Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Гуцульщини
В однім селі побрався дід з бабою, та й була в діда дочка, та й була в баби дочка. Баба страшенно ненавиділа дідову дочку, бо вона була багато краща за її дочку. Та й враз називала дідову дочку сміттяркою. Дід дуже сердився на бабу, що вона його дочку не споважує. Але що мав дід робити? Дід був простенький, хоч кіл йому теши на голові. Мусив бабу терпіти, бо не мав де подітися. До баби пристав, ні хатки не мав свеї, ніякого притулку. Баба все посилала його до ґаздів на роботи, а сама брала гроші в ґаздів за його роботу, він сам не мав права брати. А над дідовою дочкою так знущалася, що вже й не сказати.
Каже бабина дочка до мами свеї:
— Мамо, я вичитала в книжці, що є країна така, що, ади, в нас тепер пилипівка, студено, морозливо, а в тій країні ростуть ягоди. Чи ми би не вислали цю посмітюху в той край, та би принесла мені ягід? Мені так захотілося свіжих ягід.
А то не так тих ягід хотіла вона, як хотіла позбутися дідової дочки з хати. Бо на дідову дівчину дуже заглядали парубки та й хотіли її взяти за жінку, а на бабину навіть оком не звертали. «А як її не буде в нашій хаті, то вже будуть до мене звертатися парубки, мене любити. Ми її вишлем так далеко, аби її вовки з’їли. Аби вона ніколи-ніколи не повернулася до нашої хати.» Так думала бабина дочка.
А баба поганська, пестячи свою дочку, каже їй:
— Я давно вже це, донечко, мріяла зробити, але побоювалася чоловіка свого.
Каже донька:
— Нема чого боятися. Ми його відішлемо далеко-далеко, поза десяте село і наймемо його там до ґаздів робити. Так, що його вдома довго не буде.
Одної днини каже баба до дідової дочки:
— На тобі оцей кошик, сміттярко пуста, та найди таку країну теплу, щоб ти принесла моїй дочці та й мені ягід. Бо як не принесеш, то я тебе уб’ю на смерть смертельну.
Каже дівчина жалісно:
— Мамо-мамо, де я знайду ягід в такий час морозливий, що іній на деревах висить?
— Мене це нічого не обходить, — сказала проклята баба. — Мені так має бути, як я сказала, інакше ні. А то вб’ю. Знайду тебе край світу і вб’ю.
Дала їй сведер обідраний, постоли обірвані і сказала:
— Рушай в світ за очі, аби мені борзо були ягоди. Інакше не вертайся.
Пішла дівчина в путь далеку плачучи. Іде, іде, надибає коло дороги керничку. Таку забруднену, таку занехаяну, що гидко води людям напитися. Нараз та керничка заговорила до дівчини:
— Прочисть мене, дівчинко. Будуть люди йти водицю пити, простибі скажуть. А я тобі стануся у допомозі.
Дівчина приклякла до камінця, почистила керничку як слід. Стала водиця як сльоза чистенька. Керничка подякувала дівчині, і пішла дівчина далі незнаною дорогою.
Зайшла вона в ліс, величезний і темний. Уже й назад не вернутися і не знати, куди йти вперед. Дівчина заблудила в темному лісі. І сказала вона:
— Боже, Боже, де я маю ночувати? Напевне мене мачуха вислала, щоби мене звір з’їла, щоб мене більше не було, лиш тільки її дочка жила.
Все йде та й деревце за деревцем руками обмацує, бо темнота велика. Нараз уздріла малесеньке-малесеньке світельце. І трохи втішилася дівчина, і на то світельце пішла. А то малесенька-малесенька хатка з одним віконечком. Постукала дівчина пальчиком у віконечко. А там бабка. Нахилилася бабка у віконечко до дівчини та й каже їй:
— Яка тебе біда, дівчинко, понесла в таку пітьму та в такі ліси темні, непрозорні у такий пізній час?
— Лиха мачуха післала мене, тіточко моя дорога. Пустіть мене в хату, я вам усе розкажу. Я дуже змерзла.
Бабка отворила низенькі дверцята, взяла дівчину за руку, завела в хатину і післала на піч грітися. Дівчина плаче з радощів, що вона в хатині теплій. А бабка гине знати, що за подія занесла дівчину в такі темні ліси. І дівчина все розказала бабці. Розказала, як вона бідує в мачухи та й як післала її мачуха принести серед зими ягід. Бабка слухаючи й сама почала плакати. Та все пестить дівчину та й каже їй:
— Не журися, дівчинко, я тебе пораджу, вийдеш ти з цеї біди. Я знаю, ти голодна. Я би тобі дала їсти, але я не маю нічого вареного. Я вже віддавна не варю в печі їсти, бо в мене в печі сиплеться в горшки перегоріла глина. Мені треба обмастити пічку зсередини глиною, а я вже не годна. Прислабла я і не годна сама це зробити. А я би хотіла зварити тепленької їди. І ти би попоїла, і я би попоїла.
Каже дівчина:
— Тіточко, я зараз вимащу вам пічку.
Та пішла надвір поза хатчину, нашкребла в миску мерзлої глини, насипала водички, замісила ту глинку, засвітила каганчик, залізла в пічку і файно її вимастила. Зварила бабка їсточки, попоїли файно і полягали спати.
Рано повставали, каже бабка до дівчини:
— Виходім надвір.
Вийшли надвір, і бабка сказала:
— Іди цею засніженою стежиною, іди і йди. І там надибаєш дванадцять дубів укупочці. Це буде великий знак. Під кожним дубом буде сидіти чоловік з бородою. Кожен чоловік має свою назву. Оден зветься Січень, другий — Лютий, третій — Березень, четвертий — Квітень, п’ятий — Май, шестий — Червень, семий — Липень, осьмий — Серпень, дев’ятий — Вересень, десятий — Жовтень, одинадцятий — Листопад, дванадцятий — Грудень. Це є Дванадцять Місяців, це всі мої сини, — сказала бабка. — Увійди в середину між них. Би ти їх не боялася. Вони тобі нічого лихого не подіють. Розкажи їм про всю свою біду, яку ти терпиш від свеї мачухи. Скажи, що мачуха вислала тебе за ягодами. І би сказала, що ти по дорозі пацила *. Як ти керничку чистила і як найшла хатину в темному лісі. І як ти в баби пічку мастила і в баби ночувала. І скажи, що баба тебе поправила стежкою до них. Щоби ти все поправді казала тим людям. Вони це все будуть слухати.
І дівчина пішла. Надійшла вона на ті дуби. А під кожним дубом сидить чоловік з довгою бородою. І розказала вона їм усе поправді. Тоді поговорили ті люди між собою:
— Браття, рятуймо цю дівчину нещасливу. Нехай вона жиє, поки їй бог присудив.
Каже Січень місяць до Квітня:
— Квітню, обігрій оту поляну.
Нараз поляна обігрілася. Тоді сказав Квітень до Мая:
— Обмий цю поляну дощем теплим.
І Май обмив полянку, обросив її дощем та й сказав до Червня:
— Зацвіти поляну ягодами.
І зацвів Червень ягодами. І сказав Червень до Липня:
— А ти зроди файні ягоди.
І зродили нараз ягоди, що не мож надивитися.
— Іди, дівчино, збирай ягоди та й їж, скільки можеш, і набирай повен кошик. І неси свої мачусі.
І принесла вона ті ягоди до хати у зимову пору. Мачуха аж за очі ймилася, здивувалася страшенно. А її дочка сказала:
— А що, мамо, я вам казала? З нею можна зробити що хотіти. А мачуха сказала до свеї дівчини:
— А ти годна таке вшкварити?
— Та як така посмітюха могла вшкварити, то я поготів це вшкварю.
— Ану-ко бери кошика та й іди. Відшукай це місце.
— Е, мамо, я мушу в неї випитатися, якими вона дорогами йшла
і де вона була. Вона мусить мені все поправді сказати, інакше я її вб’ю.
І бідолашна дівчина все їй поправді сказала. Пішла бабина дочка тою самою дорогою, якою йшла дідова дочка.
А перед тим, як ще дідова дочка не повернулася, прийшов дідо до хати з роботи, а дочки нема. Спитався він у жінки:
— Де моя дочка? Де ти її поділа? А баба йому сказала:
— Пішла шукати легкого хліба. Не слухала мене.
Дід гірко заплакав та й назад вернувся на свою роботу.
А тепер пішла вже бабина дочка, а дідова зосталася дома. А дід знову ввійшов у хату. Та як уздрів свою рідну дочку, то з радощів не знав, що робити. А баба йому все розказала та й показала ягоди.
— Видиш, чоловіче, що вона зуміла принести в зимову пору? Такі файні ягоди. Її лиш треба учити і грозити. І карати, і сварити, то вона все зуміє зробити.
А дід запитався:
— А де твоя дочка?
— Ге, моя також пішла тою дорогою. Моя буде цілу зиму носити ягоди. Та я буду продавати в місті та великі гроші побирати, та багатіти. Бо я маю голову, не пня.
— Е, — дід сказав, — коби лиш миром * це було.
Бо, знаєте, любив він бабину дочку, навидів, лиш тільки баба його дочку ненавиділа.
І дійшла бабина дочка до тої кернички. А керничка заговорила людським голосом та й попросила дівчину:
— Почисть мене, не минай мене. Люди будуть пити воду, простибі скажуть.
Сказала бабина дівчина:
— Ага! Буду я киринити * свої білі руки в твойому болоті. Я не маю коли.
Та й пішла далі.
І зайшла вона також у темні ліси, тим слідом, яким ішла дідова дівчина. Надибала ту хатинку маленьку. Попросилася в хату переночувати, бо збоялася, щоби її звір не з’їла в лісі. Бабка впустила її в хату та й сказала їй:
— Я би тебе вгостила, але в мене пічка не мащена, і як я зварю, їда буде брудна. Якби ти вимастила пічку, то я би наварила їсти і для тебе, і для себе. Ми би попоїли й голодні не спали.
— Ага! Я й так не голодна. Я що, буду вам мастити піч та собі руки бруднити глиною? До днини недалеко. Я маю свою дорогу.
Настала днина, дівчина схопилася, як той вовк у лісі, та й пішла до тих дубів. А там все було так, як розказувала дідова дівчина. Тоти люди кажуть дівчині:
— За чим тебе лиха біда сюди навела?
— Я ніякої біди не маю і не знаю. Я у свеї мами так жию, як у бога за дверми. Ви мені борзо показуйте ту поляну, де ягоди ростуть, бо я хочу борзо набрати і до хати шкребтати *.
— Е, — каже Січень, — ади, генде та поляна.
Дівчина стала на поляні, стоїть, роззирається та й каже:
— Де тоти ягоди, де, що я їх не вижу? Каже Січень:
— Зараз, зараз будеш видіти.
Січень покрив полянку мокрим сніжком. Той сніжок обсипав і дівчину. А дівчина кричить:
— Ей, що за чудо, що зима пішла, а ягід все не видко?!
— Зараз, зараз будуть ягоди. Потерпи трохи, ти дуже нервова. Каже Січень до Лютого:
— Ану потисни морозом.
Лютий обтис дівчину морозом, дівчина обледилася, що вже її не видко, лиш стовп леду став. Не рухнутися, ні руками, ні ногами, ні головою. Вся вона в леду, стовп леду з неї зробився.
А на сьогоднішній день хто би міг найти це місце, той був би дуже щасливий чоловік.
Пішов я у місто, купив горнець, та й цій байці конець.
Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Гуцульщини
Був дід та й баба. Та й мали одну дівку. Баба померла, а дідо женився другий раз. Баба дуже не любила дідову доньку та й сказала діду:
— Поведи її в густий ліс. Хай там її вовки роздеруть. А дідо думає: «Що маю робити? Шкода доньки, але мені з жінкою жити. Послухаю жінки, поведу доньку в ліс». Баба каже:
— Бери цю нетіпаху, запрягай коні та бери з собою пшона. Будете в лісі варити.
Та так дідо й зробив. Та й поїхали. Заїхали вони далеко в ліс, і каже дідо свої доньці:
— Клади ватру * та й вари кашу, а я буду далеко-далеко дров рубати.
— Не лишіть мене, — каже дочка.
— Ні, — каже дідо, — не лишу тебе. Будеш чути, як я дрова рубаю.
Взяв дідо та й присилив * до смереки довбню. А вітер колише, та й довбня торкає в смереку. А дівчина думає, що то її тато дрова рубає. Зварила вона кашу та й чекає діда. А дідо давно поїхав додому.
Баба питає:
— Лишив дівчину в лісі?
— Та, — каже, — лишив.
Повечеря́ло *, чекає дівчина діда, а до неї приходить мишка. Та й каже:
— Ців-ців, дівчинко, дай лижечку каші, стануся тобі в пригоді. І дівчинка дала їй каші. Та й пішла мишка. Потім прийшла друга мишка. Та й каже:
— Ців-ців, дівчинко, дай лижечку каші, стануся тобі в пригоді. І дівчинка дала їй. Приходить третя мишка.
— Ців-ців, дівчинко, дай каші, стануся тобі в пригоді.
І вона дала каші й третій мишці. Приходить стара миш. Та й каже:
— За то, що ти мої діти годувала, я тобі віддячуся. Щось тобі пораджу. Зараз прийде великий страшний чоловік. Би ти його не боялася. Він тебе спитає, що тобі буде треба. Але би ти не казала йому все зразу, а лиш по одному казала.
Та й пішла миш.
Завіяв сильний вітер, і приходить страшний дідо з бородою. Та й каже дівчинці:
— Цор *, дівко, в данець *! А вона каже:
— Не маю хустки.
Він пішов і приніс їй хустку. Та й каже ще раз:
— Цор, дівко, в данець!
— Не маю сорочки.
Він пішов та й приніс сорочку. Та й знов каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Не маю, — каже, — кожуха.
Він пішов та й приніс кожух. Та й ще раз каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Я не маю чобіт.
Приніс він їй чоботи. Та й ще раз каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Я не маю коня.
А він приводить коня. Та й каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Я не маю воза.
Привозить він воза. І ще раз каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Я не маю батога.
Як він пішов за батогом, то так і не вернувся. Розсівся * дідько ходячи. А вона взяла перебралася, упрягла коня, сіла на віз та й поїхала додому.
Під’їхав вона до свої хати, зачали брехати пси. Вибігає баба з дідом. А пси кричать:
— Дідова дочка в сріблі та злоті їхає, а бабина на печі фантєм-дрантєм трясе!
А баба дала псам по пиріжкови та й каже:
— Кажіть, що бабина в сріблі та в злоті, а дідова фантєм-дрантєм на печі трясе.
А дідо не знав, що діяти.
Приїхала дідова дочка, а баба питає:
— Що ти таке зробив, що вона повернулася з лісу?
— Я завіз її в густий ліс, — каже дідо. — Що я винен? Зійшла дідова дочка з воза, завели коня в стайню, та й зайшла вона в хату. Баба була би ще на діда сварилася, але дуже їй кортіло знати, відки дівчина таке добро постара́ла *. А вона нічого мачусі не казала, тільки розказала дідови, що їй трафилося в лісі. А баба зачала питатися в діда:
— Розкажи, розкажи, діду, як там було.
Та й розказав їй дід, так, щоб не чула бабина дочка. Та й зачала баба просити:
— Ти, діду, завези й мою дочку. І там лиши її, де ти лишив свою.
Що мав робити дідо? Послухав бабу. Та й каже баба свої дочці:
— Збирайся, донечко, з дідом у ліс по дрова.
Та й почали збиратися. Впряг дідо коня, взяв пшона та й поїхали. Та й заїхали в густий темний ліс. Каже дідо:
— Ти клади ватру та й вари кашу, а я йду далеко-далеко рубати дрова. Будеш чути гоміт *.
Та й пішов дідо, присилив до смереки довбню, а сам поїхав додому. Приїхав, а баба вибігає надвір та й скоро до діда:
— Ти лишив там мою дочку?
— Лишив, — каже.
А ця не знає, що дідо лишив її в лісі. Зварила кашу та й чекає. А вітер довбнею колише, та й чує дівчина гоміт, та й думає: «Зараз прийде дідо». А діда нема. Зачало вечоріти. Приходить мишка.
— Ців-ців, дівчинко, дай мені каші, стануся тобі в пригоді. А вона каже:
— Не буду я пусті миші годувати.
Та й пішла мишка. Почерез якийсь час приходить друга. Та й каже:
— Ців-ців, дівчинко, дай каші, стануся тобі в пригоді.
— Не буду я пусті миші годувати.
Та й мишка пішла. Потім прийшла стара миш. Та й каже:
— Не хотіла ти мої діточки погодувати. Зараз прийде страшний дідо, будеш казати, що тобі потрібно.
А не сказала миш дівчині, щоб не йшла з дідом гуляти. Звіявся великий вітер, та й приходить страшний дідо. Та й каже:
— Цор, дівко, в данець! А вона йому:
— Я не маю сорочки.
І він приніс їй сорочку. Та й каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Кожуха мені треба, — каже вона.
Він пішов і приніс кожуха. Та й ще раз каже:
— Цор, дівко, в данець!
— Не маю чобіт.
А він пішов та й приніс чоботи. І як пішла вона з дідом у тих чоботях гуляти, то розбив, розніс її той дідо гуляючи.
Баба жде, жде, а дівчини нема. І нема її й по сьогоднішній день.
Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили собі дід та баба і була у них дочка. Тоді баба вмерла і дід узяв собі другу жінку, в якої була своя дочка. Незлюбила мачуха дідову дочку і все гризла діда, щоб той позбувся її, вивіз до лісу.
Дід узяв свою дочку та й каже їй:
— Підемо до лісу по дрова.
Завів її далеко у хащі, а там була хатка. Дід і каже:
— Будь у хаті, а я піду дров нарубаю, ти ж вари їсти.
А сам вийшов надвір, прив’язав до віконечка ломаку. Вітер подме, а ломака по шибці: стук-стук. Дідова дочка і думає, що то батенько дровця рубає.
Наварила дівчина їсти, а діда все немає. Ото вийшла вона надвір і гукає:
— Батеньку, ідіть вечеряти.
А в тих краях недалеко жила Кобиляча голова. Почула, що гарно пахне і прийшла до порога. Аж ходором хата ходить.
— Дівчино, одчини! — гуркотить у двері.
Дідова дочка й одчинила.
— Дівчино, пересади через поріг.
Дідова дочка й пересадила.
— Дівчино, дай води напитись.
Дала.
— На здоров’я пийте, — сказала.
— Підсади мене на ліжко.
Дівчина підсадила.
— Заглянь мені у ліве вухо, а в праве вилізь!
Дівчина так і зробила. Як вилізла, то така гарна стала, що й не впізнать. А ще повну корзину золота їй насипалось із вуха.
— Це тобі, дівчино, за те, що ти добра і не злякалася мене.
Вивела Кобиляча голова дівчину з лісу. Дідова дочка пішла собі додому. Приходить до хати, а в дворі собачка гавкає і примовляє:
— Дідова дочка вернулася, як панна, пишно вдягнута, ще й з корзиною золота.
Баба своїм вухам не вірить, а дід вибіг на двір та дочку цілує й обнімає. І пристала баба до діда, щоб той розпитав, звідки таке багатство взялося. Розказала дочка усе батенькові про пригоду з Конячою головою. Баба ж почала знову діда гризти, щоб той швиденько вів і її дочку до лісу. Ніде діду не дітися, веде бабину дочку до лісу. Харчів їй баба наготувала, що на рік хватило б.
Прийшли вони у ліс до тої хатки самої, оставив дід там бабину дочку, а сам пішов додому. Коли це чує бабина дочка щось гуркотить, а тоді стукає у двері:
— Дівчино, відчини!
— Невеликий пан і сам одчиниш!
— Дівчино, пересади через поріг!
— Невеликий пан і сам перелізеш!
— Дівчино, дай води напитись!
— Невеликий пан і сам нап’єшся!
— Дівчино, підсади на ліжко!
— Невеликий пан і сам вилізеш!
Тоді Кобиляча голова і каже, щоб дівчина залізла у ліве вухо, а в праве вилізла. Бабина дочка так і зробила. А вилізти вже не зуміла, бо Кобиляча Голова перетворила її на купу кісточок.
А собачка у дворі вилізла на призьбу та й гавкає:
— Гав-гав! Дідова дочка бариня, а з бабиної кістки торохтять.
Баба сердиться та собачку, лупить ломакою. А та не перестає, все своє заводить. Тоді баба й послала діда у ліс, щоб він подивився, де дочка. Через деякий час повернувся дід тільки з кісточками від бабиної дочки. Баба так розлютилася, що зі злості трохи не лопнула і забігла світ за очі.
Дід же зі своєю дочкою жили собі не вмирали, добра наживали.
Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Полтавщини
В якомусь далекому царстві-государстві жили собі чоловік та жінка і була у них дочка Харитя. Чоловік і жінка багато працювали і в усьому їм допомагала Харитя, бо була дуже працьовитою дівчинкою. Та прийшла біда у їхню оселю — тяжко захворіла мати і померла. Залишилася Харитя сиротою. Батько оженився вдруге і взяв злющу-презлющу жінку з дочкою, яка зразу ж зненавиділа Харитю.
А в них була корівка, яку дівчата пасли по черзі. Пожене бабина дочка пасти, корівка пасеться, а дівка спить собі. Пожене Харитя пасти, то мачуха їй ще всякої роботи надає їй. Сяде Харитя, робить роботу та й плаче, а корівка підійде до неї і питає:
— Чого ти плачеш?
От Харитя і розказує, яку їй велику роботу загадала до вечора мачуха. А корівка їй каже:
— Ти лягай спати, а як прийде час додому, я тебе розбуджу.
Прийшла пора іти додому, корівка розбудила Харитю і каже:
— Заліз мені у ліве вушко, а виліз у праве.
Так і зробила дівчина. А корівка тим часом виконала всю загадану роботу. Наступного дня мачуха загадала ще більше роботи. Корівка допомогла її виконати Хариті.
Розсердилася мачуха ще більше, і вирішили вони з дочкою підгледіти, як же це Харитя переробляє всю роботу. Заховалися за кущами і побачили, що корівка їй допомагає. Ще більше розсердилася баба і вирішила зарізати корівку. Почала просити діда, щоб зарізав корівку. Почула це Харитя, погнала вранці пасти корівку та й плаче. А корівка її питає:
— Чому ти плачеш?
— Та як же мені не плакати, — каже дівчина, — баба заставила діда сьогодні по обіді зарізати тебе.
— Не плач, — каже корівка, — ти м’яса мого не їж, а збери всі кісточки і закопай біля воріт.
Так і зробила Харитя. І виросла на тому місці яблунька. Весною зацвіла буйним цвітом, а потім з’явилися рум’яні яблучка. Хто не йде, то хоче яблучко зірвати. Та яблунька підніме свої віти високо-високо і ніхто не може яблучко зірвати. А Харитя підійде до яблуньки, то вона опустить низенько віти і пригостить дівчину запашними плодами.
Одного разу проїздив біля двору, де росла яблунька, царевич і захотілось йому скуштувати рум’яних яблучок. Але ніхто не міг їх дістати. Тоді вийшла Харитя, простягла свої руки яблунька опустила віти, стрепенулась і насипала дівчині повен фартушок запашних яблук. Піднесла Харитя царевичу яблука, а царевич уже не міг відвести від дівчини очей, бо дуже вже вона йому сподобалася.
Забрав царенко Харитю до себе в палац, зіграли пишне весілля і стали вони жити у мирі і злагоді.
Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Полтавщини
Жили собі дід і баба. І була в них дочка. Чи довго пожила баба, чи ні — аж і смерть прийшла. Коли вмирала, чоловікові сказала :
— Як умру, а ти будеш женитися, не бери тієї вдови, що коло нас живе з дочкою. Вона нашій дитині не буде матір’ю!
— Гаразд, — сказав чоловік, — не буду брати її, та й женитись не буду зовсім.
Померла баба, поховав її дід, живе собі сам з дочкою. Якось пішов селом, та й забрів до тієї вдови, що жінка не веліла її брати. А вдова зраділа й каже:
— Я вже давно цього ждала!
А незабаром вони одружилися. Ото живуть разом. Дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки, усе гризла її. Та й діти між собою часто сварилися, бо зведенята. Ото було як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє. А потім, узявши починки, побіжить додолу і матері набреше, що дідова дочка цілу ніч гуляла:
— Я пряла і додому поспішала.
Дідова додому прийде, а мачуха її б’є і дідові виказує:
— Твоя дитина ледащо} не хоче робити.
Дід свою дочку жалував, а бабу досада брала, як це бачила. І почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина тільки гуляє та спить, а ти ще й жалієш її. Найняв би її де-небудь, може, що й було б з неї. Веди, куди хочеш, а щоб дома не жила.
До живих печінок допекла баба діда: «Веди!» та й годі. Нічого було робити
Дідові, повів, хоч і жалко.
Зайшли вони у великий ліс. Дід заплакав і повернувся додому, а дівчина
пішла собі дрімучим лісом. Йде, йде, коли стоїть яблунька уся в бур’яні. І каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка обполола яблуньку і пішла далі. Дивиться, біжить поганий
собака, увесь у реп’яхах та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, доглянь мене, я тобі у великій пригоді стану.
Дівчина заходилась, обчистила, собака подякував їй, вона й пішла далі. Дивиться, піч стоїть, і така облуплена та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану.
Дівчина полізла у піч, обчистила її, обмазала. Піч їй подякувала, вона й пішла далі. Йде та йде. Зустрічається їй жінка та й каже:
— Здоровенька була, дівчино!
Жінка запитала, куди вона йде. Дівчина відповіла, що найматися.
— Наймись у мене, — сказала жінка.
— Добре, — погодилась дівчина.
Прийшли додому, де та жінка жила. Жінка розповіла дівчині, що рано-вранці і увечері треба нагрівати окріп, виливати у корито і борошенця туди сипати, та щоб не гаряче було, а тільки тепленьке. Треба стати на порозі, двічі свиснути.
— До тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться.
Дівчина погодилась все це робити. Де руки та охота, там скоро робиться робота. Цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала. Очам страшно, а руки роблять. Через рік дівчина подякувала хазяйці за хліб-сіль. Хазяйка каже їй:
— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготовили їй повнісіньку скриню всякого добра. Вони попрощались.
Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона обмазала, аж там повнісінько пирогів. А піч і каже:
— Дівонько-голубонько, за те, що ти мене прибрала, дякую.
Пироги так і стрибнули самі у воза. Дівчина поїхала далі. Їде, їде, коли дивиться, аж біжить собака і несе намисто. І каже до дівчинки:
— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала. Дівчина взяла, подякувала й поїхала, радіючи.
Їде, їде, бачить, стоїть яблунька. Та така хороша, що не можна й сказати. На ній яблучка срібні та золоті. Яблунька й каже:
— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблука за те, що ти мене обчистила.
Яблучка так і посипались самі у воза. Приїхала та дівчина додому та й гукає:
— Ідіть, тату, забирайте добро!
А добра того ж повний віз. Стали зносити: одне гарне, а друге ще краще. Побачила баба все це і напалася на діда, щоб і її дочку відвів, куди свою водив. Відвів її дід у ліс. Іде бабина дочка дрімучим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, доглянь мене, я тобі у великій пригоді стану.
Дівчина відказала:
— Ще чого! Ніколи мені!
Іде вона далі повз ту піч, а піч і каже:
— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене і я тобі у великій пригоді стану.
— Та нехай тебе лиха година маже, а не я.
Коли біжить собака, та такий поганий, що гидко і дивитись на нього. Дівчина і йому відмовила і пішла далі, лаючись. Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
— Здорова була, дівчино. Куди ти йдеш?
А бабина дочка й каже:
— Іду найматися.
— Наймись у мене.
— А яке у вас діло?
— Та в мене діло невелике, аби ти зуміла робити.
Жінка розповіла дівчині, що рано-вранці і увечері треба нагрівати окріп, виливати у корито і борошенця туди сипати. Та щоб не гаряче було, а тільки тепленьке. Треба стати на порозі, двічі свиснути.
— До тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться.
Дівчина погодилась все це робити. Увечері бабина дочка затопила піч, а як закипіли казани, дівчина набрала борошна, всипала туди і замішала не пійло, а лемішку та й висипала у корито. Сама стала на порозі, свиснула двічі. Прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Хто ухватить з корита, так і вивертається — усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що вони не встають, пішла до хазяйки й каже :
— Тітко, у вас така чудна скотина, що наїлись, повитягались і не встають.
— Як не встають? — крикнула хазяйка і вибігла на двір.
Ухопилась вона за голову:
— Що ти наробила! Ти їх попекла!
Плакала, плакала, нічого не поможе. Поскладала всіх гадів у скриню і замкнула. А як дослужила бабина дочка рік, жінка дала їй коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила додому. Яка робота така і плата!
Їде бабина дочка, радіючи, а не знає, що матері везе. Доїздить до яблуньки, а на ній яблук, що ніде курці клюнути і такі гарні — срібні та золоті. Дівчина каже собі:
— Піду хоч яблучок струшу.
Тільки підійшла, а яблучка скік угору. Яблунька й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, то не будеш і яблучок мати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Дивиться, аж біжить собака з намистом на шиї. Кинулась вона за собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, то не будеш і намиста мати.
Та й побігла собі. А бабина дочка знову заплакала та й поїхала додому. Приїхала у двір і гукає:
— Ідіть, мамо, речі забирати.
Вискочили з хати дід з бабою дуже, зраділи обоє. Унесли скриню в хату, як відчинять, аж там самі гадюки дохлі.
— Дочко, що це таке? — злякалась баба.
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було. Баба, плачучи, сказала:
— Мабуть, така твоя доля, що куди не підеш, то все не так! Сиди лучче дома і не рипайся, бо дідова дочка добра привезла, а ти гадюк.
Живуть вони собі, живуть, хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять! Дідову дочку заміж узяли, а бабину ліниву ніхто не хоче.
Ось вам казочка, а мені бубликів в’язочка. Казці кінець, а хто слухав — молодець.
Про дідову дочку і бабину дочку Українська народна казка Бойківщини
Був чоловік і жінка, мали одну дочку. Дочка вже була велика. Мати померла, а він оженився на другій, на удовиці. Мала вона дівчину від першого чоловіка. Ходить дідова дочка, пасе корову. А мачуха її називає нетлеханью.
— Іди, — говорить, — паси корову. І на тобі куделю, би-сь напряла і принесла готове полотно.
Вийшла дівчина на поле та й плаче. А корова каже:
— Чого ти плачеш?
— Та мис казала мачуха, щоби-м з отого клоччя полотно принесла.
— Лягай спати. Я тебе зжену, коли буде треба.
І зганяє її корова:
— Уставай, полотно вже готове.
Взяла полотно, корову пригнала домів, прив’язала в стайні. Входить до хати.
— Ти сяка та така, полотно-с принесла?
— Принесла.
Ідуть мачуха із своєю дочкою на ярмарок. А дідовій дочці наказала:
— Щоби ти зварила обід і з того полотна пошила сорочку.
Вони пішли, а дівчина раз-два зварила обід, та й сіла біля вікна на лаву та й плаче. А корова підійшла д’вікну та й звідається:
— Чого ти, дівчино плачеш? Ти не журися нич, твоя сорочка вже готова, вже зшита. Вже й погладжена в шафі стоїть.
Приїжджають мачуха з дочкою з ярмарку.
— Давай обід, нетлехо!
Дала обідати обом.
— А сорочка зшита?
— Зшита.
Та хіба плечима підтрясла мачуха — що то має бути?
— Ану йди покажи сорочку.
Показала — мачуха такої сорочки й не виділа.
Говорить мачуха з своєю дочкою:
— Як дізнатися, відки вона бере полотно, як вона то робить.
— Ми ся виладнаймо обі на ярмарок. Ви заженіть її десь до сусіди, а я вилізу на піч, за комин, там чимось укриюся та й буду дивитися, що вона буде робити. А ви їй накажіть, що вона має робити, роботу їй завдавайте. Інакше ніт.
Каже мачуха дідовій дочці:
— Би був обід готовий і би було полотно, і з того полотна би сорочка була готова.
Та й мачуха поїхала волами на ярмарок. А дівчина зварила обід. Та треба полотна і сорочку треба пошити. Сіла вона біля вікна та й плаче.
— Чого ти плачеш? — питає корова.
— Як мені не плакати? Обід зварила, а полотно де взяти? Та й сорочку пошити.
— Не журися нич. Жди мачухи і її дочки з ярмарку. Все буде готове.
А тота з печі все слухає, бабина дочка.
Приїхала бааб. Дідова дочка пішла по воду, а бабина злізла з печи та й почала розказувати:
— Таке було й таке було, і так, і так.
Розказала, як дівчина з коровою говорила, і що їй корова повіла.
Приходить з роботи дідо.
— Слухай, старий, що я тобі буду казати?
— Та що таке? — питає дідо.
— Ти тоту корову заріж, я на ню дивитися не можу.
— Та ти що, бабо, здуріла? Та ця корова кожного року з телям. Де ти таку корову знайдеш? І як файно доїться.
— Не заріжеш, то я тебе оставляю, не хочу з тобою жити.
— Но то вже зажди до завтра, та вже завтра заріжем.
Дідова дочка іде д’корові та й плаче.
— Чого ти плачеш? — корова звідається.
Ой, корівко моя люба, хотять тебе вже зарізати.
— Байка, що мене заріжуть. Як заріже мене батько та будуть ділити м’ясо, ти би нич не брала, тілько єдну мою голову. Батько не буде давати тобі голову. «Радше я дам тобі кусник м’яса, а з голови що будеш мати?». А ти нич не бери, тілько голову, і все. І закопли її в землю, посади її в городі під вікном. І з неї виросте яблінка. І ти її, тоту яблінку, підливай.
Зарізали корову, а вона взяла голову, бо більше нічого не хотіла. І посадила в город під вікно. На другий день пішла, піділляла. Яблінка росте. Кожного дня понад півметра підростає. І почала цвисти. А в неї яблука золоті. І черничка з холодною водою коло неї. І птахи сидять на ті яблінці, пісні співають.
Раз над’їжджає з фурманом царський син. Дивиться він і думає: що за яблінка? Ще такої яблінки своїми очима не видів. Посилає фурмана:
— Ану йди до хати і спитайся, чия то яблінка. Чи вони знають.
Фурман пішов та й питає:
— Діду, у вас є яблінка? Ви знаєте, що то за яблінка у вас на городі?
— Де ж у мене яблінка? У мене ніякої яблінки нема.
— Ходіть та скажете царевичу.
Приходить дідо. Царевич питає:
— Діду, то ваша яблінка?
— Та моя.
— Ви би могли мені єдно яблуко зірвати?
— Та чого ні? Прошу дуже.
Протягнув дідо руку за яблуком, а яблінка підобрала галуззя і подалася вгору.
— Діду, може, у вас є хтось у хаті, щоби зірвав мені яблуко? Як то буде хлопець, велику нагороду дам, а як дочка, заміж возьму.
Приходить дід до хати і каже бабі:
— Ану бери свою дочку і йди. Може би ти зірвала яблуко або твоя дочка. Сказав царевич. Що як дочка зірве і йому дасть яблуко, то заміж возьме.
Баба скоро виряджає свою дочку. Дочка хоче рвати, мама хоче рвати — не можуть зірвати ні мама, ні дочка. Каже царенко:
— Може, ще хтось у вас у хаті є?
— Та де? Там, — каже, — така нетлеханя, невмита на печи.
— Яка би не була, кличте її сюди, — сказав царенко.
Пішов дідо в хату та й каже:
— Ходи, небого, царенко тебе кличе.
Верла вона на себе сірячину полатану, приходить ід’яблінці, яблінка спустила вниз галуззя, птахи сіли їй на плечі, співають. Вона вирвала три яблука і подала царенку. Він узяв її в бричку.
— Ти будеш, — каже, — моєю господинею. Бо я так сказав: «Хто зірве, а мені дасть яблуко…». І приїхали до царенка, і повінчалися. І на днешній день живуть. А та яблінка стала їм під вікном, і ті птахи, і та вода. І співають птахи. І пани приїжджають там у гості заодно.
Пожили вони рік, уже й хлопчик у них об’явився.
А баба каже дідови:
— Дали-сьми дитину на чужину і не знаєме, як вона там жиє. Плїдьме та подивимеся.
— Їдьме, — каже дідо.
Запряг дідо воли, баба посадила свою дочку на віз, чимось там укрила її, аби дідо не видів, та й їдуть. Приїжджають. Дідовій дочці дуже добре, та як у раю. А мачуха так тішиться, так коло неї все робить. І по воду піде і все помагає. А свою не показує з воза. Там її годує, там вона й ночує. Перебула вона два тижні і не показує її баба.
Єдного разу той царенко десь поїхав. І не було його зо три дни. А баба його жінку, дідову дочку, зачарувала і пустила її в море щукою. А на ліжко, де спала пані, завела свою дочку. І зробилася бабина дочка «хвора».
А дитина плаче, бо матері нема. А один царський служник все тото знав. І все возьме дитину на руки і йде д’воді і кличе:
— Прийди, прийди, погодуй дитинку свою, бо плаче.
А вона приплине д’берегу, зробиться жінкою, як була, поплече дитину і віддасть тому служникови.
Приїжджає царенко додому, іде д’пані в ліжко, а вона «хвора» зробилася, бабина дочка. Так, що говорити не може. Почорніла, така страшна (бо вона така й була).
— Що з тобою є? — питається царенко.
— Та що є? Як ти поїхав, я так заболіла, що не можу ні їсти, ні спати, ні нич.
А дитина плаче. Той служник бере дитину, іде д’воді і кличе:
— Приплинь дитину погодуй.
А царенко пішов і заховався в корчі. Вона зробилася жінкою, узяла дитину, поплекала, нагодувала і скочила щукою у воду. Царевич післав людей з саком, аби її зловили, тоту щуку. Її зловили, занесли на кухню, і царевич почав її сікти. Вона перекидалася то гадюкою, то жабою, то раком, а він січе. Доти сік, що зробилася вона жінкою.
— Чого ти мене січеш, як тобі не жаль мене? Я не винна, то мене мачуха пустила щукою. А свою дочку перебрала в мою сукенку і поклала на то місце, де спиш.
Він узяв двох коней, що ще не запрягані були, прив’язав до хвоста одного коня маму, а до хвоста другого дочку і пустив у степ. І так літали коні, заки їх не рознесли.