По рибчиному велінню
Українська народна казка Буковини

Був собі бідний хлопець. Пішов ловити рибу. Піймав рибку, а та рибка каже:

— Пусти мене, хлопче. Що схочеш, то будеш від мене мати. Лиш скажеш: «По рибчиному велінню, по Божому благословінню, хай буде так». Пустив він ту рибку.

Прийшли свята рокові, і думає хлопець: «Ану спробую зробити так, як рибка казала». Та й каже:

— По рибчиному велінню, по Божому благословінню хай мені буде тут наїстися й напитися.

І все з’явилося в него на столі. Він наївся, напився і пішов на вулицю погулять.

А царська дочка заради свят частує всіх дівчат і хлопців. Дійшло до него, а вона його проминула, бо бідний. Бідного ніхто не поважає, лиш багатого. Він подивився за нею вслід і сказав:

— По рибчиному велінню, по Божому благословінню хай ти вагітна будеш!

Пройшли кілька місяців, і царська дочка народжує сина. А цар питає:

— З ким ти що мала? Відки це взялося? А вона каже:

— Я нічого не знаю. Голову знімайте мені, але я нічого не винна. Пройшло два роки, той хлопчик починає говорити. А цар і каже:

— Беріть його і підносьте до кожного мужчини. На котрого він скаже «тато», ото й буде його тато.

Підносили вони до багатьох чоловіків, а хлопчик мовчав. А як піднесли до того хлопця, що рибку зловив, хлопчик каже:

— Тато.

А цар йому:

— Іди сюди. Будеш тато.

Забрали його до царя. Наказав той його, свою дочку і хлопчика забити в бочку і пустити на море. Та бочка плавала морем, плавала і прибилася до берега. А він каже:

— По рибчиному велінню, по Божому благословінню, щоб ця бочка розсипалася.

І бочка зразу розсипалася. Виходя вони на берег. А царівна каже:

— Так хочу їсти, що вмираю.

— Почекай трохи, — каже хлопець, — зараз будеш їсти. І каже:

— По рибчиному велінню, по Божому благословінню, хай зараз буде стіл і щоб було що їсти й пити.

З’явився стіл. Наїлися, напилися вони, скілко хотіли. Каже він царівні:

— Отут ми будем жити. Тут буде город, і люди будуть — все буде. І ще сказав:

— По рибчиному велінню, по Божому благословінню, щоб тут був город.

І зробився там город. А він був над городом старшим.

Жили вони там, скілко жили. Зробився там великий город і держава велика. І той його хлопець уже великий виріс. Жени він того хлопця. І запросив на свадьбу усіх царів і королів, навіть тестя свого запросив. Вони собі там пили, гуляли. Вже й роз’їхаються додому.

А там був став, і на ньому плавав качур золотий та освітлював став. Куди пливе — все світи. Поїхали всі гості до пристані, роз’їхаються, а хазяїн глипнув — качура нема. Вкрав хтось качура. Він давай доганяти їх. Догнав на пристані та й каже:

— Ну що, гості, погано приймав я вас?

— Добре приймав. А що? — питають гості.

— А нащо качура вкрали? А йому кажуть:

— То шукай свого качура.

Шукав він, шукав і доходи до свого тестя.

— Ви вкрали качура?

— На, шукай.

Той зачав шукати, а качур у царя під пахою.

— Ади, у вас качур під пахою! Ви вкрали качура!

— Я не знаю, відки він тут узявся.

— Як не знаєте, то будете знати. Ви не вірили своїй дочці, що вона не знала, відки дитина взялася? Так і я не вірю, що ви не знали про качура.

Аж тоді цар зрозумів, що він у внука на весіллі був. Зрозумів цар, що дочка могла не знати, відки в неї дитина. І це він, той царський зять, збудував місто Київ.