Українські народні казки
А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Попелюшка

Українська народна казка Буковини

В їдного чоловіка вмерла жінка і лишилася дівчинка. Оженився він і взяв собі бабу з двома дівчатами. Бабині дівчата штурхали дідову і назвали її «Попелюшка». Бо як її били, вона втікала в другу кімнату і спала на попелі. А як приходив до хати дід, баба скаржилася:

— Мої дівчата все роблять, а твоя нічого не хоче робити.

А в царя був син. Він оголосив, що робить бал: хотів зібрати всіх дівчат, щоб їдну з них вибрати собі за жінку. Вчула це баба і каже Дідови:

— Бери моїх дівчат у бричку та й вези до царя.

А за дідову дочку нічого не каже. Була вона зовсім заніячена: не прана, не мита, не нагодована. Сів дід на бричку і повіз бабиних дочок до царя. Мав він хороших коней у хомутах, гарну бричку, гарно вбрав бабиних дочок. Завіз їх дід на бал та й чекає з кіньми, щоб забрати назад додому. І були дідові коні найкращі з-поміж тих, що ними приїхали до царя.

Попелюшка лишилася дома сама. А в межу з нею жила тьотя, мамина сестра. Пішла дідова дочка до неї та й каже:

— Мої сестри поїхали до царя.

— То, може, й ти хотіла б поїхати туди? — питає тьотя.

— Як би не хотіла?! Там же краса буде, в того царя. Тьотя каже:

— Поїдеш. Я дам тобі коні, бричку й кучера.

А тьотя та була чарівниця. Вийшла вона надвір, свиснула раз, і з’явилися такі коні, що світ таких не бачив, і золота бричка, і золота одежа на дівчину. Попелюшка вбралася, сіла з кучером на бричку. Тьотя каже їй:

— Але знай: щоб до дванадцятої години ти вернулася, бо як до дванадцятої не вийдеш з того дому, то лишишся без коней і без кучера.

І поїхала Попелюшка. Як приїхали вони з кучером до царя, як забачив царський син ту дівчину, та золоту одежу на ній, та золоту бричку, та коні! Вона трохи спізнилася, і царів син побачив її на подвір’ї: вискочив з-за стола, вийшов напроти неї, взяв попід руку, повів у кімнату та й посадив її за стіл коло себе. Напроти царевого сина стояли на столі такі цукерки, що й ніхто не бачив таких. Був такий порядок, що ніхто не міг сам узяти з тої тарілки, а лиш царів син брав і давав: Попелюшці він дозволив брати. Їдять вони обоє ті солодощі, а Попелюшка бере по їдній цукерці з тарілки і дає своїм сестрам. Царський син не казав нічого.

Там не було строку, скілко сидіти, — могли й до ранку балюватися. А Попелюшці можна було лиш до дванадцятої години. Вона подивилася, що скоро дванадцята, вийшла з-за столу, та надвір, та на бричку і втікла. Кинувся царів син — нема тої принцеси ніде. Вийшов надвір — нема. «Ну, — думає він, — проморгав я».

А вона приїхала до свої тьоті, злізла з брички, і не стало нічого: ні коней, ні брички, ні одежі. Лишилася вона, в чім була, як ходила вдома. Прийшла додому і каже бабі, що сиділа в тьоті.

Не скоро приїхав дід з бабиними дочками. Зайшли дочки до хати та й кажуть:

— Мамо, яка принцеса була сьогодні в царя! Що красива, що вбрана! Ще й нам дала по цукерці.

На другий день запрягає дід коні і знов везе бабині дочки до царя. А Попелюшка знов іде до тьоті, і знов дає їй тьотя ті коні, ту бричку, того кучера і ту одежу. Та й знов наказує:

— Лиш до дванадцятої години, бо як задержишся довше, то будеш іти пішки.

З’явилася вона до царя, а царський син думає: «Сьогодні я не допущу, щоб ти втекла від мене». Посадив її царський син коло себе за стіл і балюються цілий вечір. Знов прийшла дванадцята година, і вона знов вийшла надвір. Дак він виходить за нею. Лиш вийшов, а вона сіла на бричку — і все! Чарівні коні понесли її з його очей. Приходить він назад у кімнату і каже:

— Обманула мене принцеса й сьогодні. Втекла.

А вона приїхала до тьоті, скочила з брички — і знов не стало ні коней, ні брички, ні одежі. Приходи вона додому, а баба каже їй:

— Що ти все до тьоті та до тьоті? Вчора до тьоті, сьогодні до тьоті. Нескоро приїхав дід з бабиними дочками. І не може дід начудуватися.

— Бабо, що за принцеса була в царя, що за коні, що за бричка! Але тікає вона. Побуде трохи та вийде, сяде в бричку — і вже нема її. Не сидить до решти ніколи.

Переночували вони, а на третій день збирається дід везти знов бабиних дочок до царя.

— Вези, діду, — каже баба, — це вже третій, послідній день. Поїхав дід, а його дочка знов пішла до тьоті, і знов дає їй тьотя ту бричку, ті коні, того кучера, ту одежу. Поїхала вона. Стрічає її знов царевич і знов садовить коло себе. Та й думає: «Сьогодні я спитаю, що вона за їдна, чия дочка, відки». Їй уже пора їхати, а він її питає:

— Хто ти? Відки ти?..

І затримав її. Дванадцята година минула: не встигла вона сказати, а тут ударив годинник. Вона й каже:

— Мені треба надвір, я потому зайду і розкажу.

Виходи, а за нею і він. А коней і брички вже нема. Вирвалася вона від него і тікає пішки. Поки він крикнув, щоби ловили її, вона скапала на дорогу. А вони зачали її доганяти, і їй злетів їден черевичок з ноги.

— Ми її по цему черевичку найдемо, — сказали царські люди і вернулися назад.

Прийшла вона до тьоті з їдним черевичком, а тьотя каже:

— Я ж тобі наказувала, щоб ти не затримувалася.

А в тьоті не стало і того черевичка, і одежі не стало, і лишилася вона знов, як була. Приходи додому, а тато й сестри вже дома, бо вони їхали, а вона йшла пішки. А баба до діда:

— Вона в тої тьоті лиш і сидить! Нічого не хоче робити.

На другий день посилає цар по всім царстві людей з тим черевичком.

— У кого найдете пару від цего черевичка, беріть ту дівчину до мене. А як не найдете черевичка, то міряйте цего черевичка на ногу.

І наказує далі:

— Як прийдете в яке село, то йдіть до влади, — там є списки людей. І будете знати, в кого скілко дівчат.

Вони так і зробили. Довго ходили, поки прийшли до того села, де жила Попелюшка. Взяли список і ходять селом. Міряють той черевичок: на їдну — малий, на другу — завеликий. Нарешті прийшли до діда. Баба вчула, що вони йдуть, та й сховала дідову дочку.

Прийшли вони, міряють черевичок на бабині дочки — не йде черевичок ні на їдну, ні на другу. Питають за третю дівчину. Баба почала форкати:

— В мене лиш дві дівчині. А вони дивляться в список:

— Нє, бабо, є ще їдна дівчина, давайте її сюди. Баба не мала де дітися та й каже дідовій дочці:

— Виходь.

Вони поміряли — той черевичок точно прийшовся на її ногу! А дівчина каже:

— Це не мій черевичок. Відки в мене такі черевички? Але це були воєнні хлопці, і був у них приказ від царя.

— Як не хочеш сама йти, то заарештуєм і повезем до царя. Хоче-не-хоче дівчина, але йде до тьоті й каже:

— Тьотю, давайте пару від черевичка, бо отаке діло. Як не піду з ними, то заарештують мене.

Тьотя й каже дівчині:

— Знаєш що, дочко? Дарую тобі коні, дарую бричку золоту й одежу. Убирайся і йди до царя, бо царевич має на тобі женитися.

Приходить вона назад додому, і вони побачили, що то та сама принцеса. Як забачила її баба, то мало не вмерла від злости. Вона хтіла, щоб котрась з її дочок за царя пішла, а тут дідова дочка йде.

Бере дівчина тих хлопців на бричку, сідає сама, і їдуть до царя. Приїхали, а царевич побачив її і дуже зрадів. Зустрів її і каже:

— Ти мені будеш жінка, а я тобі — чоловік.

Справили весілля. І просила вона на весілля свою тьотю, і тата, і його бабу з дочками. А як скінчилося весілля, то всі вони поїхали додому, а Попелюшка лишилася жінкою царя.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
18 травня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.