Про Івана Царевича і Василину
Українська народна казка Буковини

Один цар не мав дітей. Проходив він попри море і нагнувся, щоб умитися, а морський цар виставив із води руку і зловив його за бороду.

— Пусти, — просить цар. — Дам тобі, що захочеш.

— Пущу, — каже морський цар, — але віддай мені те, що в тебе є вдома, а ти про нього не знаєш.

— Добре, віддам. Ось тобі на завдаток мій перстень з руки.

Так сказав цар і віддав морському цареві свій перстень з руки. І морський цар відпустив його.

Прийшов цар додому і побачив: у нього в сім’ї народився хлопчик.

Той хлопчик ріс не днями, а годинами. Як виповнилося йому вісімнадцять років, посилає його тато до морського царя.

Прийшов хлопець до моря, сів та й журиться. Аж дивиться: прилетіли дванадцять лебедів, перекинулися в дівчат, роздяглися, викупалися, знов перекинулися в лебедів і полетіли. І прилетів тринадцятий лебідь. Перекинувся він дівчиною. Скинула дівчина сорочку і пішла купатися. А Іван узяв сорочку і заховався. Заплакала дівчина і кричить:

— Хто взяв сорочку, покажися!

— Дай перстень, то дам сорочку. Вона зняла з руки перстень і дала йому.

— Я буду твоя жона, а ти — мій муж. Ходім до мого тата.

Обійшли вони море і прийшли до її тата.

— Ти будеш моїм зятем, — каже морський цар, — якщо зробиш одну роботу. У мене є триста стогів пшениці, і в кожному стогу по триста клань. Щоб ти їх за ніч змолотив і в гамбарі засипав. А як не зробиш цього, то я тебе знищу.

Пішов морський цар, а Іван сів та й зажурився. Приходить Василина, його наречена, та й питає:

— Чого ти журишся?

А він і розказав, яку роботу дав йому цар.

— Лягай спати і не журися, — каже Василина.

Іван ліг спати, а вона вийшла та як свисне, І на її свист збіглися всі мурашки, великі й малі. Кинулися мурашки на ті стіжки і до ранку витеребили всю пшеницю й знесли в гамбарі.

Подивився рано морський цар — все зроблено. Тоді придумав він для Івана другу роботу:

— Я маю сто гектарів лісу. Щоб ти його за три дні зрубав, викорчував і посіяв на тому місці пшеницю. І аби та пшениця через три дні була такою, щоб могла ворона сховатися.

Знову засумував Іван. А царська дочка Василина прийшла та й питає:

— Чого журишся?

— Тяжку роботу дав мені цар. — І він розказав їй усе.

— Не журися, — каже вона. — Лягай спати.

Ліг Іван спати, а Василина вийшла та як крикнула, то вся звірина збіглася: вовки, ведмеді та інші лісові звірі. Кинулася звірина на ліс, викорчувала його, прибрала, посіяла пшеницю. На третій ранок пшениця була вже така, що ворона могла сховатися.

А цар дає Іванові третю роботу:

— Щоб ти за ніч зробив із воску церкву, і щоб до ранку в ній горіла свічка. Як ти це зробиш, дам тобі дочку за жінку, а як не зробиш, на світі тебе не буде.

Знову зажурився Іван. І знову прийшла царська дочка.

— Чого ти журишся? — питає.

— Тяжку роботу дав мені цар, — і розказав їй усе.

— Не журися, лягай спати, — говорить Василина.

Іван ліг, а вона вийшла та як крикнула, то всі бджоли злетілися, великі й малі. Десь набрали вони воску, зліпили церкву, і до дня горіла в ній свічка.

Подивився цар на ту роботу і дав за Івана свою дочку Василину.

Лишилися молоді у своїй кімнаті самі, і каже Іван Василині:

— Боюся, ще не буде мені тут життя. Утікаймо до мого тата.

Зібралися вони вночі, впрягли, коні та й поїхали. І як виходили, Василина плюнула у всі чотири кути кімнати.

Встає рано цар, жде зятя з дочкою снідати, а їх нема, не виходять з кімнати. Посилає цар слугу, щоб збудив їх. Крикнув слуга під дверима:

— Гай вставайте!

А слина з одного кута відповідає:

— Ми вже встали..

Жде цар, а їх нема. Посилає цар другого слугу.

— Гай вставайте! — кричить слуга.

— Ми вже давно встали, — каже друга слина. І знов нема їх. Іде цар сам будити.

— Гай вставайте!

А з кімнати чути голос:

— Встали, встали ми вже.

Зайшов цар, подивився, а там нікого нема.

Посилав цар слуг, щоб наздогнали втікачів. Ідуть слуги, гонять коней, як тільки можуть. А Василина каже чоловікові:

— Припади до землі і послухай, чи не шумить, не гуде Він припав до землі, послухав та й каже:

— І шумить, і гуде, і вже недалеко.

— Це слуги їдуть нас доганяти, — сказала Василина. — Я перекинуся церквою, а ти сядь коло церкви за сторожа. Як вони над’їдуть і спитають: «Не виділи ви пана й паню, які тут проїжджали?», ти скажи: «Я вже сто років коло цієї церкви. І ні пана, ні пані, і ніякої звірини не видів».

Вона перекинулася в церкву, а його зробила старим дідом. Сів він коло церкви та й сидить. Коли їдуть слуги.

— Не бачили ви пана й паню?

— Не бачив. Я вже тут сто років служу і нічого не бачив.

Вернулися слуги до царя і кажуть, що лиш церкву і сторожа коло неї здибали.

— То вони. Їдьте за ними, — сказав цар.

А ті двоє їдуть далі. І каже Василина чоловікові:

— Припади до Землі й послухай, чи не шумить, чи не гуде, чи не їдуть слуги за нами.

Припав Іван до землі, послухав.

— Ой, шумить і гуде, і вже недалеко. А вона й каже:

— Я перекинуся вівцею, а ти будеш чабаном. Як вони над’їдуть і спитають, то ти скажи: «Я вже тут сто років чабаную і нікого не видів».

Перекинулася вона вівцею, а він чабаном. Пасе він вівцю, аж тут над’їжджають царські слуги.

— Чи не виділи ви пана й паню, що тут їхали? А чабан каже:

— Я вже тут сто років чабаную, але ще не видів пана й паню.

Слуги поїхали назад до царя, а Іван з Василиною знову стали самі собою і їдуть далі. Вислухав цар слуг та й поїхав доганяти сам. Василина каже чоловікові:

— Припади до землі й послухай, чи не шумить, чи не гуде.

Приклав Іван вухо до землі, послухав і каже:

— Ой, шумить, і гуде, і вже недалеко, і дужче, ніж перше.

— То мій тато, — сказала Василина. — Я перекинуся річкою, а ти будеш качуром. Плавай по річці. А як мій тато захоче тебе вбити, то не давайся.

Перекинулася вона річкою, а він качуром. А її тато шукав лиш річки, бо знав, що донька в щось інше не перекинеться. Знайшов цар річку і хоче вбити качура буком, та не годен поцілити. Сидів він з буком коло річки три дні, а тоді закляв річку:

— Щоб ти сім років текла і не переставала.

Аж через сім років зробилася Василина сама собою, а качур перекинувся на Івана. І поїхали вони до його батька. Та й там вони жили, аж поки не порвалися в них жили.