Про дурну жінку
Українська народна казка Полтавщини

Було це ще за царя Опенька, коли було людей жменька. Жили собі чоловік та жінка. Одного разу зарізали вони свиню і чоловік каже:

— Давай, жінко, зараз з’їмо м’ясо, а сало залишимо на потім. А коли прийде весна красна, тоді і до нього черга дійде.

Так і вирішили. От все надворі почало зеленіти, розпускатись. Чоловік пішов на роботу, а жінка вдома господарює. Коли чує у дворі якийсь гамір. Виглянула у вікно і бачить, що скрізь повно солдат і всі вони у червоному вбранні. Тут молодиця вибігла надвір та до них.

— Ви, часом, не весна-красна?

А солдати сміються і відповідають:

— Так, ми весна й красна!

— Так мій чоловік приготував вам лантух сала. Сказав, що як прийде весна красна, тоді і з’їмо сало.

Солдати, сміючись, забрали сало та й мерщій з двору. Увечері чоловік приходить з роботи, а жінка йому й повідала всю історію. Розсердився той, сказав, що не хоче з нею більше жити, а піде мандрувати по світу. Якщо знайде ще кого дурнішого за неї, то, може, ще й вернеться.

От іде він собі та й іде. Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться. Прийшов він у одне село. Бачить, в дворі жінка квочку лупцює.

— За що ж ти її бідну б’єш? — питає чоловік.

— Та навела курчат, а цицьки їм не дає, а вони ж голодні бігають.

— Та чи ти дурна, хіба ж хто так курчат годує? Їм же треба пшона, травички.

— От спасибі вам за пораду, добра людино, — мовила жінка.

А чоловік пішов собі далі. Через деякий час побачив, як один селянин вискочив з хати з ситом, поставив його серед двору, накрив рушником і знову побіг до хати. І так декілька раз.

— А що це ви таке робите? — запитує чоловік.

— Та збудував оце хату, а в ній дуже темно. Так я оце сонце ловлю в сито та й ношу в хату.

— Ну й дурний же ти, чоловіче. Ти вікна скляні повставляй і буде у тебе світло в будинку.

— Ой спасибі ж вам за пораду. Я саме так і зроблю.

А чоловік іде собі далі. Не одне вже село залишилося позаду. Вже й вечір тихенько підкрадається. Дивиться, в одному дворі якийсь дядько розіп’яв на пакільцях штани, а сам залізе на дерево і стрибає в них. Знову стало цікаво нашому мандрівникові, що ж це за чудасія. От він і питає:

— А що це ви робите?

— Та купив собі штани, а одягти не можу.

— Все дуже просто. Ти одну ногу встав у одну холошу, а другу в іншу, так і одягнеш.

— Спасибі тобі, добра людино, за мудру пораду.

Пішов собі чоловік далі. Дивиться на майдані люди зібралися і тягнуть бика за роги. Цікаво стало йому що ж то робиться. Виявилося, що худобину пан на церкву подарував, от його й хочуть селяни затягти на церковний шпиль.

— Дурні ви, люди, — говорить їм чоловік, — то ж він вам його подарував, щоб ви його продали, а гроші на церкву пустили!

— От спасибі тобі за хорошу пораду.

Пішов чоловік далі, та й думає, що серед бідних багато дурнів, а чи є вони серед багатих. Підходить до панського двору, а там у дворі свиня з поросятами. Став біля неї чоловік і поклони б’є. Пані п’є на балконі чай та й каже служниці:

— А збігай та спитай, що то чоловік робить.

Через деякий час наймичка приходить і каже:

— Той чоловік говорить, що ваша свиня двоюрідна сестра його дружині, а оскільки він віддає дочку заміж, то і її запрошує на весілля.

Пані сполохалась та й каже:

— Треба свині та поросятам ратиці помити та вбрати їх у красиві чоботи.

Так слуги й зробили. А наш мандрівник, не довго думаючи, забрав свиню та й мерщій з двору. Аж ось і пан приїздить. Пані йому про все й розповіла.

— Дурна ти, жінко, то ж він тебе обдурив.

Запрягає пан швидко тройку коней та й гайда за чоловіком. А той, як побачив, що вже непереливки, зняв із свині один чобіт та й залишив його на дорозі. Пан побачив чобота на дорозі, покрутив його в руках, а потім викинув та й поїхав далі. А чоловік бачить, що його наздоганяють, зняв другий чобіт, та й кинув недалеко від себе. Пан під’їхав та й каже:

— Якийсь дурень чоботи губить на дорозі.

— Так давайте я вам коней постережу, а ви беріть цей чобіт та й мерщій за другим.

Пан саме так і вчинив. А чоловік швиденько забрав коней, карету, свиней та й поїхав додому навчати жінку ума-розуму.