Про дурного Василя
Українська народна казка Бойківщини

Мала мати сина Василя, та й дурного, як теля. Каже мати синови:

— Іди, Васильку, на базар та й купи голок. Пішов Василь на базар, купив голок. Їхала фіра з сіном, а він завив голки в папір та й поклав у сіно. Недалеко коло самої хати шукає в сіні голки. Ґазда питає:

— Що ти там риєшся мені в сіні?

— Я тут поклав свої голки.

А ґазда як зачав його батогом бити. Василь прийшов додому та й плаче. А мати каже:

— Де, Васильку, голки?

— Та їхала, мамо, фіра з сіном, а я запхав їх у сіно. А мати йому:

— Аби-с таке, синцю, ніколи не робив. Би-с завив у папір і поклав голки в кишеню.

— Добре, мамо, я вже все буду так робити. Каже мати:

— Йди, синку, на базар та купи паця.

Пішов він на базар, купив паця, завиває в папір і хоче класти в кишеню. А паця вирвалося та й повтікало. Приходить він додому і плаче. Мати йому:

— А де, Васильку, паця?

— Мамо, я завивав його в папір, клав у кишеню. А паця вирвалося і повтікало.

Мати й каже:

— Синцю, аби-с так ніколи не робив. Аби-с взяв мішок та й в мішок.

— Добре, мамо, я вже все так буду робити. Мати каже:

— Йди, синку, купи корову.

Він пішов на базар купувати корову. Купив і хотів її в мішок покласти. А корова вирвалася і повтікала. Приходить Василь додому й плаче. А мати питає:

— Де, Васильку, корова?

— Мамо, я клав корову в мішок, а корова вирвалася й повтікала.

— Синку, аби-с так ніколи не робив, — каже мати. — Корову візьми на шнурок, а не в мішок пхати корову.

— Добре, мамо, я так буду робити. Дала йому мама гроші й каже:

— Йди, Васильку, купи горшків.

Пішов Василь, купив горшків, узяв шнурок і зачепив усі горшки за вуха. Та й провадить їх додому по земли. І притягнув додому уже не горшки, а лишень самі вуха. Поклав у сінях. Мати питає:

— Де, Васильку, горшки? А він каже:

— В сінях за дверми.

Мати подивилася, а то вже горшків нема, лише самі вуха. І мати його вже більше не посилала нічого купувати. Пішов якось Василь на вулицю, а там — весілля. А він каже:

— Аби таке ні чувати, ні видати.

А жінки взяли та й набили його. Приходить він додому й плаче. Мати питає, чого він плаче. Він каже, що йшло весілля, а він так сказав:

— ...І мене жінки набили. А мати йому:

— Синцю, як ти на другий раз таке увидиш, аби-с казав: «Аби таке чувати й видати, чувати й видати щоднинки й щогодинки».

Пішов він на вулицю, а там іде похорон. Він і каже:

— Аби таке чувати й видати щоднинки й щогодинки.

Знов жінки його набили. Приходить він додому й плаче. А мати каже:

— Чого ти плачеш?

А він каже, що сказав на похороні, аби таке чувати й видати. Мати йому:

— Синку, як буде йти другий раз похорон, аби-с казав: «Аби таке ні чувати, ні видати», а ксьондза би-с у руку поцілував.

Що Василь робить? Пішов на вулицю, а там два пси кусалися. Він хотів пса в лабу поцілувати, а пес його вкусив. Прийшов він додому та й плаче, розказує, що його пес укусив. А мати каже:

— Синку, як таке на другий раз увидиш, то каменем у голову дай.

Пішов Василь знов на вулицю, а там дві баби вошкувалися. Він взяв каменя і каменем одну в голову. Баби його зловили та й набили, Приходить додому й плаче. А мати каже:

— Чого ти плачеш?

— Бо там дві баби вошкувалися, а я каменем у голову дав, і вони мене набили.

А мати йому:

— Йди на вулицю. І як ще будуть два пси кусатися, то підопхай їм дурну голову.

Зробив він так, і пси його роздерли.