Окраєць хліба
Українська народна казка Поділля

Було собі двоє братів: один багатий, а другий бідний. Раз бідний виліз на дуба ночувати. Коли так як опівночі бачить він: якийсь чоловік жене звіра, а позаду другий чоловік їде на возі. То були лісовик і Святий Юрій.

От пригнав лісовик звіра, та якраз під того дуба, де сидів чоловік. Святий Юрій почав розділяти окрайці хліба, що були на возі. Один окраєць зостався на возі. Святий Юрій віддав його бідному та й каже:

— Це тобі господь дав щастя! З цього окрайця ти вже розбагатієш.

І справді, бідний ніяк не міг з’їсти того окрайця. Що з’їсть, то назавтра приростає та стає таким, як і був.

Позавидував багатий брат бідному, пішов та й сів на дубові, на самому вершечку. В той час не вистачило одному вовкові їжі. Юрій звелів йому з’їсти багатого брата.

Окраєць хліба
Українська народна казка Поділля

Жили собі чоловік та жінка. Була у них донечка Ясногора. Жили вони бідно, але дружно та чесно. Всі їх у селі поважали.

Пішла одного разу жінка до ставка прати. Там її застала гроза. Вона простудилася і довго хворіла. Не відходила Ясногора від ліжка неньки. То водички подасть, то настоєм із трав напоїть. Батько цілий день трудився, а ввечері приходив стомлений та зажурений. Так і засинав, сидячи коло хворої. А одного разу хвора, так і не проснувшись, померла.

Туга і сум поселилися в хаті удівця. Одна радість — його донечка Ясногора. І їсти зварить, і прибере, і добрим словом заспокоїть.

А на другому кутку села жила вдовиця з дочкою. Недобра слава йшла про неї. Казали, що вдовиця погляд мала поганий, від нього навіть молоко кисло. А дочка у неї була гордовита та зманіжена.

Чи сам чоловік надумав, чи хтось порадив, та посватався він до тієї вдовиці. Думав, що легше буде у світі прожити.

Та не так сталося, як гадалося. З перших днів незлюбила мачуха Ясногору. Давала їй робити найтяжчу роботу, а власна дочка до обіду в подушках ніжилася. А чоловік, той зовсім змінився. Сумний та мовчазний став, бачив, як важко трудиться його дочка, та нічого не міг вдіяти.

Пролетіло три роки. Якось взимку у сильну хуртовину простудився чоловік та й невдовзі помер. Залишилася Ясногора із злою мачухою. Зовсім життя їй не стало. Та мусила все терпіти, бо куди сироті дітися.

Якось у жнива відправила мачуха Ясногору у поле жито жати. А на обід дала їй окрайчик черствого хліба. Жала дівчина, жала, а полуденне сонечко так і припікає. І їсти вже дівчина хоче, а ще дужче пити. А недалеко був ліс, а в ньому — криничка. Пішла туди Ясногора води напитися та підкріпитися сухим хлібом.

Лісова стежечка привела до кринички. Аж раптом дівчина побачила біля неї стареньку бабусю. Вона була вся в лахмітті, а ноги до крові стоптані. Пожаліла Ясногора бабусю, напоїла холодною водою, обмила зранені ноги і віддала свій окраєць хліба.

Бабуся була розчулена добротою дівчини і почала розпитувати, хто вона. Ясногора розповіла їй про своє життя.

— Важке у тебе життя, та серце добре маєш. За це тобі і винагорода. Через три дні посватається до тебе купець-молодець і проживеш ти з ним вік щасливий.

Сказала так і зникла. А дівчина дуже здивувалася і подумала, що це все їй від спеки примарилося. Та й пішла далі лан дожинати.

А ввечері розповіла вона цю історію мачусі і сестрі. Вони тільки посміялися з сироти, а мачуха злосно сказала:

— Ледащо, замість того, щоб працювати, ти по лісі ходиш і теревені розводиш.

Минуло три дні. Якраз була неділя. Коли це до вдовиної хати під’їхав молодий хлопець на коні. Став господарів кликати. І згадала мачуха розповідь Ясногори. Вона швиденько закрила її в льох, а свою дочку виставила напоказ.

А то був купець-молодець. Зайшов він у хату та й каже:

— Я чув, що у вас дочка є, Ясногорою звуть. Хочу одружитися з нею.

— Та ось вона, дочка моя, — показує мачуха.

Подивився хлопець на дівчину, а в неї ручки білі, видно, що роботи не бачили, а погляд — холодний, гордовитий.

— А чи є у вас ще одна дочка?

— Є, та вона крива, горбата та ще й дурнувата. Я боюсь її людям показувати, щоб не злякалися.

— А мені покажіть, я не злякаюся.

Нічого робити, пішла мачуха по Ясногору. Зробила їй горбок на спині з лахміття, лице сажею вимазала, а волосся скуйовдила. Таку й привела.

Підійшов до неї хлопець та й подивився в очі. А в них така доброта сяє. Тоді він витягнув з кишені щось загорнуте у рушник. Дівчина аж зойкнула. Це був той самий окраєць хліба, що вона віддала бабусі. А купець поклав окрайчик Ясногорі в руки і він враз став запашною рум’яною паляницею.

— Ось моя суджена, а вам, тітко, негоже людей обманювати.

Вивів Ясногору з хати у двір, а лахміття враз перетворилося на грану сукню, а волосся лягло на плечі золотою косою. Побачив купець свою наречену і відразу закохався. Сіли вони на коня та й поїхали назустріч своїй щасливій долі.

От і казка уся. Бо діждалися кінця.