Про красуню та злу бабу
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Стояла серед лісу хатинка. Жили в ній чоловік та жінка, а діточок у них не було. От і пішли вони на служіння просити бога, щоб послав їм дитятко. І дав їм бог дочку. Підростає вона. А царевич, який приїхав на той час на полювання, шле свого слугу:
— Зайди до хати, попроси води!
Зайшов той до хати просити води, бачить, дитя плаче, а з очей перлини котяться. Мати дитя попестила, побавила, засміялося воно і вмить різні квіти розпускаються.
Розповів слуга царевичу про таку чудасію. Увійшов тоді царевич до хати і навмисне дражнить дитя, аби заплакало. Плаче, а перлини так і котяться. Просить він матір, щоб побавила. І як засміється воно, бачить царевич, що різні квітки зацвітають.
Росте дівчинка, а царевич усе туди заїжджає, як на полювання іде. Виросла вона. А царевич і говорить:
— Віддай, чоловіче, за мене дочку.
А вона вже й рушники «орлами» вишиває. А цар говорить:
— Як же тобі, сину, мужичку брати?
Взяв тоді царевич рушник, що вона вишила, привіз його батькові, цар лише руками розвів:
— Ну що ж, женись, — каже, — сину, женись.
От він і одружився, везе наречену додому. А з ними баба була, а в баби дочка. По дорозі царевич вирішив пополювати, а баба в цей час виколола нареченій очі, зняла з неї весь одяг, штовхнула в яму. Свою дочку в її одяг прибрала, от царевич і повіз її замість тієї, не впізнав.
А біля ями багато чорнобильнику росло. Прийшов якийсь дід збирати чорнобильник, бачить, дівчина красна в ямі сидить, а перед нею величезна купа із перлів. Вона, сидячи наплакала, а очей не має.
— Забери, — говорить, — дідусю, мене. І це намистечко забери.
От дід і забрав її, а намистечко в торбу висипав. Пішли вони до діда додому. Жив дід з бабою, а дітей у них не було. От дівчина і говорить:
— Візьми, дідусю, це намистечко, віднеси у місто та продай, а коли зустріне тебе якась баба, то ти їй не продавай, а скажи: «Обміняй на те, що в тебе є».
Ось поніс він. Зустрічає якусь бабу. Баба говорить:
— Продай намисто!
— Купи.
— А що за нього?
— Давай те, що в тебе є.
Вона йому й віддала одне око. Тоді дівчина з одним оком почала вишивати рушника. Та все плакала, а перли так і котилися. Знову поніс дід намисто продавати. А назустріч йому та сама баба:
— Продай, діду, намисто.
— Купи.
— А що за нього?
— Давай те, що в тебе є.
Вона і друге око віддала. Тоді дівчина з обома очима стала ще краще рушники творити.
Одного разу дід каже:
— А у царя бенкет буде.
А дівчина йому:
— Йди, діду, на бенкет, візьми із собою горнятко та й мені юшечки принесеш.
А сама пов’язала йому на шию свого рушника. Пішов дід. Угледів царевич у діда на шиї рушника та й питає:
— Звідкіля ти, діду?
— Та я з хутірця, що під лісом. Там живе зі мною дівчина, то дайте і їй, ваша милість, що-небудь у це горнятко.
— А рушника, діду, де взяв?
— Та я в ямі цю дівку знайшов. Пожалів сердешну, забрав до себе, то це вона і вишиває.
А царевич її вишивку впізнав, приїхав і забрав дівчину. А бабину дочку відіслав свині пасти.
Ось і казка вся. Живуть вони, хліб жують та щастя кують.