☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Петро Млинар
Українська народна казка Бойківщини

Був собі сирота Петро Млинар. Жив у селі. І почався великий голод. Думає він: «Що я маю робити? Треба покидати своє село». І покинув своє село. Іде він, іде, перейшов кілька сіл. І нема для нього ніякої роботи, ніхто ’го не бере. Іде через ліс. Зловили його розбійники.

— Що ти за єден? І куди ти йдеш?

— Іду в другий край.

— Чого?

— У нашім краї голод, і я не годен прожити. Припровадили його розбійники до свого ватажка і кажуть:

— Ми його зустріли в лісі. Він хоче переходити через границю. Ватажко йому:

— Я тебе нікуди не пускаю. В мене будеш робити. Я тебе буду годувати і платити буду.

Перебув він там, у тих розбійників, п’ять літ. Уже коло того ватажка виріс великий, зробився зовсім дорослий. І думав про те, що своє село покинув. І захотів уже женитися. Та й усе ходить задуманий. Ватажко до нього каже так:

— Що ти думаєш? Я даю тобі їсти, плачу тобі гроші. А він йому:

— Я хочу бути вільний. Мені вже треба женитися, завести сім’ю. Ватажко подумав та й каже:

— Добре. Треба тебе випустити. Я тебе пускаю, але би ти не казав, де був.

Дав ’му ватажко доста грошей, і вернувся він в свій край. Побудував млин, хату зробив собі. І став він за мельника, молов людям збіжжя.

І так молов він через десять літ. Вже оженився, був жонатий. Мав сина на ім’я Михась. І знов настав голод. Люде перестали нести до млина молоти, бо вже нема що. Нич ся не родить. І люде стали вмирати з голоду. І той Петро Млинар уже не має що їсти, ані свої дитині не має що дати. Та й каже:

— Синку, що будеме робити? Прийдеться вмирати. А син йому:

— Тату, я вас мушу покинути. Може, десь кусок хліба зароблю і вам принесу.

І пішов він тими дорогами, куди його батько йшов. І попав у той ліс. Зловили його розбійники.

— Куди йдеш?

— Іду куска хліба шукати.

Вони не вбивають його, бо видять, що дуже молодий і бідний — шкода бити. Спровадили його до того ватажка. Ватажко каже до нього:

— Що ти за єден?

— Я називаюся Михась, — став він казати.

— А по батьку як?

— Млинар.

— А ти батька маєш? Як він називається?

— Петро.

І він погадав, той ватажко, що Петро в нього служив.

— А твій тато ще жиє? — питає ватажко.

— Жиє, — каже, — але скоро буде вмирати.

І пожалував Петра розбійницький ватажко. Дав він хлопцеви півмішка золота.

— Неси свому батькови.

Вернувся хлопець додому з тим золотом. Вже близько йому до його села. Переходи він темний ліс і приходи на єдно поле. І думає, де йому ночувати, бо вже темна ніч. Дивиться, при краї лісу горить огень. А коло огня старий дядько гріється. Він прийшов до того дядька, вклонився йому.

— Дядьку, може, би я коло вас переночував?

А той дядько пустельник був, богу молився. І йому доносили їсти, бо він пішов услід за Сусом Христом. І той пустельник яко святий все знав. Він мав свою труну, в труні спав і молився богу. І каже пустельник до того хлопчика:

— Синочку, куди ти йдеш? Він каже:

— Я вертаюся в своє село. Мій батько старий і сліпий. Іду до нього, може, він ще живий. І несу йому золото.

Каже пустельник:

— А золото яке? Відки ти його маєш?

— Мені дав розбійник, аби я батькови допоміг. А той пустельник каже до нього так:

— Золото грішне. Бо ті розбійники обрабували людей. Знаєш, що я тобі скажу? Іди з тим золотом до бога.

А хлопець:

— Дядьку, я не знаю, куди йти.

— Я тобі дам таке зілля, і то зілля тебе там запровадить. До бога. А бог дасть такі ліки, що твій батько ще провидить.

Він ночував коло пустельника, і пустельник йому ціліську ніч розказував. І сказав йому:

— Як ти будеш іти, подиблеш на дорозі злого духа. І дав ’му пустельник святу ленту.

—...Злий дух не буде тебе пускати, схоче тебе замучити. Ти накинеш на нього тоту ленту, і зробиться огень, і буде злий дух горіти. І ти з ним договоришся, і він тобі зробить, що ти хоч’. Скажи, аби він тебе вивіз нагору, до неба, і тоді ти з нього тоту ленту здоймеш.

І дав йому пустельник святу крейду, щоби обвів себе тою крейдою, як буде ночувати, щоби злий дух до нього не доступив.

— А тото золото, що ти маєш, роздаш душам, котрі в чистилищі. Вони там працюють, і моляться, і просяться, би бог пустив їх у царство. Але до того царства не мож ся добити. Там святий Петро і святий Павло отворяють ворота і приймають до царства небесного, хто є праведний. А ти маєш гріх, але малий. І святі будуть тобі прощати той гріх. Але не будуть пускати тоти душі. Скажуть: «Ми тут роками чекаємо, а ти свіжий і хоч’ іти». А ти їх тим золотом обманиш. Давай кожному потроху, і так перейдеш до царства небесного.

Він так і зробив. Пішов від пустельника, і перестала його відьма. Хоче його поконати, замучити. А він накинув на неї тоту ленту, і відьма стала горіти.

— Забирай тото з мене, забирай! — крикнула. — Що ти хочеш — я тобі поможу. Забирай тото з мене!

А він їй:

— Вивези мене до неба, і тоді я то здойму.

Вона свиснула, і приїжджає бричкою злий дух Антипко.

— Бери вивези його до неба. І довго там не будь, бо видиш, я в огни. Треба зняти то з мене геть.

І Антипко повіз його до неба. І каже йому, аби він скоро залатвив свої діла в бога та й скоро вертався, бо Антипко має відвезти його назад.

Завіз його Антипко аж до чистилища. Іде він, а тоти духи до нього кажуть:

— Куди ти йдеш? А він їй:

— Я йду до святого Петра. І ви підете. Я вам дам золота, і з тим золотом ви до нього добудетеся.

Він став роздавати то золото тим духам, і духи його перепустили. Прийшов він перед Боже царство, клякнув на коліна і став просити, би ’го бог прийняв у царство. І царство йому втворилося.

— Що ти бажаєш? — питають святий Петро і святий Павло. Він каже:

— Шукаю помочи свому батькови. Бо мій батько сліпий і вмирає з голоду.

— А як ти сюди зайшов? Ти маєш документ від якого святого? Каже він:

— Я ночував у лісі коло святого дядька, коло пустельника, котрий для бога трудиться. Він і спровадив мене сюди, щоби я просив бога, би бог моєму батькови допоміг.

Дали вони йому книжку та й кажуть так:

— Іди до батька. Він на тебе чекає. Прочитай йому цю книжку, і він провидить. І буде ситий. І хто буде цю книжку читати, кожен буде ситий Божим духом, і бог ’му простить гріхи.

Він просився, би далі був у них, але святий Петро і святий Павло сказали:

— Не мож, бо твій батько на тебе чекає. Як не повернеш до нього, він помре. Мусиш їхати до нього.

Він там був три дні, а йому здавалося, що був три години. Каже святий Петро:

— Відьма буде на тебе чекати, аби ти з неї зняв ту ленту — би-с не знімав, бо тя поконає вона. Іди й научай людей тою книгою. Скликай людей до себе і кажи: «Люде, хто в бога буде вірити, то буде жити і ситий буде». І ти будеш Божий слуга.

Поблагословили вони його, і він пішов. Вернувся він до того Антипка, що його вивіз.

— Я, — каже, — на тебе три дні чекаю, а тебе нема.

— Та я три години там був.

— Три дні! Ну, — каже, — сідай, я тебе звезу.

А як ішов він з царства небесного, дав йому святий Петро таку воду, щоби покропив нею відьму, і відьма стане каменем. Звіз його Антипко надолину, відьма просить:

— Ослободи мене від того, ослободи.

А він вийняв ту пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла, лишилася там каменем. А він пішов додому.

Приходить додому — багато-багато людей уже повмирало. Прийшов він до свого батька і каже:

— Тату, я ваш син.

— Ой, бог знає, де мій син.

— Тату, я ваш син Михась. Возьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.

І прочитав він, і тато провидів.

— Синочку, я вже виджу. І я ситий. Народ учув то, і всі кажуть:

— Чудо сталося, син вилікував свого батька.

І хто приходив, читав ту книжку, і бог ’му дарував усе. І ситий він був, і святий. А хто не вірив у ту книжку, пропав. А той Михась став Божим слугою.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Сколе (присілок Погоріле), Сколівського району, Львівської області 23 грудня 1990 року Стечак Федір Андрійович (1909)