Про Івася та Оленку
Українська народна казка Полтавщини

Не за наших часів й не за нашої пам’яті, зате в нашій стороні й за пам’яті наших бабів та дідів, у славному селі Вороньки жила дівчина Олена та така гарна була, що й сказати не можна. Багато славних парубків задивлялося на дівчину та до душі Оленці припав красень Івась Деркач. Що то за парубок був! Кращого за нього в усьому світі не було. А що ж не сліпий був, то теж Оленку вподобав. Здавалося б, щасливій долі молодих ніщо не заважало. Олена та Івась готувалися до весілля, мріяли прожити свій вік у злагоді та любові, серед розкішної природи рідного села, оточеного прадавнім лісом та серед добрих та щирих душею односельців.

Та не так сталось, як їм гадалось. В тому лісі прадавньому жив лісник, в селі його всі називали Заливаєм. Чому його так називали, ніхто не знав, хоч всі пам’ятали, що й діда й прадіда лісника цього теж так люди звали. А ще кожен в селі знав, що Заливай добре знається на травах і зла людям не робить, а навпаки — лікує хворих, допомагає порадою, коли в господарстві біда якась трапиться. Тож стежина в Дубину (так звалося місце серед лісу, де жив лісник) ніколи травою не заростала. І була в травозная красуня-дочка на ім’я Катерина. Як дивна квітка лісова, ніжна та тендітна була вона.

Лісник плекав, леліяв своє єдине дитя, оберігав від всього недоброго та лихого і з острахом чекав того часу, коли юне серце красуні розквітне коханням, бо ж добре розумів, що залишиться самотнім серед милих серцю велетнів-дубів. Та не знав Заливай, що біда не за горами, й в серці доньки живе мрія про вродливого парубка, якого бачила уві сні.

Якось однієї весняної днини лісник з дочкою вирушили в село, на ярмарок. І саме там мрійливий погляд лісної красуні вихопив з натовпу вродливе, чорноброве і вже таке омріяне й кохане, парубоче обличчя.

— Це ж він...Таточку, він, — прошепотіли усміхнені дівочі вуста і враз побіліли.

Бо ж погляд веселих карих очей парубка був звернений до іншої — вродливішої, щасливішої. З тих пір в серці Катрусі оселилася туга, бо ж сільські подруги розповіли їй, що Івась і Олена незабаром мають побратися. Старий батько не знав, що й думати: дочка марніла, гинула на його очах, а він не міг нічим зарадити тому лихові, що гнітило його дитя. І ось одного дня дочка звернулася до батька з такими словами:

— Таточку, ріднесенький, ти допомагаєш людям в біді, то ж зарадь і моїй. Немає життя мені без Івася, світ не милий без його кохання. Приготуй зілля, що допоможе мені привернути до себе його, щоб не бачив він нікого й нічого, окрім мене.

— Доню моя люба, схаменись, чи ж то можна таке лихо людям робити? Івась

кохає іншу, чи ж будеш ти щаслива, коли одурманиш його зіллям, розлучиш з коханою? Не можна на чужому нещасті своє щастя збудувати, — сказав, як відрізав, мудрий травознай.

Та Катерина, наче розум втратила від того кохання і вирішила: «Будь, що буде, а Івася нікому не віддам».

І ось настало свято Івана Купала, дівчата стрибали через яскраве вогнище, пускали вінки за течією, гадаючи про свою долю. А лісникова Катря прудко бігла вглиб лісу, в надії знайти чарівну квітку папороті. Знала: знайде, Івась її буде! І собі на лихо знайшла, зірвала, і хоч чула позаду жалібні голоси батька, давно померлої матері, що просили її про допомогу, страшні зойки та крики людські й нелюдські, не оглянулася. Добре знала, що тоді втратить не тільки надію на омріяне щастя, а й своє життя.

Кохання до Івася вивело її з моторошного купальського лісу. Цвіт папороті приніс Катрусі щастя, але забрав його у красуні Олени, бо ж перед самим весіллям Івась нестямно закохався в іншу — лісникову дочку. Мов примара бродила Олена щодня по лісі, сподіваючись хоч здалеку побачити щасливу суперницю, яка тепер ні на хвилину не розлучалася з її Івасем. От одного разу, в лісових хащах і зустрів її старий Заливай.

— Знаю, дочко, чого світом нудиш. Давно хотів побачити тебе, бо знаю, чим

зарадити твоїй біді. Хоч і дочка мені Катерина, єдина, люба дитина, але гірко мені, що щастя її неправдиве й до добра не доведе.

З цими словами лісник дав дівчині маленьку пляшечку з темною рідиною і пояснив, що вона повинна зуміти напоїти Івася цим настоєм і він знову буде з нею. Олена зробила все, як радив старий, і Івась повернувся до неї, навіть не пам’ятаючи про свою вимушену зраду. Вони одружилися і оселилися на горі з якої видно не тільки половину села, а й той праліс, що з нього прийшло лихо в їх життя. На цій горі, що зветься й донині Деркачевою, вони посадили багато берізок, що своєю тендітною, ніжною красою нагадували їм про палку лісову красуню, яка не змогла зрозуміти мудрості батькового вчинку і вирішила прожити своє життя в хащах поблизу лісового озера, що з того часу зветься Катренковим. А ще зі своєї гори, вкритої березовим гаєм, Івась та Оленка Деркачі все своє життя бачили білобоку, ошатну хатину в якій, після ганебного вчинку дочки, покинувши дубів-велетнів, поселився, добрий, мудрий, дідусь-травознай Заливай, що до кінця свого життя зігрівав людські душі теплом свого серця.

Коли не вірите в цю казку, завітайте на Деркачеву гору, запитайте в струнких берізок. Коли вони захочуть, то обов’язково все вам розкажуть.