Панови вірно не служи, жінці правду не кажи, а чужу дитину за свою не бери
Українська народна казка Буковини

Жили чоловік з жінкою. Не мали вони дітей, то взяли собі чужого хлопчика за свого. Були вони бідні, чоловік служив у пана коло птиці. Було в того пана багато птиці різної породи, а найкращий був орел. Той орел прикрашав собою все господарство. І подумав собі наймит Іван: «Як цей орел такий красивий, то, відей, він і на смак добрий. Як би його вкрасти і з’їсти?» Як подумав, так і зробив: вкрав орла, зарубав і приніс додому. Як ішов додому, то купив колачів і порозкидав їх по всім своїм обійстю. Тоді входить до хати, вносить того орла і дає жінці варити.

— Це я панського орла зарубав. Як він такий файний, то, відей, і смачний має бути.

Жінка вийшла надвір, подивилася — а скрізь по обійстю колачі валяються. Назбирала їх у запаску та й вносить до хати.

— Ади, чоловіче, хтось накидав колачів у нас коло хати.

— Бог з тобою, жінко, хто ж міг накидати колачів? Відей, то дощ ішов колачевий.

— Нє, такого ніколи не було, — каже жінка.

— А хто ж накидав? Тілко дощ ішов колачевий. Жінка й повірила.

— З’їли вони того орла, а Іван далі на роботу до пана ходить. А пан роздивився — нема орла.

— Де орел, Іване?

— Не знаю, пане. Пропав.

— Ти ж у мене приставлений за хазяїна до птиці, то повинен знати. Де ж орел?

Так і не дізнався пан, де дівся орел. Але пройшло небагато часу, і посварився Іван зі своєю жінкою. А жінка йому:

— Ти думаєш, що як-ись панського орла зарубав, то так і мене зарубаєш?

Пішла і сказала панови, що її чоловік украв орла. Пан тоді й каже:

— Щоб ти знав, Іване: ти знищив мого орла, мою найдорожчу птицю, а тепер я знищу тебе.

Іван відказується:

— Нє, де там, не брав я орла. Але пан йому не вірить.

— Я знаю точно, що це ти знищив його, і за це тобі буде смерть.

— Як я так вірно вам служив, а ви хочете мені стяти голову, то хоч пустіть мене додому, щоб я розпорядився своїм добром.

Пан дає конвой, і його ведуть додому розпорядитися хазяйством. Прийшов Іван додому та й каже:

— Пан хоче мені за орла голову стяти. Я прийшов розпорядитися хазяйством. Але не хотів би я, щоб мені стинав голову пан. Най би хтось інший зняв її, то я б віддав йому все своє хазяйство.

А хлопець, прийомний син його, каже:

— Тату, дайте я вам голову зніму, то най усе хазяйство буде мені.

— Нє, най це зробить хтось чужий, — каже Іван.

Ідуть вони назад до пана, і провожають його жінка та хлопець. Привели його, зійшлися люди. Прийшов кат голову стинати. — Ну то як, готовий ти до смерти? — питає пан. А Іван каже:

— Я готовий, але скажіть мені, хто вам сказав, що я вашого орла зарубав?

— Той, що знає, той і сказав. Хто ж, крім жінки, може знати? Вона й сказала.

— Як вона вам сказала, що це я зробив, то най вона скаже, коли це було.

А пан до неї:

— Коли це було?

— Саме тої ночі, коли колачевий дощ ішов. Пан питає всіх присутніх:

— Хто з вас пам’ятає, коли колачевий дощ ішов?

Усі люди оден на одного дивляться і мовчать, а оден і каже:

— Ми не знаємо такого, і ніхто такого не пам’ятає.

— Значить, це неправда, Іване, що ти вкрав мого орла, — каже пан.

— Як не було ніколи колачевого дощу, так не було й того, що ти зарубав орла. Будеш, Іване, далі служити в мене.

— Нє, пане, більше я у вас служити не буду. Я у вас так вірно служив, а ви за одну птицю хотіли-сьте мені голову стяти. Хоч давайте мені весь ваш маєток, служити у вас не буду. І всім заказую: кілко хто буде жити, то панови вірно не служи, жінці правду не кажи, а чужу дитину за свою не бери.