Про бідного Івана
Українська народна казка Полтавщини

Жив колись далеко за лісами у селі бідний-пребідний чоловік, звали його Іваном. Та такий обдертий і голодний ходив, що жаль Божий. Не було у нього нічогісінько. А руки мав золоті, і роботи не боявся ніякої. Коли піде до пана зробить якусь роботу, то дасть пан поїсти. Жив він день у гаразді, а три в біді.

Працював Іван дуже багато, здібності великі мав до всякої роботи. Та ніхто не цінував тоді роботу бідних людей. Найнявся раз Іван до багатого пана на роботу.

— Збудуй мені стайню для коней, — сказав пан, — я тобі добре заплачу.

Цілий тиждень працював бідний чоловік, натрудився дуже, але збудував чудову стайню. А пан не думав, що Іван так швидко збудує, а скупий був такий, що тільки й думав, як одурити та що зробити, аби не платити. Довго думав, а тоді Іванові й каже:

— Збудуй мені ще комору — тоді за все разом заплачу.

Повірив Іван, почав будувати. Трудився день і ніч, вірив панові, не пройшло і кілька днів, як комора була готова. Наробився чоловік, як отой віл у ярмі. Прийшов до пана і просить платню, а пан знову за своє:

— Збудував ти мені стайню і комору. Збудуй мені ще й хату, велику й міцну, та щоб без єдиного гвіздка була зроблена і на вершечку щоб півень крутився на всі сторони і був такий як живий, тоді й розрахуюся з тобою повністю.

Посумував Іван, бо за душею не було ні одного гроша, а за роботу таки взявся, бо думав, що більша робота, то більша платня. Працював Іван з надією на великий заробіток і в роботу вкладав усю душу, тому й хата вийшла така гарна, а півень такий схожий на живого, що хто не йшов вулицею, то задивлявся.

Почав пан оглядати хату. Обдивився все, нічого не знайшов, щоб було не так, а грошей панові так жаль. А ні до чого причепитися. Знову почав мудрувати пан. Довго дивився на півня. А тоді й каже:

— Я наказував, щоб півень був як живий, а ти цього не зробив, Чому він не кукурікає?

— То, пане, неможлива річ, бо дерев’яний півень не може кукурікати, — говорить Іван.

— Мене то не обходить, зробиш — тоді заплачу гроші.

Обдурив пан бідного Іван нічогісінько не заплатив.

От іде Іван дорогою та такий сумний, що і світа білого не бачить, коли це назустріч йому дідок старенький.

— А що це ти, хлопче, так зажурився? — питає він Івана.

— Зажурився, дідусю, бо й радіти нема чого. Наробився у пана, а він нічого не заплатив та ще і з двору вигнав.

Розповів Іван старенькому усе як було. Пожалів його старий, та й взяв із собою, та все повчав Івана, щоб той запам’ятав на все життя, що на чужій роботі не збагатієш, а тільки згорбатієш.

Прийшли до дідової халупки, переночували, а на ранок узяв дід свою корівчину та і повів на ярмарок.

Розхвилювався Іван, просить діда, щоб через нього не продавав єдину корівчину, та дід заспокоює Івана, переконує, що відберуть у пана гроші.

Дід не хвилюється. Продав корову, а за неї купив лопату, зайшов по дорозі у шинок. Купив все, що йому треба, заплатив, а здачі не взяв, хитрий був дід. Шинок цей панові належав, а шинкар все розповідав панові, що діється у шинку. Кілька днів дід купляв, платив гроші, а здачі не брав. Дивиться шинкар — нічого не розуміє — запитує старого, як той розбагатів.

Розповів старий, що купив лопату, яка заробляє йому гроші.

— Скільки я поставлю на неї то усе подвійну суму повертає.

Показав шинкареві, як це виходить, положив на лопату 25 дукатів. Суне крізь маленьке вікно і говорить:

— Двадцять п’ять на двадцять п’ять.

По хвилині витягає, а на лопаті уже — 50 дукатів, бо Іван підкладає гроші на лопату, ті що за корову вторгували. Повірив шинкар, розповів усе панові. Захотів пан з дідом зустрітися, прийшов і дід, і пан не забарився.

Тут же у шинку дід і панові показав, як лопат гроші заробляє, повірив пан. Просить пан, щоб дід лопату продав за любі гроші. Дід погодився, але з умовою, щоб гроші пан зразу заплатив.

Чималеньку суму сторгував дід у пана. Пішов пан додому у маєток, що Іван йому побудував. Нічого не відає, нічого не підозрює. А дід за ним з грошима, які пан заплатив.

Прибіг пан додому та з панею почали гроші лопатою заробляти. Покладе пан на лопату 200 дукатів — та лопату у вікно, промовляє:

— Двісті на двісті.

А ніч темна-темна — ніхто не бачить хитрого діда, що пана дурить, та все грошика підкладає на лопату. Розігрався пан, щасливий. Не віриться йому, що можна так легко гроші заробляти, та ще більше кладе на лопату. Не стримався проклав цілісінький мішок, а дід тихенько схватив той мішок та так утік, що ніхто і не почув, і не дізнався, що він там і був.

Пробував тої ночі багач іще совати лопату крізь вікно, але нічогісінько не виходило. На другий день вранці, коли іще раз переконався, що лопата не працює, то взяв лопату і подався до діда. Розповів йому все, як було. А дід йому на те і відповів:

— Це, паночку, ви самі винуваті, перевантажили лопату, поламали. Я вам продав її

доброю, самі ж бачили. Ех, таку цінну річ спортили.

Побачив пан, що нічого з дідом не зробить. Признався, що перевантажив лопату і сам винен у тому, що вона поламалася, та й пішов додому, тільки уже не багатим, а бідним.

А дід віддав Іванові мішок, той відрахував зароблені гроші, а всі інші, які залишилися, роздав бідним людям.

На цьому і казці кінець, а вона вчить нас бути чесними, працьовитими, цінувати працю інших.