Про знахарку
Українська народна казка Поділля

До якогось доброго чоловічини прийшла баба жебрати, а ще була не дуже стара. Глянув той оком — баба така чепка, що й абияку дівку проти неї став, то в куток зажене. Та й дав що чи не дав, а заводить розмову:

— Чого ви, бабуню не вчитесь примовляти? Мали б хліб ще й другому б допомогли, а так самі топчете чужі пороги. І під тином не раз доводиться сонця виглядати, поки з-за гори вишкіриться та обігріє немічні кості.

— Коли вже замолоду не навчилася, то вже тепер...

— Е-ге-ге! Ви-бо, як я бачу, зовсім на світ нарікаєте! Отак примовляйте: «Чи поможе, чи не поможе, а ти заплати, небоже». Будьте певні, що від пана до пана в колясках вас возитимуть.

— Е, добродію, нащо насміхатись над моєю старістю?

І пішла з хати. А чоловік той шукав і других бабів, щоб іще пожартувати. Та, як то кажуть, доти глечик воду носить, поки вухо не відірветься. Так і з тим чоловіком сталося. Жартував, поки жартувалося, а от і ґуля в горлі сіла та й уже додушує. З’їхалися доктори, бо в слабого грошей чимало було. То чи полегшає, чи не полегшає, а в кишені повинно полегшати.

Похвалилися доктори один перед другим та й вирішили розрізати слабому горло. Насилу випросила сестра його, щоб хоч до завтра відклали.

— Завтра,— каже,— доріжете, нехай хоч висповідаюсь.

А поки що, думають обоє, треба послати за знахаркою, що недавно об’явилася в тій стороні і страх як хутко в славу ввійшла, що нема кращої. Приїхала й баба така вбрана, що куди! З голими руками і не приступай! Подивилася на слабого, помацала за горло, сказала дати літненької води, якесь зілля дістала з хустини, материнку, чи що, обмочила в теплу воду, приклада до горла і поливає зверху та все примовляє щось.

Коли прислухався чоловік, а вона одно та й одно править:

— Чи поможе, чи не поможе, а ти заплати, небоже!

Зареготав, що його ж салом та його ж по шкурі мастять, а та ґуля і трісла. От і заплати, небоже.