Про найменшого царського сина
Українська народна казка Буковини

Мав цар три сини. Порадилися вони та й кажуть:

— Ідем спитаєм батька, чого це в него одне око сміється, а друге — плаче. Пішов старший син, постукав.

— Можна. Зайшов та й питає:

— Батьку, скажіть, чого у вас одне око сміється, а друге плаче? Цар розсердився, схопив шаблю. Хлопець налякався і втік. Цар кинув за ним шаблю — аж у двері її забив. Так само було і з середущим. Пішов питати батька і мусив тікати. Питається менший син:

— Тату, чого у вас одно око сміється, а друге плаче?

Цар ухопив шаблю і хоче його зарубати. А найменший син не тікає.

— Тату, ти мене породив, то ти й голову знімай. І цар опустив шаблю.

— Як ти мені такий вірний, то я тобі все царство передаю. Скоро я умру. Ти викопай яму і поховай мене. Приготуй сухих дров, розклади коло мого гробу вогонь і стережи мене в гробі, щоб не забрали мене, не розтерзали і кості мої не рознесли по всім світі.

Батько вмер. Похоронили його, і менший син кожної ночі сторожував коло його могили. Клав собі вогнище і грівся. І ті старші тоже з ним ішли. Надлетів змій та й хотів узяти тіло царя. Ті два брати спали, як камені. Менший брат будив їх, будив і не міг розбудити. Не встали вони, а він сам бився зі змійом і вбив його.

Прилітає другий змій. Він і з ним б’ється. А ті сплять — пробудитися не годні. Він сам вбив і другого змія. Прилітає третій змій, найстарший, дванадцяти голів. Бився він, бився, і так з того змія ллялася кров, що загасила вогонь. Він хоче розбудити їх, щоб та кров їх не затопила, а вони далі сплять. Довго він бився з тим змійом і вбив його.

Пробудилися ті брати — нема вогню і нема чим запалити. Треба вогню. Де ж його взяти? Вилазять вони на дерево і дивляться, де вогонь блищиться. Зліз той з дерева і вже не знає, куди йти. Так само й другий. А третій, котрий забив змія, каже:

— Вилізу я. Буду знати, в котрий бік істи.

Виліз, подивився, де той вогонь, зняв з себе шапку і кинув у той бік. Зліз та й уже знає, в який бік йому істи — пішов він на той вогонь.

Приходи до того вогню, а кругом того вогню дванадцять злодіїв сплять. Бере він головню і хода. А з тої головні впав у постіл одному злодійови вуглик. Його припекло, він схопився і давай за хлопцем бігти. Догнав та й каже:

— Чому ти взяв вогонь без дозволу? Що ти за їден?

— Такий, як ви.

— Коли такий, як ми, то гай іди до нас. Прийшов він до них, а йому кажуть:

— У пана стоїть на воротях кугут, і ми не можемо підійти. Як підходимо, кугут піє, і всі сторожі встають. І ми не можемо в молодої пані зняти з руки перстень. А хто той перстень візьме, за того вона заміж піде.

Хлопець каже:

— І це вам тяжка робота? Ідем, я зараз того кугута зачарую.

Іде він уперед, а вони ззаду. Зачарував він — і кугут не піє. Приходи він на балкон до тої царської дочки, зняв перстень, сховав, прийшов до злодіїв та й каже:

— Я йду вперед, у підвал, а ви скоро йдіть за мною, бо вас половлять. Пішов туди і став за двері з шаблею. Котрий тілко зайде, а він йому голову зрубує. Всіх порубав. А сам взяв вогонь і пішов до братів. Та й каже їм:

— Ідемо, брати.

І нічого не каже братам за перстень. А ті брати його за дурного мали.

Збирає та дівка всіх хлопців і шукає, хто ж у неї обручку взяв. Його браття беруть добрі коні і їдуть туди. А він каже їм:

— І я поїду.

Дали вони йому такого старого коня, що заким він доїхав би туди, то вони й вернулися б. Їде він тим конем, коли назустріч йому дід.

— Куди ти їдеш цим конем? А він йому:

— Таке й таке діло...

— То ти запізнишся цим конем. Дід дасть тобі коня. Забрав у него дід того коня і дав йому другого. І сказав:

— Влізь йому в праве вухо і вилізь лівим.

Зробив він так — і виліз з лівого вуха файним паничем. Сів на коня та й поїхав. Догнав своїх братів, дав їм по нагайці й поїхав далі. Приїхав туди, пустив коня і зробився таким, як був.

Всі поз’їжджалися. Дівчина перевіряє, в кого є перстень. Перевірила всіх — нема. Подивилася, ще один в куті сидить. Їй кажуть:

— А того не треба й перевіряти. А вона:

— Ні, всіх треба перевіряти.

Пішла до него, перевірила — перстень у него! І одружилася вона з ним. Мабуть, до цих пір жиють. Я був на їхній свадьбі.

Про найменшого царського сина
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі цар і мав три сини. І вже старий був, треба було його обходити ^*. Треба було йому принести води вмитися і кави на пиття. Першої днини ішов обходити царя найстарший син, другої — середній, а третьої — третій. А в тата одно око сміялося, а друге — плакало. І сини порадилися дізнатися, чого це в тата одно око сміється, а друге — плаче.

Пішов найстарший і запитав тата. А тато як завірився ^*, він напудився і втік. Другої днини пішов питати другий та й зразу вернувся. Приходить відти, а брати питаються:

— Що тато казав?

— Ти підеш, — каже, — завтра та й будеш чути. А той був учора та чув.

Третьої днини пішов питати третій, найменший син.

— Тату, скажіть, чого ваше одно око сміється, а одно плаче?

І тато завірився, а він не тікав. І стояв на своєму, і тричі питав батька.

— Хочеш знати, то я тобі скажу. Одно моє око сміється, бо я маю три сини. А друге плаче, бо всі вони нюньки, нема серед них ні одного юнака. Якби був юнак, він би мені приніс води, я би вмився і би відмолодів.

Сини порадилися, і наймолодший пішов по ту чарівну воду. Сів на коня й поїхав. їхав він, їхав і приїздить до одної баби. Питає баба:

— Куди ти їдеш?

— Та їду за чарівною водою.

— Ти на своїм кони ніколи туди не доїдеш. Їдь у той лужок шовковий. Там мій кінь пасеться. Свого коня пустиш, а сядеш на мого. Він буде злитися, але ти таки сідай та й їдь.

Взяв він бабиного коня і поїхав. Їхав, їхав і приїхав до другої баби. А то була сестра тої баби першої. Думає, що там чарівна вода. А баба каже:

— То треба їхати далі. Але ти на цім кони не доїдеш. Їдь на шовковий лужок, там мій кінь пасеться. Свого коня пустиш, а сядеш на мого. І тим конем ти доїдеш. Але ще заїдеш до мої старшої сестри.

Він поїхав на той лужок, узяв бабиного коня і поїхав до старшої бабиної сестри. Приїздить і питає, де та вода. А вона каже:

— На цім кони ти не доїдеш. Там є шовковий лужок. Там пасеться мій кінь тато́ша. Ти, — каже, — пусти свого коня, а мого возьми. Той тебе понесе, куди треба. Але я маю ще подарувати тобі шаблю.

На стіні висіла шабля, і вона здоймила ту шаблю і йому дала.

— Кінь буде злитися, не буде даватися тобі, але ти таки сядь на него та й їдь. Він тебе донесе. А там, де та вода, завжди були лиш дівки. Тепер там є лиш одна дівчина. А на воротах є там потайний дзвінок. Наколи дзвінок задзвонить, почує за ворітьми кат, і хто туди заходить, він тому рубає голову. Туди ніхто не має заходити. Але ти не йди в ворота, мій кінь перенесе тебе через паркан. А як приїдеш туди, би ти узяв шаблю, що там буде висіти на стіні. А свою шаблю на її місце постав. А дівчина буде спати. Ти її не буди, а води набери.

І він поїхав. Приїхав туди, перескочив кінь через паркан. Він скочив з коня і відразу до води. Набрав води і пішов у хату до тої дівчини. Будив він її всяко і ніяк не міг збудити. Тоді він поклав шаблю і на столі зісподу, на дошці з нижнього боку, написав, хто він. Написав, що він був тут і води набрав — все написав. І сів на коня і їде додому.

Приїхав він додому, а брати його тихенько ту воду підмінили. Чарівну забрали, а налляли іншої. Він дає ту воду батькови, би вже пив та й мився нею. А брати кажуть:

— Ні, тату, не пийте! Даймо перший раз псови, най пес вип’є. Дали тої води псови, а пес випив та й пук. А вони мали ту воду, що в него взяли. Та й дали батькови. І батько напився її і вмився нею і відмолодів. Та й каже, щоби його найменшого сина вивів кат у ліс і там відрубав йому голову за те, що він таку погану воду приніс. І мав кат принести з него мізинний палець на знак. А той кат пожалував його задурно вбивати. Відвів його в ліс, втяв йому там мізинний палець та й відпустив його. І кат приніс батькови той палець, а син пішов у світ.

А тота дівка встала і на столі прочитала, хто був і хто брав воду. І написала на адресу того царя, аби той, хто брав воду, приїхав до неї. А найстарший син сказав, що то він брав воду. Та й поїхав він до тої дівчини, а там йому відтяли шию та й він не вернувся.

Тоді дівчина знов написала цареви, щоб приїхав той, хто брав воду. І середущий син сказав, що то він брав. Та й поїхав до тої дівчини, а там і йому відтяли шию. Не вернулись оба.

А дівчина знов пише до царя, щоб приїхав той, що брав у неї воду. А хто поїде, як найменшого сина нема? Тоді тато зачав питати того ката, і кат признався.

— Я його не вбивав. Він є, але не знати де.

Зачали його шукати і відшукали. І поїхав він до тої дівчини. А вона простелила доріжку від свої хати аж до його хати, аби він прийшов. Бо то мав бути її чоловік. І одружилися вони, і передав його тато на него корону. А якби не лишив він дівчині свою адресу, то вона б і не знала за него.