☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Оперун
Українська народна казка Бойківщини

То було дуже давно. В одному селі жила бідна родина, в ті родині було три доньки. Землі вони свої не мали і тяжко заробляли на хліб, ходили на заробітки по панах, по ґаздах.

І ніхто до тих дівок не сватався, бо вони були бідні. Одного разу говорить батько своїм дітям:

— Пішли би ви десь помежи людей, на вечорниці.

Бере найстарша куделю і йде на вечорниці. Приходять хлопці, жартують, а до неї не підходить ніхто.

На другий вечір ідуть сестри на вечорниці всі три. Приходять хлопці, жартують. І приходить молодий хлопець, сідає коло наймолодшої сестри та й сидить до дванадцятої години. Вже дівки йшли би спати, вже й вечорниці кінчаються, а хлопець не встає і не йде геть. Прийшла дванадцята година, хлопець устає, виходить до сіней і говорить з нею. І коли вона обняла його і стала йому на ногу — дуже напудилася, бо у нього не нога, а кінське копито.

На другий вечір старша й середуща сестри пішли на вечорниці, а вона не пішла. Питає батько:

— Чого ти, дочко, не йдеш на вечорниці?

Вона батькови нічого не сказала, лише розібралася і пішла спати. У дев’яті годині вечора той самий хлопець, що приходив від’ні на вечорниці, заходить до хати і каже:

— Збирайся, підемо на вечорниці. А вона йому каже:

— Я хвора, не можу.

Борониться, як може, бо не хоче йти на вечорниці — має страх. Але все ж таки мусила йти.

Прийшли вони на вечорниці, дівки жартують, що до тої приходить пан в довгім плащі, що вона вже згоноріла. Він знов сидів до дванадцятої дитини, а тоді пішов геть. Коли вона вийшла з ним до сіней і хотіла доторкнутися його ніг, він не дався. Пішли вони з тим парубком, він проводив її додому.

А рано батько встав та й каже до неї:

— Звідки той хлопець? Чи знаєш ти його? А вона відповідає батькови:

— Я не знаю, звідки він і що він за оден, але мені здається, що в него не людські ноги, а кінські копита.

А батько каже:

— Я бачив сліди кінських копит на нашім подвір’ю.

Там недалеко була ворожка, стара баба, що дівкам ворожила про хлопців. Каже батько:

— Бери курку і йди до ворожки. Щось вона тобі вповість. Прийшла вона до баби-ворожки, ворожка розкинула карти та й каже їй:

— Це великий багатир. Як ти за него вийдеш, то пропадеш, тому що він не з цего світу.

А вона питає:

— А чого, бабцю, ви так кажете? Бабця їй:

— Іди додому, напряди великий клубок нових ниток і поклади той клубок у сінях. Коли вийдеш і будеш з ним говорити, прив’яжи конець нитки від того клубка до його плаща. А рано, до схід сонця, підеш за тою ниткою, за тим клубком, і будеш знати, куди він пішов: якщо пішов у ліс, то можеш за него виходити заміж, а якщо пішов у цвинтар — то аби-с на вечорниці більше не йшла, аби згасила вдома світло і лягала спати, а як він прийде, аби-с ся нічого не обзивала. А сьогодні аби-с пішла на вечорниці, притулилася до него і послухала, чи б’ється в него серце. І аби-с добре придивилася, чи в него ноги, чи кінські копита.

Приходить вона додому і нікому нічого не каже. Мала великий клубок, що вже напряла, сіла й пряде далі. Увечері йдуть дівки на вечорниці, а вона сумна сидить, і приходить їй на думку: «Як буду прясти, то буду пускати веретено і веретено буде падати, а я нагнуся за веретеном і побачу його ноги».

Але скільки веретено не падало, він піднімав його сам. Вона згинається, аби підняти веретено, а він уже підняв його. І так до дванадцятої години.

Коли вийшла надвір і з ним говорила, взяла шпильку і пришпилила до плаща конець нитки. А рано, ще дня нема, встає вона, дивиться на клубок — він далеко не розритий. Значить, далеко він не пішов. Слід пішов на цвинтар. Вона дістала великий страх, підходить до одного гробу — а там горить ватра, і він на вилах пече дитину. Вона дуже напудилася, скричала і втекла додому. А ввечері, як зачало смеркати, загасили вони світло і полягали спати.

Точно в дванадцяті годині ночі підходить він до вікна і говорить до неї:

— Ти була сьогодні вранці на цвинтарі? Вона не відзивається. Він питає другий раз:

— Скажи. А як ти була на цвинтарі і признаєшся мені, то нічого тобі не буде. А як ти була на цвинтарі, а не признаєшся, то на завтра твоя середуща сестра вмре.

Та вона нічого не сказала, і він пішов геть. А рано сестра померла. Три дні ніхто не приходив. Коли поховали сестру, закликали сусідів. Приходить він у дванадцяті годині ночі і говорить до неї:

— Як ся признаєш, що ти була на цвинтарі, то сестра воскресне, а як ся не признаєш — вмре найстарша сестра.

Вона нічого не сказала, і на другий день умерла друга сестра, найстарша.

Коли мертвець лежав у хаті, ніхто не приходив. А коли сестру поховали, точно у дванадцяті годині підходить він знов під вікно і говорить до неї:

— Признайся, що ти була на цвинтарі, то найстарша сестра воскресне, а як не признаєшся — на завтра вмре батько.

Вона нічого не сказала, і він пішов геть. А рано помер батько.

Тут зійшовся народ, і зачали радити, що то робити. Одні говорять, би вона тікала десь у світ, другі радять іти до ворожбитів, а треті говорять, аби наймити у дванадцятьох церквах служби, аби разом молилися і відмолили диявола. А оден старий чоловік каже:

— Я піду до ворожбита, я знаю, куди йти. І він мені все скаже. Приходить він до ворожбита та й ту всю історію розказує. А ворожбит йому на те:

— То є Оперун, чоловік, який має два серця і два рази вмирає. Він помер, його поховали, а він ожив і буде жити ще дев’ять років. І як вона ся не признає, то він буде нищити всю її рідню аж до дев’ятого покоління. Ви поховайте батька, а коли помре вона сама, зробіть першого дня труну, положіть у труну її тіло, зірвіть у хаті підлогу і викопайте яму, аби можна було пронести труну попід оба пороги — хатній і сінній. Аби через пороги труну не нести. Відвезете її за дванадцяте село і поховаєте в цвинтарі за воротами у праву руку.

Іде той чоловік додому, приходить, батька вже поховали, народу повна хата. Ночують там люди, а він приходить у дванадцяті годині і говорить до неї:

— Як ти не признаєшся, що ти була на цвинтарі, то я буду нищити твій рід до дев’ятого покоління.

Вона нічо’ не відзивається, устає і світить свічку — свічка гасне. Вона світить три свічки — всі три загасли, прийшла туча, всі двері й вікна повідбивалися, такий вітер звіявся, що аж хата трясеться. А вона кричить. Люди її тримають, а він з-під вікна говорить:

— Признайся, що ти була на цвинтарі, то дам спокій тобі й твойому родови.

Вона йому нічого не відказала. Тоді він каже:

— То на завтра помреш ти.

Коли вона рано померла, зробили труну, зірвали в хаті підлогу, викопали яму попід оба пороги, сінній і хатній, і аж на чуже подвір’я. Поклали її в труну, обсмолили труну смолою, аби не парувала, спустили труну в хаті у яму і винесли попід оба пороги, хатній і сінній, і через чуже подвір’я ямою несли, і повезли її за дванадцяте село на цвинтар. Вернулися додому, засипали ями, поклали на місце підлогу і замкнули хату. Та й сторожують люди навколо хати, чекають, хто то прийде.

Підходить він у дванадцяті годині і питає застійного вікна:

— Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:

— Ні.

Питає поличного вікна:

— Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:

— Ні.

Питає хатнього порога:

— Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:

— Ні.

Питає сіннього порога:

— Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:

— Ні.

Питає подвір’я:

— Сюди несли мерця? Голос йому відповідає:

— Ні.

Тоді він каже:

— Є хтось ще сильніший за мене. Але доти не ляжу спати, поки її не знайду і не спечу на вилах.

Перемінився він на коня і пішов на цвинтар пасти, три дні й три ночі пас — з її родини ніхто не виходив. Перемінився він на голуба і пішов літати по всіх цвинтарях, щоби її відшукати. А коли натрапив на її слід, на ту дорогу, якою її везли, і вже доходив до цвинтаря, повстала велика туча-буря, ударив грім і на самих воротах цвинтаря його вбив. Потекла з него ропа, і червоний огонь його спалив.

Зійшовся народ і дуже дивувався, що таке чудо сталося. Прийшла Божа сила, що може всіх дияволів і злих духів ізгладити з землі.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області 25 жовтня 1994 року Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)