Українські народні казки
А Б В Г Д Е Є Ж З І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Про двох братів

Українська народна казка Гуцульщини

Був один чоловік і мав два хлопці. У него вмерла жінка. Він ся вженив другий раз. Друга жінка враз йому била голову, аби він ті хлопці десь дів. А як ні, то вона піде геть. Жаль йому було за тими хлопцями, але мусив він послухати свої жінки. І він узяв тоти хлопці і відвів їх у великий далекий ліс. Наклав він там вогонь, аби ся хлопчики гріли, а самий сказав:

— Ви тут грійтеся, а я йду лагодити дрова.

Тоти хлопчики сиділи коло вогню до самої ночі. Зробилася ніч, і хлопці вздріли, що тато їх лишив, і зачали плакати коло ватри. А лісничий ішов з лісу додому і вчув діточий голос. Прийшов він д’ тим дітям і запитав їх, чиї вони. Той лісничий не мав своїх дітей. Йому тоти хлопчики дуже ся вдали. Він забрав їх до себе додому. І сказав свої жінці:

— Це будуть наші діти.

Той лісничий дуже файно ті діти годував і файно вбирав. Доросли вони до сім літ, і дав він їх до школи. Скінчили вони школу, доросли до своїх літ і називали того лісничого татом, а його жінку мамою. І зачали тоти хлопці просити лісничого, аби він їх пустив у світ погуляти. Не хотів він їх пускати. Але вони раз наважилися піти. Купив він їм по рушниці, і пішли вони.

Ішли, кілько йшли, аж вибігає з лісу вовк. Направив один хлопець рушницю стріляти того вовка, а той йому каже:

— Не стріляй мене — за себе одного я тобі дам двох. І привів той вовк ще двох вовків і сказав їм:

— Це буде твій пан, а це — твій.

І лишив їх братам. Ідуть вони далі, вибігає заєць. Пустився один брат того зайця стріляти, а заєць каже:

— Брате, не стріляй мене — за себе одного я тобі дам двох. І привів той заєць двох зайців і сказав їм:

— Це твій пан, а це — твій.

І ця звір нікуди від тих хлопців не відступилась, аби вони навіть у вогонь ішли.

Ідуть далі — надибали медведя. Направив один брат рушницю стріляти його, а медвідь йому каже:

— Не стріляй мене, брате, — за себе одного я дам тобі двох. Привів той медвідь ще двох і сказав:

— Це твій пан, а це — твій.

Ідуть вони далі, надибали лиса. Намірив один лиса стріляти, а той каже:

— Не стріляй мене, брате, — за себе одного я тобі дам двох. І привів двох лисів. І сказав їм:

— Це буде твій пан, а це — твій.

Пішли вони далі, находять лева. І направив один рушницю стріляти його, а лев каже:

— Не стріляй мене, брате, — я дам тобі за себе одного двох. І привів двох левів. І сказав:

— Це буде твій пан, а це — твій.

Ідуть далі, находять оленя. Направив один рушницю оленя стріляти, а той йому каже:

— Не стріляй мене, брате, — я тобі дам за себе одного двох.

І привів їм двох оленів.

— То твій пан, а то — твій.

Пішли вони далі і находять роздоріжжя. І рішили йти в різні сторони. Мали вони два ножики. І закопали їх на тому роздоріжжі в землю. І сказали так:

— Хто з нас буде жити, то в рік до цих ножів повернеться. Котрого ніж буде заіржавлений, того на світі нема, той помер.

І пішов один в одну сторону, а другий у другу. І тота звір ся поділила: половина до того хлопця, а половина — до того.

Заходить один хлопець у місто, у ресторан, і питає продавця, чого по всім місті сумні фани виставлені. Говорить той продавець:

— Тут у нас ніде нема води, лиш одна ріка. А на одній скалі є змія і не пускає воду. Треба давати тій змії на пожиток по одній людині. А як ні, то води нема. А тепер прийшла черга на цісарську доньку. Завтра цісар має давати змії доньку, аби її змія пожерла.

А цей хлопець запитав:

— Що би то було, якби найшовся такий, щоби ту змію побив і оборонив цісарську доньку від смерти?

Пан післав записку до царя: «Тут ся находить такий чоловік, що би врятував вашу доньку». Цісар дав наказ упрягати коні і їхати за тим чоловіком. Фірман приїхав по хлопця, а той сказав:

— А як моя звірка буде? Пішки буде йти? Ні, не буде. Треба й для них фіри.

І дали ще фіри для звірки. Посідала та звірка на фіри, і подалися всі до царських палаців. Приїхали, цар і питає його:

— Ти почуваєшся, що би мою дочку спас від смерти? А він на те:

— Так, спасу. Тоді цар каже:

— Як ти спасеш мою доньку від смерти, то буде тобі вона за жінку. І передам свою царизну на свого зятя й доньку.

А за фірмана в цего цісаря був циган. Другої днини запрягає він коні і везе ту доньку на смерть. Цар не вірить, що хтось її спасе.

Але їде і цей з свою звір’ю разом з ними. Приїхали вони під ту гору, де змія жила, він сказав царській доньці, аби вона відійшла набік і сіла на траві на файній полянці. Заєць і лис, маленька звірка, сидять коло неї і забавляють її. А хлопець пішов під ту гору з великою звір’ю.

Прийшла та година, що змія має з’їсти людину — людини нема. А та змія мала дванадцять голів. Він мав з собою меч. Як змія показалася, відтяв їй одну голову. І сховалася змія знов у скалу. Недовго вона чекала, вилазить знов. Наказав він свої звірі, аби брала змію і тягнула з тої скали, а він буде рубати мечем. І помогла йому звір багато. І він повідтинав тій змії усі дванадцять голів. І тоді пішла для людей вода.

Убив він змію і з тою царівною розійшовся. І сказав їй, аби вона чекала його і не виходила заміж рік і один день. А як його не буде рік і один день, то може ся віддавати. І як відходив, повідтинав з кожної зміїної голови язики. І склав їх собі в кишеню, і з тими язиками пішов.

А фірман-циган забрав усі ті зміїні голови в свою підводу, посадив на неї царівну і повіз до царя. Коли вони їхали через міст (а під мостом була велика вода), циган сказав їй:

— Як ти маєш сказати свому татови, що не я вбив змію, то я тебе втоплю. Кажи, що я.

І вона подумала, що і так, і так смерть, то пообіцяла, що скаже цареви так, як хоче циган. Привіз циган голови і сказав цареви, що він самий побив змію, а не той, що договорився.

Цар мав дати її за цигана, а вона все відводила весілля цілий рік.

А циган їх мучив, і якраз у рік роблять весілля.

Приїхав хлопець у рік із свою звір’ю до того самого готелю, а в місті дуже веселі фани. І запитав він пана в ресторані, чого такі веселі фани виставлені. А пан йому сказав, що в царя весілля, цар віддає доньку за того, що побив змію. Тоді хлопець написав записку і дав зайчикові. І зайчик з тою запискою пострибав до царя. Нікому ту записку не мав дати, лиш тілько цісарській доньці. Зайчик скочив їй на коліна і подав ту записку. Тоді вона викликала свого тата до другої кімнати і розказала йому, як усе було, що вбив змію той, котрий мав з ним договір. І як він розставався з нею, то сказав, аби вона не віддавалася рік і один день. Але циган їй сказав: «Як ти не скажеш свому татови, що я побив змію, то я тебе втоплю». І вона мусила так сказати.

Тоді цар сказав запрягати коні і їхати по того чоловіка в ресторан.

Але звірка має лишитися, щоб циган його по ній не пізнав.

Як він приїхав на то весілля, циган ще ті зміїні голови тримав.

На тому весіллю були всякі люди, були лікарі і велике панство. І він запитав при всіх тих гостях, яка би могла бути кара за те, якби хтось не побив змію, а сказав, що він побив. А циган самий сказав: вивести огиря, що штири роки не був надворі, а лиш у стайни, прив’язати такого чоловіка коневи до хвоста і пустити коня в поле. Тоді хлопець, що побив змію, запитав цигана, які він має знаки, що побив змію. А циган сказав, що дотепер зберігає дванадцять голів, які він відтяв у змії.

Тоді хлопець запитав лікарів:

— Чи є така голова, щоб була без язика? А там були головні лікарі, і вони сказали:

— Ні. Такого не може бути.

Тоді хлопець сказав ті голови внести, аби їх збадали лікарі: чи були язики, чи не були. Подивилися — були язики, але нема. Тоді він виймає з кишені і показує ті язики — від тих вони голів чи не від тих? Лікарі збадали ті язики — штимують до тих голів.

Тоді вивели зі стайни того коня, прив’язали цигана коневи до хвоста і пустили коня в поле. А цей молодець оженився з цісарською донькою.

Запитав він одного разу свою жінку, цісарську доньку, що то за гора така, велика та сумна. А вона сказала, що хто на ту гору пішов, більше не вертався.

— Не дай бог піти тобі на ту гору, бо вона заклята.

Але другої днини він подумав: «Піду я таки туди. Хочу знати, що то за гора така».

Взяв він рушницю і пішов на полювання на тоту гору. І з ним пішла його звір. Потрафив він на дуже красиву оленицю.

Гнав він ту оленицю через цілий день і вбити її не міг. Зробилася ніч, додому вертатися він уже не міг. Запалив він собі вогонь і ночував зі звір’ю на тій горі. І приходить д’ нему стара баба. Мала вона з собою прутик. Спитала його та баба:

— Чи можна, синку, коло твого вогню зігрітися і на твою звірку погрозитися?

А він сказав:

— Можна ся зігріти і можна ся на звірку погрозити.

Вона прийшла д’ вогневи, махнула на ту звір прутиком, та й махнула на него самого, і то все стало каменем.

А його брат ходив рік. А в рік пішов подивитися на ті ножі, котрий заіржавів, а котрий ні. Подивився він — його ніж чистий, а братів заіржавлений. Подумав він: «Піду дорогою, якою пішов брат. Може, я довідаюся, де він пропав». І пішов він, і потрафив у той самий готель, у який заходив його брат зі звір’ю. І сказав йому в ресторації той пан:

— Чоловіче добрий, тут така тривога сталася. Вас так довго нема, і всі подумали, що ви пішли на закляту гору.

(А він був такий схожий на брата, що їх не могли розрізнити). І пішов він з тою звір’ю до жінки свого брата. Він прийшов туди, а вона каже:

— Чоловіче добрий, я думала, що ти пропав, що ти пішов на ту закляту гору.

А він каже:

— Не дурний я туди йти.

Він хотів її випробувати, дізнатися, де та заклята гора. І дізнався. Подумав він: «Видно, пішов брат на ту закляту гору. Піду й я туди».

Пішов він на ту гору, надибав прекрасну оленицю, гнав її до самого вечора і вбити не міг. Наклав він собі вогонь, аби з своєю звіркою переночувати, бо не міг він уже дістатися додому. І приходить д’ нему стара баба. В руках має прутик. І запитала його, чи можна коло його вогню загрітися і на його звір погрозитися. А він сказав до неї:

— Я до свого вогню ґазда і до свої звірки ґазда, а не ти. І сказав свої звірі:

— Ану беріть цю бабу у свої лаби, аби вона ся загріла.

Як узяли бабу, як зачали її мордувати. Баба дала йому той пруток і сказала:

— Махни цим прутом три рази навхрест.

Він махнув три рази прутиком навхрест, і воскресла звір його брата і всі люди, які були там бабою закляті. Все ожило і з тої гори зробилося велике місто. І брат його ожив.

Тоді ідуть вони оба до царської доньки. Як той має звір, так той має. І оба на одну подобу. Ніхто би не сказав, що між ними якась різниця є. І сказав один з братів царський доньці:

— Тепереньки розпізнавай, котрий твій чоловік. Вона не розпізнала, і тоді брат її чоловіка сказав:

— Я пішов на ту гору і визволив свого брата і його звір, і всіх людей, що там закляті були. Це — твій чоловік, а я — його брат.

І попрощався він з ними і пішов від них, а чоловік з жінкою зосталися. А я пішов у місто та купив горнець, та й цій байці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
29 травня 1983 року
Оповідач: Драгомирецький Михайло Іванович (1909 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Про двох братів

Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати. Тато й мама в них померли, а вони лишилися парубками. За життя батьки не поміряли своїм синам землю по половині. Брати поженилися і стали міряти землю самі. І старший був моцніший, дужчий і вміряв собі більше. І він дуже забагатів, розвів коні, корови, бо мав більше землі. А менший жив собі середньо.

Та й одного разу приснився меншому сон, що як тато вмирав, то не сказав про свій скарб. Старший брат несправедливо поділив землю, то меншому тато додав великий золотий скарб — такий сон приснився меншому синови. І тато сказав йому уві сні, де той скарб шукати. І другого вечора менший брат із жінкою пішли відкопувати скарб. Як відкопали його, то ледве додому принесли.

Накупили вони гарних коней, купили бричку, самі гарно вбралися. Жінка вбралася в пацьорки *, в перстені. І поїхали в гості до старшого брата. Але домовилися з жінкою не казати братови, що вони найшли татів скарб. Приходять до брата. Брата й братову жінку заінтересувало, як вони так скоро зажилися. Говорить менший брат:

— Моя жінка вишила пана на полотні. Такого великого й файного пана вишила, що пан дав нам за це велику нагороду.

А старший брат подумав: «Моя жінка ще краще вишиє». І жінка старшого брата почала вишивати на полотні образ пана. А той пан не любив, щоб вишивали його портрет. Та й розгнівався на старшого брата за той портрет і посадив його в тюрму. Відсидів він у тюрмі, відтак пан випустив його.

Прийшов старший брат додому і став нападати на меншого сварками, що він його обманув. І порадився старший брат з жінкою втопити меншого брата. Менший брат просився, щоб той подарував йому, а той посадив його в бочку, закрив і повіз топити. Як їхав, то став коло корчми і пішов до корчми випити горівки. А менший брат у бочці говорить:

— Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять за короля класти.

А оден учений чоловік ішов дорогою, почув це та й каже:

— Ти вилазь, а я піду на твоє місце, бо я вчений.

Той випустив Івана. А Іван його, того вченого, запирає в бочці і каже йому:

— Як спитають: «Ти тут?», аби ти відозвався: «Я тут». Приходить брат з корчми, питає:

— Ти, брате, тут?

А той з бочки каже:

— Я тут.

Приїхав старший брат на міст і трутив бочку в воду. Приїхає додому, а жінка питає:

— Ти втопив брата?

— Та втопив, а як же ж.

А менший брат пішов із жінкою на базар, накупував для жінки й для себе всяких прикрас. На конях шори золоті, бричка в золоті. І збираються до старшого брата в гості. Ще й великий подарунок купили братови. Дивляться старший брат з жінкою — якийсь цар їде. А тут приїхає менший брат з жінкою. Встрічаються, і питає старший брат меншого:

— Ти, брате, живий?

— Та видиш, що живий, бо прийшов до тебе. Хочу подякувати тобі та твої жінці, що ви мене забили в бочку та кинули в воду. А там під водою велике царство. Бери, що хочеш. Видиш, усе це я відти, з того царства приніс. Для себе та ще й тобі дещо.

Погостювалися брати, і менший поїхав додому. А жінка старшого брата й говорить свому чоловікови:

— Давай я й з тобою так зроблю. У бочку тебе заб’ю, як ти зробив з братом. Та відвезу й кину тебе в ріку. І тоді ми заживемо по-царськи.

Погодився чоловік, зробили бочку, заліз він у ту бочку, жінка забила її і повезла свого чоловіка топити. Але жінка до корчми не повертала, зразу поїхала на міст і кинула бочку в воду. А за бочкою лиш бульбочки показалися. Втопилася бочка. І по сьогоднішній день ще брат не вернувся з підводного царства.

Братам треба жити в згоді.

Походження та примітки

* Пацьо́рка — намистина.

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Село Великий Рожен, Косівського району, Івано-Франківської області
31 грудня 1993 року
Оповідач: Шкрібляк Никола Николайович (1936 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Про двох братів

Українська народна казка Закарпаття

Було два брати. Єден був багатий, а другий бідний. У сього бідного були діти й не було дітям що їсти. Узяв мішок та й пішов до брата:

— Слухай, брате, дай мені мішок муки, бо діти не мають що їсти.

— Я тобі дам, айбо дай око викопати.

Бідний гадає собі так: «Не біда. Я без ока буду, а діти не будуть голодні.» І викопав йому брат око. Прийшов він додому, а діти почали плакати:

— Як ви, няню, будете без ока?

— Буду, лиш коби ви жили.

Як з’їли тоту мучку, той чирок, іде він знов до брата:

— Слухай, брате, ще раз дай.

— Я дам, ай бо дай і друге око викопати.

Викопав йому брат і друге око. Приніс він ту муку домі, жінка й діти імили плакати:

— Няню, як ви будете жити сліпаком?

— Ви не журіться, коби ви не голодні. А раненько встає чоловік та каже жоні:

— Вставай, убери ня, убуй ня, погодуй ня й поведи ня там, де люде проходять, і лиши коло мене блюдце.

І завела його жона на роздоріжжя, і сидів він там. І тилько грошей йому до вечора наметали, що було на хліб доста, а прийшов вечір і повела його жінка домі.

Та й так вони все робили. Ходить він сліпий просити й дістає файні гроші. Та й якось уже сім’я жиє.

Раз пішов сильний дощ, і не могла жінка забрати його ввечері домі. І сидів він під дубом й там заснув. А вночі чує, хтось говорить на дереві:

— Що ти виконав? — єден другого звідає.

— Я виконав таке. Вкрав у царя дві доньки, замок їх у печеру, і будуть вони до смерти там.

— А ти, другий, що зробив?

— А я таке зробив. Витікала вода з гір і йшла до людей, а я той люк закрив, і вода не йде. Люде бідують.

А той сліпий все слухає. Айно, а третій каже:

— А я зробив так, що брат братови очі викопав.

— А як би той сліпий видіти зміг?

— Туй, коло цього дуба, водичка є. Коби він зсунувся до тої водички та промив нею очі, та був би ввидів.

А то говорили чорти. Як тоти чорти полетіли, він тихенько туди зсунувся, до тої водички. Та вмився, та втерся. Та й провидів. Е-е-е, який він уже радий, що видить! Уже сам прийшов додому, бо видить. Вже і діти його раді, і жінка рада. І пішов він до царя:

— Де ваші доньки?

— Пропали. Не є їх.

— А що ви дасте, як я зроблю, що вони будуть дома?

— Я дам віз грошей.

— Добре, дайте мені кузнеця.

Пішли порубали ті замки, визволили дівок, прийшли додому, і він дістав віз грошей.

Тоді пішов він у той город і питає:

— Хлопці, що би ви дали, аби в вас була водичка?

— Ми даме віз грошей.

Пішов одкрив той люк — пішла вода, дали йому віз грошей і забагатів.

А багатий брат звідає його:

— Як ти, братку, забагатів?

І брат розповів йому, як прилетіли чорти на дуба та що говорили. -...Я й тото визволив. Я й тото визволив.

І багатий брат пішов і сів уночі під того дуба, аби почути, що будуть говорити чорти.

Прилетіли чорти та й говорять на дубі, а багатий брат слухає. А єден чорт питає:

— А з сим що робити, що під дубом сидить?

— Що? Викопати йому очі, як він братови викопав.

І викопали йому чорти очі, і знищили його, і наша казочка кончилася.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
1 серпня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дивіться також: