Про Івана-дурника
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив собі в одному селі чоловік дуже багатий і була в нього дочка Маруся, негарна і з вибриками. Хотіла вона вийти заміж за найкращого хлопця Івана, а до того ще й найбіднішого. Іван же оженився на Явдосі, бо любив її сильно.

Жили вони бідно, але щасливо. Багатійка Маруся не могла цього бачити. Знайшла циганку-ворожку, заплатила багато грошей, щоб та зробила зілля. Ворожка дала її дурману-зілля і сказала, що воно зробить Івана дурником. Розум відбере у нього, і він перейде на кінець вусів. А повернеться розум тільки тоді, якщо вуса зроблять якесь добре діло.

Іван випив відвар, підлитий йому Марусею непомітно на однім весіллі у селі. І з тої пори став хлопець дурником. Жили вони з Явдошкою ще бідніше. Не було в чому і їсти зварити. Каже Явдоха своєму чоловікові:

— Біжи, Іване до моєї матері і попроси в неї якоїсь посуди.

Прийшов Іван до тещі та каже:

— Здрастуйте були, казала Явдошка, щоб ви чого дали.

— А чого тобі дати?

— Та якоїсь посуди.

Дала йому мати горщик, макітру, глечик.

— Бери та не загуби.

Іде Іван додому. Бачить: тин, із лози виплетений. Підійшов він до тину та й каже:

— Ой ти ж, мій бідний, голови в тебе померзли. Що шапки погубили?

Всю посуду причепив на кілки. Прийшов додому, а Явдоха й питає, де посуду дів.

— Та мати нічого не дали, — каже.

Минув час. Знов посилає Явдошка свого чоловіка до матері, бо вже нема чого їсти. Прийшов Іван до тещі та каже:

— Здрастуйте були, може, б чого дали.

— А що тобі дати?

— Та якихось харчів.

-На тобі хліба, сала, цибулі, картоплі.

Іде Іван додому. Місяць світить, оглянувся, а за ним тінь. Каже чоловік її:

— Чого за мною женешся? Що, їсти хочеш? То на та їж.

І викинув усі харчі позад себе. Прийшов додому з порожньою торбою. Розсердилась на нього Явдоха та й вигнала з хати. Іде він посадкою. А тут гроза почалася. Бачить: у гнізді пташенята соловейка. Іван думає: «Треба накрити чимось гніздо. Накрию вусами, щоб не здохли».

Та й накрив їх вусами. Тільки накрив, так диво і сталось, пропали чари циганки-ворожки.

Повернувся Іван додому, помирився з жінкою. І стали вони жить-поживать та добро наживать.

Про Івана-дурника
Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік і жінка, і був у них син Іван. І була в них свиня. Народила вона троє поросят. Батько й каже до сина:

— Жени їх пасти.

Ванько й погнав. Пасе, аж іде царівна молода і каже до нього:

— Ваня, дай мені порося.

— Не дам. Що мені батько скаже?

Канючила вона, канючила, Іван і каже:

— Як покажеш п’яти то оддам!

Погодилась вона, показала п’яти, він і оддав порося. Пригнав свиней додому, батько вилаяв, що поросяти нема. На другий день знов жене пасти. Знову їде царівна і просить порося.

— Не дам, — каже Іван, — і так батько кричав на мене.

Випросила вона таки. Дає він їй друге порося і просить, щоб вона показала коліна. Погодилась царівна і забрала порося. Знову Івану дома перепало. Жене й на третій день свині пасти. І знов царівна порося просить.

— Не дам, бо мене батько й бив уже.

А вона:

— Віддай та й віддай.

— Ну добре. Як покажеш лікті, то віддам.

Забрала царівна й третє порося. Аж тут чутки ідуть такі, що цар пообіцяв тому, хто взнає його дочки прикмети, віддати її за дружину. Іван і каже до батька:

— Дайте мені халяву од чобота.

Батько й дав. Іван вийшов на дорогу, сів і сидить. Аж їде граф. Зупиняє його Іван. І графа питає:

— Куди ідеш?

— Та чув оголошення, їду щастя шукать. Але які прикмети у царівни, не знаю.

— Знаєш, що? — мовить Іван. — Насип мені у халяву грошей, я скажу.

Насипав той.

— Скажеш, що в неї п’яти золоті.

Приніс гроші додому. Батько не знає, де його й посадить. Знову Іван халяву просить. Батько дав йому ще більшу. Вийшов він на дорогу, сів і сидить. Аж їде князь. Зупинив і його Іван. Розказав, що теж до царя їде, але прикмет царівни не знає. А Іван:

— Насип халяву грошей, скажу.

Насипав той.

— Скажеш, що в неї п’яти золоті і срібні коліна.

Подякував князь, поїхав. Приніс Іван гроші додому, батько радіє. Збирається й Іван до царя, надів сорочку, штани полотняні. Приходе. Цар і давай питать:

— Які у моєї дочки прикмети?

Граф каже:

— Золоті п’яти.

— І все?

— Все.

Князь:

— Золоті п’яти і срібні коліна.

— Все?

— Все.

Виходе й Іван. Люди сміються, що такий простак прийшов.

— Що скажеш? — питає цар.

— У вашої дочки золоті п’яти, срібна коліна й мережані лікті.

Угадав Іван, але цар не згоджується за нього дочку віддавать:

— Хто упасе три зайці того й дочка буде.

Погнав граф зайців пасти. Вертається назад, нема зайців, повтікали. Погнав князь-те саме. Жене Іван зайців, пасе, не втікають. Аж ось іде царівна і просить зайця.

— Не дам, — каже Іван, — хіба як мене поцілуєш.

Поцілувала вона його, а він їй зайця і не дав. Розсердилась вона, пішла. Іде стара цариця. І ця зайця просить.

— Як мене поцілуєте, то дам, — каже Іван.

Що робити мала, поцілувала. А він не дав. Розсердилась і пішла вона. Аж їде цар верхи:

— Дай, Іване, зайця.

— Не дам, бо скажете, що не впас.

— Не скажу.

— Як поцілуєте свою кобилу, то дам.

Покрутився цар, мусив цілувати. А Іван зайця і не дав. Поїхав і цар сердитий.

А в Івана був хліба шматок. Сів він, їсть, трохи осталось, та незчувся як і задрімав. Прокинувся, а зайців нема. Сидить, плаче. Старець якийсь з лісу почув, прийшов і питає, чого плаче. Той і розказав, як було. Старець каже:

— Будуть тобі зайці.

Іван з ним хлібом поділився, а старець дав йому сопілку. Іван заграв і назбиралося зайців не три, а може тридцять три. А в палаці його вже ждуть. Загнав він їх у двір. Цар як побачив, яке він стадо пригнав, не знав що й казать. Але знов дочки не оддає:

— Як хто набалакає три мішки, тому й оддам.

Вийшов граф, почав розказувати, як земля з’явилась, та як люди. Пробалакав день, а цар каже:

— І півмішка нема.

Вийшов князь, давай теж таке казать.

— І мішка нема! — каже цар.

Вийшов Іван і давай розказувать, як він свині пас. А люди слухають, що далі буде. А він розказує, як зайці пас і царівна до нього прийшла.

— Досить, — каже цар, — один мішок уже є.

Іван далі каже, як стара цариця прийшла.

— Досить, уже й другий мішок є.

А Іван далі розказує, як і цар приїхав.

— Досить, досить, і третій мішок уже є! — закричав цар.

Але знов не погоджується дочку за Івана оддають.

— Поговоріть, — каже, — хто їй сподобається, за того і віддам.

От граф їй і каже:

— От як оженимось, отут клуню збудуєм, там стайні та сараї, та й будем гроші мати.

Не сподобався царівні. Князь каже:

— Як оженимось, то засіємо поля, будем хлібом торгувать і гроші мати.

І цей не сподобався. Дійшла черга і до Івана. А він не довго думав, обійняв царівну і поцілував.

— Оце мій буде, — сказала царівна.

Отак і став Іван царським зятем.

Про Івана-дурника
Українська народна казка Полтавщини

Як був собі дід та баба. У їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили візочка, щоб він з ним возився, та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з’їде. Ідуть троє бурлаків і питають:

— Що се у тебе за возок, що сам без коней їде?

— Се мені один пан подарував.

— Продай лишень його нам, бо нам треба його. Ми їдемо у велику дорогу, а у нас немає коней, усе треба наймати.

— Ну добре, купіть!

— А що ж тобі за нього дати?

— Та що? Сто рублів.

— Ну так, то й так.

Купили вони той возок, а дурень і каже:

— Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.

От вони ввійшли у ліс, сіли на той візок, поганяють його — ні, не їде та й не їде.

— Ну, що тепер будемо робить? Пропали наші гроші, ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й уб’ємо його.

От ідуть шляхом, дивляться — сидить Іван. Вони до нього:

— Давай гроші, бо будемо тебе бити! — кричать йому.

— Хоч закусимо перед смертю, — відповідає той.

— Ну добре, де ж та закуска? — швидко погодились бурлаки.

— Постривайте, зараз, — сказав Іван.

Вийняв паличку, кинув у кущі і каже до них:

— Ідіть сміло, там чого душа забажає, те й буде!

А він уже давно заготовив тую закуску, бо він знав, що вернуться, то й лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:

— Де ти її взяв цю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?

— Е! Де взяв? Найшов!

— Продай нам її, — просять.

— Ні, не продам, бо мені самому треба, — не погоджується Іван.

— Та продай, будь ласка, — умовляють.

— Ну добре, як дасте дві сотні рублів, так ваша буде.

Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. Їдуть та їдуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли — нема нічого. От вони і кажуть:

— От тепер ходімо та уб’ємо Івана. Не одурить нас.

Пішли, а він уже і жде їх, бо знає, що приїдуть, та й каже жінці:

— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери квасу з буряків, та й прив’яжи до боку.

Вона так і зробила. Він дивиться у вікно — ідуть. Увійшли у хату та й кажуть:

— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе уб’ємо.

— Ні, коли мені умирати, так я і її зараз уб’ю.

Узяв ніж та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:

— Що ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі! — кричать бурлаки.

— Та я, як захочу, то вона й оживе, — спокійно відповідає чоловік.

Взяв паличку та й каже:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!

Ударив раз палицею жінку і та схопилася на ноги.

— Оце добре Іван видумав. Нам самими такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що так розсердять, що як не ударять, то й очі видеруть, — зраділи покупці.

От вони купили ту паличку і пішли собі додому. Уходять в хату.

— Здорові, жіночки! — радо вітаються.

— Здорові! — чують відповідь.

— А є що обідати?

— Оце! Заради вас у Страсну п’ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли! — гримають жінки.

— Так ви ще будете сперечатись?! — сердяться чоловіки.

Взяли та й побили жінок, а далі кажуть:

— Оживете, ще рано іти вам у пекло!

Узяли тую паличку і приговорюють:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!

А жінки лежать і не ворушаться. Вони ще раз.

— Пушка-живушка! Кинься, Марушко!

Вони тоді і кажуть:

— О, тепер ходімте та утопимо Івана.

От пішли, положили його в мішок, зав’язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив’язати та й пустить на дно. А він кричить у тому мішкові:

— Рятуйте, хто в бога вірує!!!

А крамар їхав через греблю, почув та й каже:

— Піду, обрадую чоловіка.

Прийшов, розв’язав той мішок, а Іван виліз, та мерщій туди крамаря, та й зав’язав, а сам сів на повозку і поїхав додому.

Прийшли бурлаки, прив’язали камінь до мішка і пустили на дно. їдуть додому, коли бачать Іван сидить. Кажуть:

— Ми ж тебе утопили!

— Утопили і дякую вам за це, бо на дні багато всячини. Бачите, ось я взяв собі повний золота віз.

— Іване, потопи і нас! — просять ті.

— Е, не хочу! — не погоджується Іван.

— Ми тобі сотню дамо!

— Ну, добре! — таки згодився.

Повпихав Іван їх у мішки та й потопив. А сам зажив весело і щасливо.

Про Івана-дурника
Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік та жінка і було у них три сини: двоє розумних, а третій — дурень. Зібралися брати з батьками на роботу. Іван-дурник теж став збиратися. Налив води у флягу, взяв сухарів у торбинку. Його питають:

— Ти куди збираєшся?

— З вами на роботу.

— Нікуди ти не підеш. Стережи добре двері, щоб у хату грабіжники не забралися.

Остався дурник один дома. Пізно ввечері зняв він з петель двері, звалив на спину і поніс. Прийшов на поле. Брати запитують:

— Чого прийшов?

— Я їсти захотів.

— Ми ж тобі наказали двері стерегти.

— Та ось вони.

Про Івана-дурника
Українська народна казка Полтавщини

Поїхав чоловік з сином на гору орати та забув вагани узяти. Вирішив послати сина по вагани та й каже йому:

— Іди, синку, додому по вагани, а щоб не забув, як назвати, іди і кажи: «вагани, вагани».

Ішов-ішов син, повторює:

— Вагани, вагани.

Але як перечепився та й упав! Устав іде і плаче:

— Мати моя Василихо, породила на все лихо, куди не йду, куди не їду, усі мене б’ють і лають.

А тут дядько на базар їде воли продавати. А Ванько-дурник іде та й говорить:

— Погані в тебе воли, погані в тебе воли.

Дядько встав з воза, набив Ванька та й каже йому:

— Треба казати: «Здрастуйте та Боже поможи продати та всі грошики забрати».

— Нехай, я так і робитиму.

Іде і плаче:

— Мати моя Василихо, породила на все лихо, куди не йду, куди не їду, усі мене б’ють і лають.

А тут дядько сів край дороги по своїй нужді. Ванько став перед ним, перехрестився та говорить:

— Здрастуйте та Боже поможи продати та всі грошики забрати.

Дядько встав, набив Ваньку та й каже йому:

— Ти б підійшов, плюнув та й пішов.

— Нехай, я так і робитиму.

Іде, плаче:

— Мати моя Василихо, породила на все лихо. Куди не йду, куди не їду, усі мене б’ють і лають.

Іде-іде, а тут дядько кабана шмалить. Він підійшов до нього, узяв плюнув на кабана. Дядько набив Ванька та й каже:

— Дурний, ти б узяв верчик соломи, підстромив під кабана, я б тобі шматок сала дав.

— Нехай, я так і робитиму.

Іде Ванько, плаче:

— Мати моя Василихо, породила на все лихо. Куди не йду, куди не їду, усі мене б’ють і лають.

Іде, а тут бабусі за двором сидять, гуляють. Ванько підійшов, підпалив верчик соломи до бабів і пішов. Люди догнали його, набили.

Він іде і плаче:

— Мати моя Василихо, породила на все лихо. Куди не йду, куди не їду, всі мене б’ють і лають.

Іде, іде, а на вулиці діти граються у піску. Він сів біля них і став гратися. Забув, що по вагани ішов.

Казочці кінець, а хто слухав молодець.

Про Івана-дурника
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі дід і баба. Мали вони трьох синів, двох розумних, а меншого Івана-дурника. Дід з бабою поженили старших синів, в люди вивели. Постаріли, треба і меншого сина влаштовувати. Пішли вони по селу наречену шукати, а Іван-дурник і каже:

— Хочу Галю!

Подумали старенькі, що Галя хоч і гарна дівка, та підстаркувата трішки. Але для їхнього сина буде доброю жінкою. Заслали вони сватів.

Почали радитися хто ж поїде на базар за продуктами. Іван говорить:

— Я поїду.

— А розуму хватить? — питають його.

Він таки наполіг на своєму. Зібрали гроші, запрягли коней, воза заслали соломою, наказали купити меду, солі, м’яса, нові горщики, пшона на куліш. Поїхав Іван. Скупився на диво швидко і добре. Іде він додому. На вулиці спека. Горобці літають над головою та все цвірінь, цвірінь. Іван їм і говорить:

— Що вам покинь та покинь, самому мало!

А вони знову цвірінь, цвірінь. Розсердився Іван та й висипав їм пшоно. Горобці злетілися звідусіль та й почали пшоно клювати. Іде Іван далі, а сонце все вище, все спекотніше. Сидять ворони на деревах та все кар, кар. Іван їм говорить:

— Неправда, нічого я не крав.

А вони знову:

— Кар, кар!

Кинув Іван спересердя їм м’яса. Раді ворони, клюють його. Іде далі Іван. Сонце нижче опустилося. В’їхав він у сусіднє село. Стоїть там новенька хатка, новим тином обгороджена. На кілочках де-не-де сушаться горщики. Подивився на них Іван, подумав, та й каже тину:

— Ваші братики в шапках, а ви голомозі стоїте.

Нанизав він горщиків і на решту кілочків. Та й поїхав собі далі. Вийшла молода хазяйка, зраділа.

Іде Іван далі, скриплять колеса. От Іван їм і каже:

— Я не дурний, знаю чого ви скрипите!

Та й намазав їх медом. Перестали скрипіти колеса. Почало вечоріти. Воли чують домівку та й почали ревти. Іван їм і каже:

— Водички хочеться, бідненькі!

Та й підвів їх до ставка. Воли воду не п’ють, а далі ревуть. Іван їм і каже:

— Що, вода не солона?

Та й висипав сіль в ставок. А воли знову не п’ють води. Тоді Іван почав брати волів за роги та силоміць напувати. Воли вирвалися, та й побігли додому. Зустрічають дід з бабою Івана:

— Був на базарі?

— Був.

— Скупився?

— Скупився!

— А де ж товар?

Розповів їм Іван, що сталося. Батьки з горя й померли. Нічого братам робити, склалися вони грішми та й справили весілля. Після весілля лежать молоді на печі. Іван і говорить:

— Жінко, я їсти хочу!

— Чого ж ти не їв на весіллі?

— Людей стидно було!

Жінка й каже:

— В куточку на печі два кошики. В лівому кошенята, а в правому — пиріжки. Гляди не переплутай.

Лунає на всю хату крик Івана:

— Жінко, які в тебе пиріжки дряпучі.

Полягали чоловік та жінка спати. Знову чується голос Івана:

— Жінко, води хочу!

— Так піди і напийся, тільки не забудься крани закрити, бо брати нещодавно провели з криниці в хату воду.

Напився Іван. Поснули. Прокинулися вранці, а вода аж до печі доходить. Жінка й говорить Іванові:

— Я піду на роботу, а ти воду вибери, а долівку глиною помаж. Тільки мішки не переплутай, бо в одному глина, а в іншому мука.

Приходить Галя, а за ногами тісто тягнеться. Вона й говорить Іванові:

— Що ж ми тепер їсти будемо?

Заколотила Галя брагу. Брага буль, буль. А Галя пішла на роботу. Іван говорить:

— Я дур, дур? Ні, я не дур-дур!

А брага знову буль, буль. Розсердився Іван та й розбив діжку сокирою. Приходить Галя з роботи. Просить відчинити двері. А Іван їй:

— Зараз допливу.

Дивиться Галя, а він по хаті в ночвах плаває. На другий день Галя говорить Іванові:

— Я їду на роботу, а ти піди до мого батька, може дадуть якихось харчів.

Пішов Іван до тестя. Дали йому шматок м’яса на борщ. Прийшов Іван до дому, поклав м’ясо на східцях та й пішов до хати. Приходить Галя з роботи, питається:

— А що дали?

— Да дали шматок м’яса на борщ.

— А де ж воно?

Дивиться Галя, а кістки собаки по всій вулиці тягають. Розсердилася Галя та й говорить:

— Треба ж було м’ясо порубати, посолить, в діжечку скласти.

— Добре, каже Іван, — на другий раз знатиму.

Пішов на другий день Іван знову до тестя. Віддали йому пальто Галине, що його забулася вона забрати. Приніс його Іван додому. Порубав, посолив, в діжечку склав. Приходить Галя додому та й питається:

— Що дали батьки?

— Пальто!

— А де ж воно?

— Я все зробив як ти говорила, порубав, посолив і в діжечку склав.

— Який ти дурний, Іване! Треба ж було його принести та й повісити на гачок.

Пішов знову Іван до тестя. Дали йому корову. Привів він її до дому й

почав на гачок вішати, а вона вирвалась, копитом в голову вдарила, та й

втекла додому. Приходить Галя, а в Івана підбите око. Галя й

питається:

— Що на цей раз дали батьки?

— Корову!

— Ну й де ж вона?

— Я все зробив як ти наказала. Привів до дому та й почав на гачок вішати, а вона вирвалася, вдарила мене та й втекла.

— Ну й дурний ти, Іване! Треба було її в хлів повести, сінця покласти, водички дати, а я прийшла б з роботи, видоїла її та й було б у нас молочко.

— Добре. На другий раз знатиму.

Знову пішов Іван до тестя. Дали йому наймичку. Привів він її додому. В хлів завів, прив’язав, сінця поклав, водички налив, а вона плаче. Іван їй говорить:

— Не плач, дурна, он жінка прийде з роботи, видоїть тебе.

Приходить жінка з роботи. Та й питає:

— Що батьки дали?

— Наймичку!

— А де ж вона?

— В хліву!

— Який же ти дурний, Іване! Треба було її за стіл посадити, чарку налити.

— Добре, буду знати.

Знову пішов Іван до тестя. Дали йому коня. Привів його Іван додому. Насилу за стіл затяг, чарку налив і в зуби тикає. Кінь стіл перевернув, копитом в друге око вдарив, та й втік.

У неділю пішли молодята в гості до батьків. Теща зраділа, стала стіл накривати, вареники та сметану поставила. Іван зголоднів, схопив ті вареники, та двома руками в глечик зі сметаною, та й застряг. Мати бідкається, зятя жаль.

— Вийди, синочку, у двір. Об пеньок розбий глечик, а коти сметану злижуть.

Вийшов Іван на двір, а серед двору сидить батько з лисою головою, що вийшов з досади покурити. Іван подумав, що то пеньок та й об батькову

голову трісь горщиком. Розсердився батько. Вигнав молодих з двору.

— Живіть, як знаєте, а в моїй хати щоб і ноги вашої не було! Не хочу мати за зятя дурня.

Казці кінець, а хто слухав, молодець. А дівкам наука — не ходіть заміж за Івана-дурака.