☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про кума бідного і кума багача
Українська народна казка Бойківщини

Був бідний чоловік, мав много дітей. Мав десятеро дітей, і брав усіх людей в куми. Все село в нього в кумах було. Народилася одинадцята дитина — немає кого в куми брати. Каже жінка:

— Ти знаєш що? Йди до багача. Багач дасть борше щось дітям їсти. Бери в куми багача.

А він каже:

— Та багач не піде, бо багач буде нами гордитися. А вона йому:

— Може, піде, може, хреста не відкажеться.

І пішов він до багача. Прийшов, уклонився. Багач дивиться долі ним, горі ним. Та думає: «Чо’ такий бідний зайшов до мої хати?» Та й питає:

— Чо’ ви зайшли?

— Може, би ви прийшли до мене в куми? В мене вродилася дитина. Багач думав, думав та й каже:

— Добре. А коли?

— Завтра.

— Добре, прийдем.

Другий день прийшов той багач до церкви. А бідний надносить дитину. Люди дивляться, багач приступив та засвітив свічку. Та й тримає свічку, вже кумить. Покумили, той бідний взяв дитину домів, багач пішов і собі додому. Приводить, а жінка його питає:

— Став?

— Та став, — каже.

Другий день встають бідний і його жінка, а багач уже тут.

— Куме, може, би ти пішов до мене молотити? — каже до бідного.

— Піду.

А його жінка каже:

— Іди, то, може, дасть нашим дітям трохи муки хоч на чир.

Він пішов і цілий день молотить — багач не кличе обідати. Не кличе й вечеряти. Бідний кум молотить та й молотить. Вже й умучився. Та й зайшов до хати. А жінка багача взяла трохи муки-кукурудзянки в миску та й каже:

— На, та звариш дітям чиру. Він їй:

— Та даєте муки, то дайте й молока. А вона:

— Та то Пилиповець, молока діти тепер не їдять. То гріх їсти. А він каже:

— А ваші ж їдять.

— Ти мої не рахуй до своїх. Бо мої діти мають молоко, то їдять, а твої не мають, то їм Пилиповець, їм не треба їсти молока.

Що буде на то казати бідний? Прийшов домів та й каже жінці:

— Я більше до него вже не піду. Вона йому:

— Би-сь уже більше не йшов. Бо він таки свиня, той кум. Хоч багач, а свиня. Я думала, що він щось дасть нашим дітям, щоб діти їли, а він хіба мисочку кукурудзяної муки дав.

Полягали спати, ті бідні куми, сплять собі, а другий день рано, ще не світало, прийшов кум-багач.

— Куме, вставай!

— Чого?

— Може, би ти, куме, поміг мені паця зарізати? Жінка каже:

— Йди. То, може, дасть хоч м’яса трошки, та дітям зваримо. Пішов він. Пішов і цілий день був там. Зарізали то паця, зробили все, що треба, з тим пацям. І каже кум-багач:

— Поноси мені то на стрих.

Бідний кум поносив тото на стрих і повішав. І ковбаси поробили, і все повішали на стрих. Хоче йти бідний геть та й крутиться — не дає нич кум-багач. Навіть трошки м’яса не дав.

Прийшов бідний домів, а жінка каже:

— Та ти нич не приніс?

— Нічого.

— Не дав?

— Не дав.

— Більше ти в нього робити не будеш.

Він ліг спати та й думає, та й думає. Жінка питає:

— Чо’ ти так собою б’єш?

— Та, — каже, — нічого.

— А що ти думаєш?

— Та нічого.

Другий день устав, пішов до кума та каже:

— Куме, злодії хотять ваше м’ясо вкрасти з стриху.

— А ти, куме, іди по селу і гойкай, що в мене м’яса на стриху нема. Гойкай, би злодії вчули, що в мене м’яса нема.

— Добре, я погойкаю.

Прийшла третя ніч, бідний кум пішов до багача, виліз на стрих, продер причілок, закрав м’ясо, закрав ковбаси — все закрав бідний кум. Закрав і приніс домів. І все поховав. Кум-багач устав, пішов на стрих — м’яса нема. Прибігає до бідного в кальсонах:

— Куме, куме! Де моє м’ясо?

— Та що ви? Думаєте, що то я, може, взяв?

— А чо’ ти не гойкав по селу?

— Я гойкав. Але я м’яса не вкрав, — каже. — Я не знаю, хто вкрав. Аби моя дитина не зросла в колисці, як я ваше м’ясо вкрав.

— Ой куме, най бог боронить. Бо то я в куми ходив. Би ваша дитина здорова зросла. Най здорова спить у колисці.

А в тій колисці, під дитиною, було сховане вкрадене в багача м’ясо.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Кіндратів, Турківського району, Львівської області 22 серпня 1990 року Зубрицька Катерина Олексівна (1926)