☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Пригоди капітана
Українська народна казка Бойківщини

Це було дуже давно, за стародавніх часів. По всьому світі був дуже голод. Такий голод, що люде людей їли. В одному селі було таке, що батько з мамою хотіли різати своїх дітей, бо не було що їсти. Була зима, як звичайно, сніг лежав, і вже йшлося до весни. І мав сніг гинути, а він, навпаки, ще більше падав. Кінчилась весна, уже мало бути літо, а сніг ще більший падав. І так падав ціле літо аж до другої зими.

Який люде мали запас хліба, весь поїли. То, що мали на насіння, поїли, худобу поїли. Поїли свої пси й коти. І зачали люде вмирати з голоду. А сніг був такий, що як хотів піти відвідати сусід сусіда, то робили тунель і один до другого ходили тунелями.

Отож у одній хаті чоловік і жінка хотіли з’їсти своїх двоє дітей, хлопчика й дівчинку. Полягали вони всі голодні спати, і вночі батько до мами зачав говорити:

— Що ж ми будем робити завтра, коли сьогодні нічого не їли і голодні полягали спати? Завтра хтось із нас повинен умерти. Якби хто з дітей помер, ми би ще тиждень прожили. А як з нас хто помре, то вже ніхто не буде жити, бо діти не проживуть без нас, вони ще малі.

Так вони собі говорили, коли в постелі лежали. А діти лежали на печи, братчик із сестричкою. Коли батьки межи собою говорили, вони ще не спали. І все чули. А ті говорять далі:

—...Завтра заріжеме Івасика і ще тиждень пробудеме. Може, до літа пробудеме. Як того мало буде, то заріжеме ще й Марійку. Як будем жити, то діти в нас ще будуть.

Як це братчик з сестричкою почули, зачали плакати. І межи собою потиху говорили, щоб батько й мама не почули. І договорилися, що треба від родичів тікати. Коли батько з мамою заснули, забрали вони свою одежу і повтікали з дому.

Вийшли вони надвір, а сніг уже розтавав і вже починалася весна. І не йшли вони селом, бо людей боялися. Щоб хтось їх не спіймав і не зарізав, бо таке бувало. Утекли вони просто вверх, у ліси. Коли йшли вночі верхами, лісами, дуже померзли. Дивляться, в лісі, далеко від села, світло якесь блищить. Підійшли вони до того світла, а то маленька хатина.

А в тій хатині жив собі самотній старенький дідусь, про якого в їхньому селі ніхто не знав. Постукали діти в двері до дідуся, увійшли і зачали плачучи говорити:

— Пустіть нас, дідусю, до хати, бо ми дуже померзли.

Дідо сказав, щоб заходили в хату, наклав у печи огня, спік бульби, погодував дітей і положив їх на піч коло себе спати. А ранком зачав їх дідо питати, як вони до нього прийшли. Вони все дідови розказали, а дідо сказав їм:

— Уже копа літ, як я сам живу і не бачу людей. То ви будете моїми рідними онуками. Бо я своїх дітей і онуків не маю. Будете жити коло мене, помагати мені в роботі, і якось разом проживемо.

Так і було. Дідо по господарстві працював, хлопець йому допомагав, а дівчинка варила їсти та прала з них шмаття.

І прожили вони в діда багато літ. Коли хлопцеви виповнилося двадцять років, він сказав дідови:

— Піду я в своє село, де родився, дізнаюся про батька, про маму і про своїх сусідів.

Прийшов хлопець у село, а його побачив віт і питається:

— Хлопче, скільки тобі років? А він йому:

— Мені вже двадцять років.

— То, — каже, — тобі, хлопче, пора вже в армію йти.

І дав йому віт записку, щоб на завтра з’явився — піде до армії. Бо якраз із того села відправляли хлопців. Як він то почув, повернувся додому, попрощався з дідом і з сестрою, взяв на дорогу хліба і пішов у армію.

І служив він у армії дуже далеко від свого села. Він не був учений, бо в школу не ходив. Записався він у армії в школу і закінчив чотири класи. Коли одержав тоту освіту, йому дали звання капітана і відпустку на місяць. І треба було йому дуже довго йти пішки. Встрів він по дорозі сержанта, який теж ішов у відпустку, але з іншої військової частини. Сержант сам був із сусіднього села.

Пройшли вони з тим сержантом цілу добу, а на другу добу стріли й солдата, який теж ішов у відпустку. І він теж був з сусіднього села. І капітан до них каже:

— Будем разом повертатися з дому в армію.

Договорилися, на яке число і де мають зустрітися. І як поверталися, зустрілися вони на умовленому місці і пішли разом назад, у армію. Але коли йшли, то дорогу простували, йшли через верхи, ліси. І заблудилися вони у великому лісі. Цілий день проходили і все на то саме місце попадали. І довелося їм у лісі ночувати. Розіклали вони вогонь, наносили дров на цілу ніч, щоб до рана горів вогонь. І, як звичайно, старший між ними капітан. Сказав він, щоб на посту був солдат і стеріг їх цілу ніч. Капітан із сержантом полягали спати, а сірники в солдата забрали. Щоб солдат не міг розікласти вогень, як він погасне. І заснули вони, а солдат стояв на посту, охороняв їх з капітановою шаблею від диких звірів.

Коли раптом опівночі, о дванадцятій годині, щось у лісі зачало шелестіти, тріщати й шипіти. Подивився солдат, а то якесь велике страховисько суне до огня. Мов якийсь віл дикий. Один тулуб, одна шия, а три голови має. Солдат із страху капітана й сержанта не будить. Та й не хоче їх перепудити. Вийняв щаблю з похви, підскочив до страховиська, махнув шаблею, рубонув по шиї і одна голова злетіла. Рубонув другий раз і друга злетіла. Рубонув третій раз — третя злетіла. Але що? Кров ринула із шиї і погасила вогень. Але він підскочив до вогнища, зачав глядіти іскринки і знайшов головешку, яка ще не погасла, зачав дути, дути, збирати ріщя. І розіклав вогень. Як розгорівся вогень знову, у лісі стало світло.

Тоді він узяв шаблю, порубав стерво на шматочки, поносив у потік і прикрив ріщям, щоб ніхто не бачив. Змив кров і сліди затер листям. Поки зробився день, солдат великий порядок зробив, і ніхто не сказав би, що там якась пригода була.

Коли зробився день, капітан з сержантом прокинулися, підігріли їжу, поснідали і разом троє пішли далі. Йшли вони цілий день лісами, всякі перешкоди були — потоки, ріщя, ломаччя, — а на вечір на те саме місце прийшли, де ночували. Блуд їх їмився.

Капітан знов командував. І сказав, щоб їх стеріг сержант. Розіклали вогень, наносили дров, капітан забрав від сержанта сірники, дав йому свою шаблю, і вони оба полягали спати, а сержант стеріг.

Знову о дванадцятій годині почало щось тріщати в лісі. І таке саме було, як першої ночі. Тріщало, шелестіло, шипіло. Коли воно наблизилося до вогню, сержант побачив, що то страховисько. Таке велике було, як віл. Тулуб один, а дві шиї. І кожна шия мала по три голови. Вихопив він шаблю, прискочив до чудовиська і махнув — дві голови стяв, другий раз махнув — дві голови стяв і третій раз махонув — дві голови стяв. А кров ринула з шиї і загасила вогень. Але він зачав глядати, глядати і знайшов іскринку. Приклав вуглик до вуглика і роздув огень.

Коли в лісі стало видно, порубав він шаблею тото стерво, у той самий потік заніс, прикрив ріщям, щоби не було видно, затер кров, щоб ніхто не помітив — зробив порядок. І коли зробився день, не було помітно, що з ним пригода була. Коли капітан і солдат рано встали, то капітан нічого не помітив, а солдат зразу по обличчю сержанта помітив, що була з ним пригода. А сержант глянув на солдата — теж зрозумів, що й з солдатом таке було. Поїли вони і далі в дорогу пішли.

Ішли вони цілий день, до самого вечора, а ввечері, коли вже темніло, побачили, що прийшли на те саме місце, де вже ночували два вечори.

Третьої ночі черга підійшла до самого капітана на посту стояти. Розіклали вони вогень, наносили на цілу ніч дров, забрав сержант від капітана сірники, запхав їх у свою сумку і поклав під голову. Полягали вони спати, а капітан стояв на варті.

Раптом о дванадцятій годині ночі щось зачало по лісі тріщати й шипіти. Коли наблизилося до огня, капітан побачив, що то страшна звірюка. Один тулуб, три шиї і дев’ять голів. Капітан трохи злякався, але вихопив шаблю, підняв угору і як махнув, зразу три голови відрубав. За одним махом три голови! Махнув другий раз — і другий раз три голови. Махнув третій раз — і третій раз три голови. А кров як ринула з ший, весь вогонь загасила. Що він не наглядався, іскринки так і не знайшов. Що він тоді придумав? Вилізти на високе дерево, під яким вони спали. Може, десь далеко побачить світло. А вночі світло дуже далеко видно. Виліз він на дерево, подивився — метрів за двадцять-тридцять побачив світло. Зліз він з дерева і пішов глядати в торбі свої клуб’я з нитками, вийняв то клуб’я, прив’язав один кінець до дерева, де вони ночували, а сам клуб’я розмотує і йде напроти світла, яке він побачив з дерева. Недовго пройшов і побачив полянку, а на ті полянці хатинку. А в ті хатинці одно віконце, і в ньому світилося світло.

Прив’язав він клуб’ятко до корчика, щоб міг його знайти, а сам підбіг до віконця і подивився у вікно. І побачив, що серед хати сидять на ковбицях три старі баби. Одна каже:

— Мала-м одного сина і як пішов ще тому два дні з дому, то й не чути нічого про нього. А він був такий, що коли піде о дванадцятій годині, то на першу все додому вертався. Та коби хоть був узяв з собою шапку-невидимку.

А друга каже:

— Е, що твоє! Твій хоть слабший був. А мій сильніший, і він теж як ще вчора о дванадцятій годині пішов, то ще й досі його немає. Та коби був хоч узяв з собою пістолет, що коли на три милі голос почує, то на три милі на той голос у ціль попадає.

А третя баба каже:

— Що ви там про своїх синів говорите! Мій як піде о дванадцятій годині, то на першу вертається. А тепер уже третя. Теж з ним якась пригода сталася. Та коби узяв з собою чародійну свічку. Як засвітить її та обійде щось із нею, хоч би й кулю земську, то все спить мертвим сном.

Як капітан то почув, що баби між собою говорили, швидко підбіг до дверей, постукав і двері зразу відчинив. Так, ніби він дуже швидко біг і засапався. І зачав бабам казати:

— Ваші сини у великій біді! Це ті, що в одного шапка-невидимка зосталася, в другого пістолет, який стріляє на три милі на звук, а в третього — чародійна свічка. Але це ваші сини чи не ваші?

Баби закричали:

— Це наші сини! Це наші сини! Він каже:

— Давайте мені то все, нехай я їм занесу. А мені дайте сірники. Баби то все посхапували і йому віддали. Він забрав тото і побіг до того корча, до якого прив’язав клуб’я з нитками, зачав мотати на нього нитки і прийшов до того дерева, де вони ночували. Назбирав ріщя, розіклав огень. Коли огень розгорівся, порубав він на кусочки то стерво, поскидав в потік, прикидав ріщям, замів сліди від крови, заховав у свою сумку шапку-невидимку, пістолет і свічку. Щоб про це ніхто не знав.

Коли зробився ранок, підігріли сніданок, попоїли, зробили кілька кроків і вийшли з лісу на полянку, з якої мали розходитися по домах. І розійшлися вони. Один пішов направо, другий наліво, а третій прямо.

Коли розійшлися, капітан хотів зразу йти в село, де народився, але попав на хатинку в лісі. І його здивувало, що хатинка була дуже подібна до тої, де він жив з дідусем. Підійшов він до тої хатини і увидів стареньку бабу з двома зубами. Його здивувало, що бабуся така стара, а дівчинка коло неї мала, років дванадцяти. Дівчинка була сумна, а бабуся весела.

Він привітався і спитався в баби, як вона живе, з ким живе. А вона каже:

— Внучку маю коло себе.

Дозволила йому бабуся роздягнутись і сісти. І здавалося, що вона ніби гостей чекала.

Покликала баба дівчинку надвір і щось їй сказала. Сама зайшла до хати, а дівчинку зоставила надворі. А він нібито не помітив, що баба з дівчинкою щось там розмовляла. Вийшов надвір, дивиться, а дівчинка стоїть під хатою й плаче. І він тихо питає її:

— Чого ти, дівчинко, плачеш? А вона йому відповіла:

— Мені жаль за вами. Ви такі молоді й гарні, а зараз будете вмирати.

— Чого ж я буду вмирати? Яка буде причина смерти? Вона каже:

— Дивіться, онде скраю лісу вогень горить. А коло вогня дванадцять синів бабиних. Вони всі розбійники. Баба мені сказала, щоби я дала їм знати, вони прийдуть і вб’ють вас.

А він каже до дівчинки:

— Ти йди до лісу, трохи постій скраю, а тоді прийдеш і скажеш бабі, що ти коло них була і сказала.

Дівчинка пішла, а він вернувся до хати, скинув з себе шинель і зачав з бабою розмовляти. Баба все розказувала, весело вела бесіду і весь час поглядала у вікно, чи йдуть уже сини. А коли повернулася дівчинка, зайшла до хати і стала в кутику, він сказав до баби:

— Приготуйте мені щось їсти, бо я з дороги, голоден. Я з вами за все розрахуюся. Ви приготуйте і покладіть на стіл, а я зараз прийду. Іду трохи надвір погуляти.

Він сказав, щоб баба дала їсти, хоч і мав з собою їжу.

Вийшов капітан надвір і пішов до лісу, де огень горів. Дивиться, коло огня дванадцять розбійників сидять. Зарізали вола й печуть його. Відрізують шматками м’ясо, печуть на вогни й їдять. Відрізав шматок м’яса старший брат, ватажко. Припік на вогни і приніс до рота. У той час підійшов капітан у шапці-невидимці, вийняв пістолет і вистрілив. І то м’ясо з прута збив. Тоді розбійник крикнув:

— Браття, хтось тут є, треба його спіймати.

Всі розбійники розбіглись по лісі, скрізь перешукали, а капітана не виділи, бо він був невидимка. Тоді всі зійшлися знову до огня. І знову зачали м’ясо печи. Між собою розмовляють і сміються:

— Чи ми глухі? Нам почувся стріл якийсь, а то нікого не було. Але коли ватажко знову підніс м’ясо до рота, той знову вистрілив і м’ясо збив.

— Е, — каже, — браття, то не жарт. Тут хтось є. Треба його спіймати.

Скрізь глядали, геть і на дерева лізли — ніде нічого не знайшли. І знову приступили до їжі. Коли той ватажко третій раз підносив м’ясо до рота, він йому третій раз збив. Тоді ватажко сказав:

— Є людина між нами, яка хоче з нами дружити. Покажись нам на очі. Ми всі будем тобі служити, бо знаєм, що якби ти хотів, ти міг би побити всіх нас.

Тоді капітан обізвався збоку:

— Поверніться всі лицем в один бік.

Вони повернулися, а капітан зняв з голови шапку-невидимку, заховав у свою торбу, а одяг свою. Тоді сказав:

— Повертайтесь лицем до мене.

Вони повернулись і увиділи капітана перед собою, який стояв з шаблею при боці. Всі розбійники обскочили капітана. А капітан крикнув на них:

— Стійте! Що, ви хочете мене спіймати? То я зараз зникну, а вас усіх повбиваю.

Тоді вони стали і зачали його питати, як він до них попав. А він сказав, що все знає, що в світі є, і до них прийшов, щоби з ними дружити. Сказав їм, що він невидимка, що його палець стріляє і в ціль попадає. І коли махне рукою, все омертвіє.

Вони як то почули, зразу його обрали своїм отаманом. Кажуть:

— Ти будеш у нас старший. Що скажеш, то ми будемо робити.

— Тепер ходіть додому, до свої мами. Вона нам їжу приготовила. Поїмо і підем на полювання.

Він іде попереду, а всі розбійники позаду. А баба як увиділа у вікно, що він спереду, а її сини позаду, то зраділа. Думала, що її сини вже його спіймали.

Коли вони зайшли до хати, він сказав, щоби всі сідали до столу. І вони це зробили, посідали за стіл. Всі слухали його наказу. Баба то увиділа і застовпіла на місці. Каже:

— Вас є дванадцять, моїх синів, і ви його одного слухаєте? Вбити його! Щоб він вами не командував!

Але капітан сказав, щоби всі сідали, і вони тихо сіли за стіл. Слухали його. Випили по келішку горівки, попоїли. І каже він до них:

— Куди тепер підем?

— Банки розбирати, — кажуть вони. — Є тут банк великий. У самого царя. Але він під великою охороною. До того банку звідси три милі. Але як тільки ми з хати виходим, переступаєм поріг свої хати, то вже чуєм голос пса. І вже цар знає, що ми хочем іти до нього. Коли пройдем милю, пес два рази брехне, що дві милі осталось нам до банку. Тоді цар піднімає військо, ставить велику варту. А коли проходимо ще одну милю, то цар тисячі війська посилає назустріч нам. І ми мусим втікати.

Тоді він їм каже:

— Підем до царя.

Вийшли вони з хати, а коло хати стовпчик закопаний. Розбійники кажуть:

— Коли ми підійдеме до цього стовпчика, то царський пес раз гавкне. Він сказав:

— Ви всі повертайтесь лицем у другий бік, а я вистрілю і пса вб’ю. Тільки вони підійшли до стовпчика і обернулися, він почув голос пса: «Гав!» Голос той рознісся по лісах. Капітан вийняв пістолет і вистрілив на звук пса. Заховав пістолет у свою торбу і сказав до них:

— Пса я вже убив. Тепер сміло ідім до царя.

Розбійники зачали йти, але вони не вірили, що пес убитий. Але коли підійшли до другого стовпа, вже не чути було голосу пса. Підійшли і до третього стовпа, і пес теж не обзивався. Коли вже підійшли до самого царського замку, тоді побачили, що пес убитий. В саме серце куля попала. Він їм каже:

— Ви мене тут почекайте.

А сам засвітив чародійну свічку і обійшов з нею царське подвір’я. І хто там був, усі мертвим сном заспали. І вартові заспали. Та й сам цар як грав з сім’єю у карти, так і заспав за столом.

Тоді капітан зайшов до царського банку. Розломили розбійники залізні двері, щоб дорогоцінні речі і гроші забрати. Він каже:

— Ви всі слухайте мої команди. Я сам піду наперед у підвали, щоб вас усіх однаково тими скарбами поділити. Ви будете по одному сходити долі східцями, коли я буду вас кликати.

Зійшов капітан униз і сказав:

— Тепер сходьте по одному до мене.

Так вони й зробили. Коли розбійники сходили вниз, капітан стояв у шапці-невидимці, брав по одному за голову і відрізував. І всім дванадцятьом розбишакам голови повідрізував. Тоді пішов у кімнату самого царя. Цар з жінкою й дочкою сиділи за столом і за грою в карти заспали. Тоді він узяв царівну за руку і зняв перстень з її пальця. І забрав носову хустинку — на знак того, що він коло неї був. Тоді пішов у підвал до мертвих розбишак, повідрізував кожному кінчики язиків, в хустинку царівни позагортав і в торбу собі заховав. Тоді вийшов надвір, засвітив чародійну свічку і обійшов з нею царське подвір’я. І всі, котрі спали, прокинулися. Їм здавалося, що вони лиш трошки задрімали. А сам цар далі з сім’єю в карти грав. А варта як стояла, так і далі стояла до самого ранку.

А вранці побачила варта розбиті двері. І знайшли дванадцять трупів.

Вартові повідомили своє начальство, і це дійшло аж до генерала. А генерал добре знав про такий царський наказ: хто знищить тих розбійників, за того цар дочку дасть. Генерал підійшов до царя і доповів, що він убив розбійників. І цар сказав:

— Я від свого слова не відмовляюсь. Сказав, що дочку віддам, то так і зроблю.

А капітан лишив царський замок і пішов до свого діда, де жила його сестра. Підійшов він до хати, а стежка вже травою заросла. Не було вже в хаті ні діда, ні його сестри. Тоді він обійшов навколо хати — ні могили дідової не знайшов, нічого. Скрізь було пусто. Пішов по лісі, може, так могилу дідову знайде. Не було могили, тільки знайшов далеко в лісі великий двір панський. Зайшов — там було багато кімнат. Зачав кричати:

— Хто живе тут?!

Ніхто не обзивався. Він вийшов на подвір’я, став кричати надворі, бо надворі видно було сліди. І раптом він почув людський голос. Глянув, а то сестра його біжить. Підбіг він до сестри, обняв її, поцілував і каже:

— Де ж наш дідусь? Чи живе він ще? А вона йому відповіла:

— Нашого дідуся вже давно немає. Пішов у ліс, заблудився і додому не повернувся. А я його шукала і на цей панський двір попала. І живу тепер у цьому домі сама. Зайди, брате, до мої хати. Ти з дороги, треба тобі помитися, покупатися.

Коли брат зайшов до того дому, роздягся і почав купатися, вона дала знати розбишакам, що її брат купається. А їх було теж дванадцять. Зайшли вони в лазню, де він мився, схопили його роздягнутого і сказали йому так:

— Ми вороги з тобою до смерти. Нам жити на цьому світі, а тобі треба вмирати.

Ватажко тих розбишак був наречений його сестри. Став він питати капітана, якою той смертю хоче померти. А він каже:

— Найкраща смерть — десять літрів киплячої води випити.

Як сестра тото почула, зразу набрала води, пішла нагріла і подала йому великий горщик у руки, щоб «легше вмирати». Всі розбишаки стали в круг, щоб дивитись на його смерть. Він підняв горщик високо, і вони думали, що він уже буде пити. А він обкрутився і їм всім голови обілляв. Вони поїмались за очі, а він підскочив до стіни, де висіла його шабля, і повідрубував їм усім голови. А сестра як то увиділа, зачала кричати:

— Вбивця ти, вбивця! Я хотіла за нього віддатися!

Тоді він узяв сестру за руку, завів її до великої кімнати, прикував до стіни на ланц і сказав:

— Ти будеш тут умирати.

І приніс він дві бочки. Одну налляв повну води, а другу лишив порожню. І каже:

— Як захочеш пити, маєш у бочці воду. А коли захочеш плакати, свої гріхи спокутувати, то щоб твої сльози капали в цю порожню бочку. Ти нашого діда, який нас до свого дому прийняв, із світу збавила. Твій наречений убив його і десь в лісі закопав, що й могили немає. А тепер, сестро, будь здорова, бо я від тебе йду. А через рік прийду і від цього ланца відв’яжу.

Відклонився він від неї і пішов.

Пішов він і по дорозі вступив до царя. Хотів знати, що там робиться. А цар мав одну дочку і вже за генерала її віддає. Капітан хотів зайти до царського замку — варта не пустила. Він одяг шапку-невидимку і пройшов поміж гостей до самого царя. Цар стояв за столом і мав промову. Говорив, що має зятя, який таких страшних розбишак побив.

Тоді капітан зняв з голови шапку і царю показався. Підійшов до молодої, показав їй перстень і сказав:

— Це я побив тих розбишак. Всі скричали:

— Це неправда! Чим докаже він?

Він розгорнув носовик, у якому було дванадцять язиків розбишак. І цей перстень він взяв тої ночі від царівни. Царівна зразу спізнала свій перстень. Вона зразу повірила і сказала цареви:

— Це мій суджений наречений. Але капітан сказав:

— Я маю дівчину другу. Вона у баби, матері тих розбишак.

Він з ними відклонився і не хотів брати ніяких подарунків, хоч йому й давали. Пішов просто до тої баби, щоб забрати дівчину. Взяв він тоту дівчину за руку і пішов з нею до війська. І продовжував службу.

А через рік пішов відвідати свою сестру. Чи живе вона? Відкрив двері, подивився, а вона вже мертва лежить. Узяв він тіло сестри, поховав її коло того двору і зробив могилу.

А бочка, в якій вода була, вже стояла порожня. Всю воду випила сестра. А та бочка, що порожня була, тепер повна сліз стояла.

Тоді капітан вернувся служити в армії. І з тою дівчиною-сиріткою оженився. І казка на тім закінчилася. Більше про капітана я нічого не знаю. Він казав, що буде мені писати, а не пише.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Красне, Турківського району, Львівської області 13-14 листопада 1989 року Малетич Михайло Ілярович (1927)