☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Пан з качачими ногами
Українська народна казка Бойківщини

Жили собі чоловік з жінкою і мали доньку. Донька була не дуже гарна. А кожного року зимою ходили на вечорниці. По сусідах пряли нитки, і файні дівки сідали завше під лямпочку. А тота нефайна все возьме куделю та й у кут сяде. До тих файних дівок приходили хлопці, обіймали їх, говорили з ними, а з тою нефайною — ніхто.

Тота нефайна старалася, завше все повісмо пряла. А тоти файні, як кажуть, практикували, не дуже роботу пильнували.

Приходить раз на ті вечорниці пан. Сказав «добрий вечір», подивився по всіх дівчатах і сідає коло тої нефайної. Хлопці подивилися на то й нічого не сказали. А той пан цілий вечір коло неї просидів. А як розходилися, каже:

— Аби ти й завтра прийшла на вечорниці. А вона йому:

— Прийду.

Другого вечора прийшла вона на вечорниці. Приходить і він. Подивилася вона, як він поріг переступав, — а в него качачі ноги. Сів коло неї, говорить. А потім вийшли надвір, йдуть додому, і він їй знову каже:

— Аби прийшла на вечорниці і завтра.

— Нє, я не прийду.

— Як не прийдеш на вечорниці, помре твоя мама.

— Най помирає, я не прийду.

І не прийшла вона. І вмерла мама. Три дни він не приходив. Четвертої днини приходить, а вона — нє. Приходить він до неї під хату і каже:

— Аби завтра прийшла.

— Нє, не прийду.

— Як не прийдеш, помре тобі тато.

— Най помирає, але я не прийду.

Помер і тато. Не приходив він три дни. Четвертої днини приходить — її на вечорницях нема. Він знов іде під її хату і через вікно говорить:

— Аби завтра прийшла на вечорниці.

— Прийду.

Вона прийшла. І говорили вони, а що говорили, я не знаю. Вона пряла і звила собі всі нитки на клубок. А як скінчилися вечорниці, ідуть вони й говорять. Вона йому до плаща, до ґудзика, причепила нитку. Він іде, а клубок розмотується. І цілий клубок розмотався. Вона за тою ниткою іде, йде, доки нитки стане. Коли нитка закінчилася, вона зробила на тому місці знак і пішла додому.

Другого вечора приходить він — її нема. Каже знов у вікно:

— Аби завтра прийшла на вечорниці.

— Нє, не прийду.

— Як не прийдеш, то помреш.

— Най вмираю — не піду.

Не мала вона вже ні тата, ні мами, бо померли. Мала тілько вуйка. Прийшла до вуйка і каже:

— Вуйку, коли я помру, аби ви мене в домовину не клали, як людину, горілиць, а долілиць, животом донизу.

І вона померла. Померла, і так її погребли, як вона казала. Погребли на цвинтарі. А через три дни вона встала і прийшла додому. Прийшла і лягла собі на ліжко.

А в ту хату, як і всюди буває, діти пішли щось шукати. Бо там тато вмер, мама вмерла, дівка вмерла — там щось має бути. Діти входять до хати — тота лежить на ліжку. Діти увиділи її, напудилися і втекли. Прийшли додому й кажуть:

— Так і так, тота Маруся дома.

Тих дітей родичі не вірять у таке, ідуть дивитися — точно, вона дома.

І пішла поголоска, що в тім і тім селі вмерла мати, вмер отець, вмерла донька і воскресла. Прийшла та поголоска до одного пана. Пан каже:

— Тота дівка в мене колись робила на жнивах. А в того пана був син, і каже він:

— Тату, я йду дивитися, чи правда то, чи неправда.

Зібрався панський син, пішов у тото село, найшов собі товаришів і питається їх, чи то правда. Хлопці йому кажуть:

— Правда. Вона вернулася з цвинтаря.

— Ходім, — каже, — туди, я би хотів видіти ту дівчину.

А та дівчина, як воскресла, дуже-дуже файна стала. Така прекрасна, що на селі такої більше не було. Хлопці привели того панського сина, пару хвилин у хаті посиділи і пішли. А панський син лишився. Лишився та й говорить з нею:

— Вийди за мене заміж. Вона каже:

— Як я можу за тебе йти, як я така бідна?

— Най буде. Я тебе полюбив, хочу з тобою женитися.

Вона на тото не відповіла нічого. Він виздоровкався, пішов додому і каже татови панови:

— Я буду з нею женитися.

А пан йому:

— Як ти будеш з нею женитися, як вона така нефайна? А син:

— Вона така файна, що більше на селі такої нема.

А до неї до хати приходить пан з качачими ногами і каже:

— Хто тобі сказав, аби тебе погребли долілиць?

— Ну хто? — каже. — Я сама собі надумала. Він їй:

— Дивися на мої ноги. Мої ноги вже не качачі, а такі, як у всіх людей.

Вона питається:

— А чого в тебе таке сталося?

— Бо як я був малий, то мене мама так кляла: «Аби ти так сувався, як качка сувається». І так мені ся стало, що я ходив качачими ногами. Якби ти не воскресла, я би ходив так до самої смерти.

Він подякував їй, забрався й пішов. А той панський син прийшов, і вони поженилися. Я був на тім весіллю, пив, їв, у роті сухо було, а в животі ніби віником позамітав. І байці конець, розбився горнець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області 21 липня 1994 року Лучканич Василь Павлович (1916 року народження)