Про котика і лисичку
Українська народна казка Полтавщини

Жила собі, була собі, горя не знала, хліб їдала у одному місті родина, що складалася з баби та сина. А ще у них була котина, так наче мала дитина. Трохи мишей ловив, трохи кашу їв, трохи на печі валявся, а до роботи не дуже брався. А молодий хазяїн його жалів.

Та пройшов час бабця вмерла, а син постарів. І кіт, замість того, щоб у пригоді хазяїну бути, весь час йому заважав, то нявкав, то стрибав. Набридло це все хазяїну, розсердився він дуже та й відвіз котяру. А він розкішний такий був, здоровий. Хазяїн відвіз його у ліс та й покинув там.

От лежить наш котяра під кущем, аж біжить мимо лисичка, глянула й мало не вмерла, так їй сподобався кіт. Зупинилася та й просить, щоб пішов до неї жити, а вона вже його годуватиме. Той і погодився.

От живуть вони, живуть, хліб жують, пташиною заїдають. Аж якось ходила лисонька на полювання, притомилася, лягла в холодочку спочити, аж бачить, заєць щодуху біжить та голосно так від страху кричить. Не встигла вона до нього обізватися, як він на вовка налетів, той його схопив та й питає:

— А що ж так тебе злякало, зайцю-сіроманцю!

— Ой, ой. Там щось страшне таке у лисиці в хижі живе, — каже заєць.

— Та хто ж воно там? — здивувався вовк.

— А це в мене Котофей Іванович живе, родич наш, вони здалеку приїхали, — відказує лиска, бо здогадалась як із цієї пригоди користь здобути.

— А що ж воно за один? — запитує вовк.

— Е, та це звір страшний із родини тигрів, він у себе дуже знатна особа, все мені скаржиться, що у нашому лісі його не примічають.

— Так у чому ж річ? Ми ось усім скажемо, зберемося та й вас із гостем на гостину запросимо. Прийдете? — запитав вовк.

— Та вже ж попрошу Котофея Івановича, тільки ж ви стережіться, бо як розсердиться, то…

І побігла до своєї хатини, а вовк із зайцем пішли скликати раду. Зібралися усі звірі, поприносили всякої всячини та й послали зайця по гостей. Прийшов заєць до лиски, а кіт саме їв куряче крильце та все:

— Мя-у, мя-у!

Почув те заєць, ледве встиг запросити та й навтьоки. Прибіг на галявину, де гостину накривали, а сам весь труситься. Його ж і питають:

— Ну що там та як?

А він як розплачеться та й каже:

— Ой, боюсь я його, бо лисиця йому каже про нашу гостину, а він їй: «А чи не буде там усього мало?»

Полякалися звірі та й поховалися хто куди. Сидять, тремтять. А лисиця із котом прийшли, бачать нікого нема, а стіл накритий, сіли вони, добре наїлися, а що змогли, із собою взяли, а решту так покинули, але оскільки і кіт, і лисиця жаднюгами були, то вони хоч не все поїли і забрали, так понадкушували.

Заспокоївшись прийшли звірі назад, аж там повний розгардіяш, все поперевертане, покусано. Ще більше злякалися і не стали більше ходити поблизу лисячої хатки.

Оце й казці кінець, а хто слухав — молодець.