☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про Вітрову жону
Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік і жінка та все йшли в поле до сіна. А жінка була груба, і їй було так тяжко нести в поле чоловікови їсти. Каже вона:

— Подуй, вітройку. Як уроджу, дам за тя дівойку. Вітер дує у спину, і так їй легко йти.

І вродила вона дівку — таку красну, що в селі не було такої. Так тота дівка скоро росте, так скоро. Виросла вона. Приходить Вітер і каже:

— Що ти мені обіцяла? Я прийшов за дівкою.

Вона вже нич не каже, дає дівку. І чоловік нич не казав, та й вітер тоту дівку поніс.

Поніс, і так тій дівці в нього добре, все вона має. А єдного разу проситься, аби відніс її Вітер до мами: кортить їй до мами. Вітер заніс її, а мама ся звідає:

— Як ті, донечко?

— Та всього доста маю. Лиш як день, так ніч мушу шити. Бо мій Вітер все на собі обірве, все такий цуравий прийде.

А мама їй каже:

— Озми в нього той гребінь, що він ся чеше, і він ся стане чоловіком.

Прийшла вона додому, верла той гребінь, аби згорів, і він став чоловіком. А він ся схопив і наложив на ню желізний обруч. Та й каже:

— Тоді би ті тота тягота зійшла, як я свою руку на тебе положу. Лишив ї’ й пішов.

Сиділа вона трохи в тій хаті, де він лишив ї’. І тоді що робить? Забирається й іде в тім желізнім обручі. Іде, іде, і стає перед нею хатина, мохом поросла. Проситься вона до тої хатини на ніч. А то була його мама, і прийняла жінку на ніч.

Приходить уночі Вітер і каже:

— Тут є прісна душа. А вона каже:

— Нема, синцю, тут нікого.

Переспала вона, і дає їй Вітрова мама золоте яблуко. Та й каже:

— Куди тото яблуко буде ся котити, туди ти йди.

Яблуко котиться, котиться, а вона йде. І знов така хатина стає перед очима. А то все єдна хатина. Вона знов проситься у ту хатину на ніч, і знов бабка прийняла її. Приходить уночі Вітер.

— Тут є прісна душа, зараз тебе спалю й її.

— Нема, синку, нікого.

Переспала вона, і дає їй бабка золоту качку. Та й каже:

— Куди тота качка буде йти і яблуко котитися, туди ти йди.

Іде вона. І знов ніч їй ся зробила, і знов хатина тота перед нею. Тоді вона знов до тої хатини проситься. Прийняла її бабка. Приходить уночі Вітер.

— Тут є прісна душа.

— Нема, синку.

Переспала вона, а другий день дає їй бабка золоту куделю і каже:

— Куди тота качка буде йти, яблуко котитися і куделя йти, туди ти йди.

Все ся котить, все йде і вона йде. І аж туди привели її, де він жиє. А там сторожі стоять, коло хати тої. Забігає сторож до його другої жони і каже:

— Тут є жінка: має золоту качку, золоте яблуко і золоту куделю та й проситься до нас.

А тота жона забрала все — качку, куделю й яблуко, — а її під двері по коліна в яму. Вона проситься, аби переночувала з її чоловіком ніч, за тоти золоті річи. А та жона чоловіка таким нагодовала, аби не чув, як вона буде що казати, і впустила її.

То й він не чує, що вона говорить, тільки слуги чують. Він спить, а вона коло нього сіла та й каже:

— Форкостю, Форкостю, верж на ня білу ручку. Уроджу ти два хлопці з золотими головами.

А та жона його таким нагодувала, аби не чув, як вона буде що казати. А слуги чують. Перебула вона коло нього ніч, а він не чув. Та й та жона далі дала її в ту яму, а він знов пішов на роботу.

Другу ніч знов проситься вона, аби переночувала з ним. А тота жона його знов годує тим. І впустила її. Жона знов уночі просить:

— Форкостю, Форкостю, верж на ня білу ручку. Уроджу ти два хлопці з золотими головами.

А він не чує.

Третю ніч знов таке. А слуги розказали йому вдень, що така й така жона приходить, в желізнім обручі. Та його годувала всім, а він уже не хотів їсти. І не спить уже. Тоді положив на ню руку — і обруч пук, і вона вродила два хлопці з золотими головами.

А тота жона як їх увиділа, то сказала, аби закопали тоти хлопці в гній. І закопали їх. А другий день із тих хлопців такі два дуби виросли, такі красні, що лиш дивитися. А та жона каже:

— Ізріжте тоти дуби і поробіть з них лужка.

Зрізали тоти дуби, зробили з них лужка. Уночі спить він з тою жоною на лужках, а лужко до лужка говорить:

— Чи тяжко тобі, братцю?

— Мені не тяжко, бо на мені татко спить.

— А на мені мачуха спить.

Вона то почула та й каже на другий день, тота жона, тота мачуха, аби тоти лужка попалили. Їх і попалили.

А в них були вівці. Не дай Боже, аби вівця з’їла вугіль з тих лужок. А слуги навмисне мечуть вугля, аби вівця з’їла. Вівця з’їла і окотила два барани золоті. Тоді тота мачуха каже:

— Поріжте тоти барани. Порізали їх.

— Ідіть на ріку і помийте м’ясо. Та аби-с не пустили нічого долі рікою.

А слуги навмисне попущали кишки, а риба з’їла. Рибак імає рибу, приходить д’рибакови риба і каже:

— Випори з мене два хлопці золоті.

І рибак випоров два хлопці. Та й каже їм:

— Посидіть тут, хлопці, а я йду вам убрання купити. Купив рибак убрання, тоді приводить їх до тата під браму. Мачуха не хоче пустити, а мама їх по коліна у земли. А як слуги розповіли, хто там, тато вийшов і забрав тоти хлопці, а мачуху гнав. А з тою жили, доки не пірвалися їм жили.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вишків, Долинського району, Івано-Франківської області 2 листопада 1988 року Рожко Олена Степанівна (1905 року народження)