Про колоски
Українська народна казка Полтавщини

Колись давно-давно жив один цар. Дуже він любив свої володіння, був великим господарем. От вирішив одного разу піти по своєму царстві, подивитися, як господарює простий люд.

Іде день, два, три, приходить у одне село. Сідало за обрій сонечко, люди йшли з поля і несли хлібні колоски. А ті колоски були такі великі та важкі, що зерно вкрило всю дорогу. Цар і запитує у прохожих:

— Чому розкидаєте зерно, адже це хліб?

— Ой, ти бачиш, які родять у нас колоски, вистачить усім.

Не сподобалось це царю. Пішов він далі. Минає ріки, ставки, заходить у друге село. Бачить цар, що біля кожної клуні лежать гори колосків, дощ їх мочить. Питає:

— Чому ви не сховаєте колоски, адже вони погниють?

— А ми собі вже заготовили вдосталь зерна. Це зайве, нам не потрібне, хай гниє, — відповіли люди.

Засмутився цар і пішов далі. Минає чагарники, гаї, діброви, приходить у третє село. Дивиться, на полях сніг лежить, а колоски не всі зібрані. Запитує людей:

— Чому ви з поля не зібрали весь урожай?

— А навіщо? Ми взяли стільки колосків, скільки потрібно, а ті зайві. Хай пропадають.

Розсердився цар. Вийшов на круту гору і почав просити вітра-лиходія:

— Вітре, махни своїм рукавом, подми так, щоб на колосках не лишилося жодної зернини.

Вітер з радістю взявся за роботу. Нагнав сірі хмари, нахиляє колоски до землі, струшує з них зернини. Коли це раптом чує цар голос з гори :

— Ти сердитий на людей за їхню недбалість, а тварин чому не пожалієш? Лиши зернинки хоч котові та собаці.

Наказав цар вітрові зупинитися. Подумав, що й справді тварини не винні. І лишив по декілька зернинок на кожному колоску.

З того часу люди почали берегти колоски, з поля збирають до зернини. А в кожному дворі стали жити коти та собаки. Селяни з любов’ю до них ставляться, піклуються, вважають своїми меншими братами. Це дяка тваринам за врятовані колоски.