на ньому поїдеш. А як пустишся в дорогу, то щоб не брав собі ніякого товариша: тобі його в дорозі не треба.

Прийшов він до хати і каже татови:

— Я поїду до вуйка, але щоб ту одежу мені дали, що в ній женилися.

— Дам, — каже цар.

— А коня я куплю собі на ярмарку, — каже Іван.

— Добре, купи собі, якого хочеш.

Дав йому цар гроші, і пішов він на ярмарок. Взяв на тарілку жару і ходить по ярмарку. Тут підбіг до него кінь і вхопив жар з тарілки. Іван питає:

— Хто хазяїн цего коня?

А хазяїна нема. Він крикнув ще:

— Хто хазяїн?! Хто хазяїн?!

Але хазяїн так і не найшовся. Поїхав він тим конем додому і почав збиратися в дорогу.

А цар знов бере медвежу шкуру і знов іде на міст. Їде Іван, дивиться — стоїть на мості медвідь. А кінь здоймається в повітря, і перелетіли вони через «медведя». Цар думає: «Цей доїде до вуйка».

їхав він, їхав і надибав на таку пустиню, що води хочеться, аж горить усередині, та нема де напитися. А назустріч іде чоловік.

— Куди їдеш? — питає той чоловік Івана Царевича. А він бере та й каже:

— Їду до вуйка і буду на його місце царем, бо в него нема хлопців, лиш дівчата. Але тут води не найдеш.

А той йому:

— Тут є керниця. Я поведу тебе до неї. Там нап’єшся і набереш собі води.

Забув Іван, що баба казала: «Не бери собі товариша в дорозі». Прийшли вони до тої керниці. До води треба було спускатися вниз по сходах. Той чоловік поліз і напився. Виліз і каже Іванови:

— Бери посудину і лізь туди.

Спустився Іван Царевич, а той закрив зверху керницю і замкнув там Івана Царевича. Та й питає:

— То скажи ще раз, куди ти йдеш?

А Іван каже, що йде до вуйка, аби стати царем. А той йому:

— Пустю тебе, але ти маєш сказати, що я — Іван Царевич, а ти — мій слуга. А як не погоджуєшся, то зогниєш тут, у цій керниці.

Дав йому Іван таке слово. Пускає його той з керниці. Дає Іван Царевич свою одежу чужому, а той дає йому свою. Чужий сів на коня, а Іван Царевич іде пішки.

Прийшли вони до царя. Цар їх стрічає і питає:

— А це що за хлопець?

— Це — слуга мій. Він мене дуже слухає, то я взяв його й сюди. І жиють вони там, скілко жиють. Але той боїться, що вчується це діло, і хоче, щоб хлопець пропав. Старий цар каже тому, що видає себе за царевича:

— Тут у лісі є така змія, що як хто відрубає їй голову, то від тої голови буде видко, як від сонця.

А той каже:

— Мій слуга може дістати ту голову.

Він думав, що Іван піде туди і пропаде. А та змія була така, що як побачи тебе своїми очима, то зразу вмреш. Кличе «Іван Царевич» «слугу» і каже:

— Данило, іди в ліс. Там ходи змія. Ти мусиш врубати їй голову і принести мені.

Сів він на коня і їде. А назустріч йому з’явилася та бабка, що в саду з ним говорила. Та й питає його:

— Куди, Іване Царевичу, їдеш?

А він бере та й каже, що з ним сталося. -...Мушу бути йому слугою, — каже Іван. А бабка:

— Не послухав ти мене, то будеш страждати. Іди в ліс і копай яму глибше свого зросту. Як змія буде проходити попри яму, то ти голову з ями не виставляй, а лиш руку з шаблею, щоб вона тебе не бачила, бо як побачи — то вмреш.

Так він і зробив. Викопав яму і сидить у ній, чекає. А змія мала стежку. Куди йшла, то під нею земля горіла. Викопав він яму коло тої стежки. Чує, іде змія. Аж вітер повіяв. Як вона була напроти ями, Іван витягнув руку з шаблею і відрубав їй голову. Виходи з ями, бере ту голову, сідає верхи і їде. Була вже ніч, а зміїна голова світила, як сонце. Цар побачив: їде хлопець з головою. Як приніс він ту голову в кімнату, їм уже не треба було нічим світити, бо від голови видно було, як від сонця.

Бачи «царевич», що не може збутися хлопця. А цар каже йому:

— В сусідського царя красива дочка. Але її украли змії. Якби найшовся такий, щоб визволив її від зміїв, то оженився б з нею. Ти б узяв її від зміїв та оженився на ній.

А той:

— Я пошлю слугу, слуга найде її і визволить. Кличе він Івана і каже:

— Іди і найди дочку царя, що її змії украли. Та приведи її сюди, то я оженюся на ній.

Пустився Іван Царевич у дорогу, але сам не знає, куди. А назустріч знов бабка. Каже їй Іван, куди його посилають, а вона йому:

— Йди в ліс. Там є землянка. Змій і царева дочка у тій землянці. Приїхав він туди — є царева дочка, а змія нема. Розказує їй Іван, як його слугою зробили і яке йому тепер завдання дали. -...Він хоче женитися на тобі, — каже Іван. А вона йому:

— Хоть ти й переможеш змія, та це ще не все. Мій тато приліпив афішки: «Хто визволить мою дочку від змія, за того її дам». А є ще такий Половина Чоловіка. Півголови в него, їдна рука і їдна нога. Він тоже прочитав афішку і хоче мене взяти. Як ви будете з ним битися, він тебе переможе.

Приходить змій, а Іван каже йому:

— Цар сказав, щоб я забрав від тебе його дочку.

Почали вони воювати. Переміг Іван змія, та лиш встиг порубати його, як з’явився Половина Чоловіка.

— Ти переміг змія, але царівну я возьму, — каже Половина Чоловіка.

Іванови не вірилося, що той може його перемогти. Стали вони воювати. Ударив Іван своєю шаблею Половину Чоловіка, і поламалася шабля на три частини. А Половина Чоловіка махнув шаблею і зарубав Івана Царевича. Взяв царівну і повів її додому до царя. Та й каже Половина Чоловіка дівчині:

— Ти кажи, що я тебе від змія врятував. Прийшли вони, а дівчина й каже:

— Тату, цей врятував мене від змія.

Поганий був Половина Чоловіка, але як цар обіцяв, так і робить. Вирішив він віддати дочку за Половину Чоловіка.

А бабка прийшла до тої землянки і воскресила Івана Царевича. Та й каже йому:

— Купи собі інструмент і будеш музикантом. Підеш на весілля, як будуть віддавати царівну за Половину Чоловіка. І грай там.

Так він і зробив. Прийшов до царя і грає. Як учув це Половина Чоловіка, питає Івана:

— Ти будеш у мене на свадьбі грати?

— Буду.

— Свадьба буде ще нескоро, але я заплатю тобі і за всі дні до свадьби.

Взяв його Половина Чоловіка до царя. Як побачила його дівчина, то зразу пізнала. Питає його, як він ожив. А він розказав їй про бабку та й каже:

— Ти дізнайся, в чому сила Половини Чоловіка. Вона й питає Половину Чоловіка:

— У того, що вбив змія, була велика сила, а ти переміг його. В чому ж твоя сила?

А він їй:

— Є на озері острів, а на тому острові — груба верба. Під тою вербою закопана фляшчина з краплями. Хто добуде ту фляшчину і покушає ті краплі, той буде жити, а я вмру.

Розказала вона це Івану Царевичу:

— Хто добуде ту фляшчину, той і силу його добуде.

Пустився він у дорогу. Та нескоро добрався до того озера. А там — рибаки на човнах, ловлять рибу. Каже він рибакам:

— Перевезіть мене через озеро на той острів. Я вам заплатю.

Перевезли його рибаки, найшов він під вербою ту фляшчину, і відпровадили його рибаки назад. Приходи до того царя. А Половина Чоловіка вже лежить, вже нічого не годен. Пізнав його Половина Чоловіка і каже:

— Зарубав я тебе, Іване Царевичу, а тепер ти моє життя кінчаєш. Витяг Іван Царевич фляшечку, покушав тих крапель — і вмер Половина Чоловіка. А дівчина й каже цареви:

— Тату, цей мене врятував від зміїв, Іван Царевич. Цар їй:

— Будемо робити свадьбу. А він каже:

— Тут таке діло. Я вашу дочку не для себе врятував, а для такого й такого царевича, бо я його слуга.

Тоді цей цар кличе того царя. А Іван Царевич уже розказав йому, що він є Іван, а той другий — чужий. Приїхав той цар, а цей цар бере та й розказує йому все. Розказав Іван Царевич, як той замкнув його в керницю і як усе вийшло.

А в царя, Іванового вуйка, був кінь, що сім років стояв запертий і світу не бачив. Цар-вуйко приказав прив’язати несправжнього царевича до того коня і пустити. Як пустили, як побіг кінь, то й кінь лопнув, і з чоловіка того лиш куски лишилися.

Зробили свадьбу, і грали її тиждень. Після весілля вуйко Івана Царевича взяв їх до себе, а після смерті вуйка був Іван Царевич царем.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області 25 квітня 1979 року Скаженюк Дьордій Степанович (1907)