Про найстаршого брата і чарівного коника
Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік з жінкою, і довгий час не було в них дітей. — Якби були межи нами діти, нам би веселіше жилося, — говорили вони.

Найшлася дитина, і жінка жде, що буде син або дочка. Чоловік узяв сокиру і подався до лісу. Вернувся з лісу, приніс в’язку дров. Входить до хати, а жінка кричить:

— Там дитина!

Вік обернувся в другий бік, а жінка знов кричить, що дитина. Куди би на повернувся, скрізь дитина — у кожнім кутку. Він дістав страх і втік у ліс. Найшов далеко в лісі поляну. На ній — шовкова трава, і там ріс дуб. В дуплі того дуба став він жити.

А в него народилося тоді дванадцять синів. Повиростали вони та й захотіли женитися. Мама говорить їм:

— Добре, синки, але треба шукати тата. Як ви народилися, тато втіх не знаю куди. Кілько би ви його не шукали, але треба найти. Тоді будете ся женити.

Подалися сини до міста, а батька не найшли. Повернулися додому.

— Ми шукали місто від міста, село від села — ніде нашого тата нема.

Вирішили йти шукати в лісі. Шукали по темних лісах і здибали поляну.

— Відпочинемо на ті поляні.

Був там дуб, і зони увиділи в дубі дупло. Хтось там живе. Поклали вони там фляшку вина і булочку: як людина тут, то буде щось брати. Воно булочку не брало, а вино підобрало. Найстарший синок каже:

— Що би воно не було, треба його брати.

І зловили вони його. А воно було мало подібне на людину. Ані людина, ані звірка. Привели його на шнурку додому і питаються мами.

— Що то таке може бути?

— Не можу я його пізнати, — каже, — але якби-сте його помили, постригли, то я би вам тоді сказала.

Вони постригли його, помили, і мама каже:

— То мій чоловік, а ваш тато.

А отець каже синам:

— Уміли-сте мене найти, зумійте тепер женитися. Є в чарівниці дванадцять дочок і дванадцять коней. Зумієте тоти коні полапати, то будете свататися. Там є один кінь чарівний. Він іншими командує. Тоти коні літають у повітрі, і на ту поляну приземляються, на ту, де я жив. Там вони й пасуться. В того найстаршого коня є на чолі зірка. Як його злапати, того коня, то і всі інші піддадуться.

Пішли вони на ту поляну. Найстарший брат заліз в дуба, інші сидять під дубом. І зачали тоти коні шуміти в повітрі, як птиці, і зачали довкола того дуба кружляти. А він сидів тихенько в тому дубі. Коні зупинилися і почали на ті поляні пастися. Найстарший кінь підійшов до того дуба, і хлопець зумів на него сісти. Кінь піднявся в повітря і зачав у повітрі літати. Та не міг скинути з себе хлопця, не міг його збутися, і каже:

— Я вже твій. Ти мій пан, і я вже тебе слухаю. Приземляються вони на тій поляні, і той кінь перекинувся на здохлячку. Браття посідали на ліпших коней і помчалися додому, а йому лишили того найпушого. Той коник остався з ним. Підходить хлопець т’коникови, а він йому каже:

— Твої браття ще не в’їхали половини дороги, я тобі скажу, коли нам їхати.

Прийшла та пора, каже коник:

— Твої браття вже недалеко подвір’я, можемо пускатися в дорогу. Сів він на того коня, а кінь каже йому:

— У повітрі хоч їхати чи землею? Хлопець:

— У повітрі.

І полетіли вони. У дорозі кінь йому каже:

— Ніколи би ти не поспішав і ніколи не дав зрадитися, бо над тобою є зрада велика.

Кінь йому ще раз говорить:

— Зрада буде. Сягай у моє праве вухо, а з лівого тягни. Він посяг, питається в него кінь:

— Що ти витяг?

— Гребінець.

— Аби-с то не загубив. Приїдемо до батька, твої браття будуть коні чистити і поїдуть. Аби-с не поспішав, припни мене в кутику на пущім місци. Як твої браття будуть годувати коні, ти мені що-небудь верж. Як вони попуцують коні й поїдуть, підійдеш ід’мені, і ми поїдемо. Там є дванадцять дівчат, у тої чарівної баби. Твої браття заберуть найкращі дівчата, а тобі лишать найпущу каліку. Але би-с брав і тоту. Будеш у тої чарівниці гуляти, і браття будуть пити й гуляти. Візьмуть вони тоти дівчата і поїдуть до батька в гості. А ти не поспішай, підійдеш ід’мені, і я тобі все, що треба, скажу.

Все було так, як сказав коник: браття посідлали коней, забрали тих дівчат і подалися в дорогу. А кінь йому й каже:

— Аби ти не брав тоту дівчину перед себе, тільки ззаду себе. Будемо переїжджати міст, і ти стусни її ліктем лівої руки з того моста в річку, та й будемо тікати, бо твоя теща буде гнатися за нами.

Він ту каліку стуснув, і вона втопилася. А стара женеться за ними і чуть-чуть доганяє. Каже він йому:

— Кидай гребінець!

Кинув гребінець — зросилися темні ліси, і баба не може пробратися. Кінь йому каже:

— Їй не мож через границю переходити. Вона нас не дожене. Як приїдемо додому, припни мене в кутик і ніколи ні з чим не поспішай. І що є найгірше, аби ти мені то давав їсти. Наймайся в другого царя коні пасти. А мене й там припни на найпуще місце, бо там є чарівниці і чарівні коні. Вони вибили вже много конюхів, а тебе ніхто не вдарить.

Пустився він в дорогу, їдуть. У дорозі говорить йому коник:

— Що на дорозі здиблеш, аби нічого не підбирав, бо над нами — зрада.

Їдуть вони, і здибав він на дорозі перо, а то перо сіяє. Він його підібрав. Їдуть далі, здибав золоту підкову. Зліз із коня, підобрав. Їдуть далі — здибав золотий вінок. Він з коника скочив, вінок підобрав. А коник голову опустив, не обзивається нічого. А тоді каже йому:

— Будеш найматися у пана, а я перекинуся на здохлячку. Але ти аби не попускався, бо як попустишся, пропадеш.

Наймився він у пана за конюха, коні не б’ють його, тихі стали. Пан підходить ід’нему.

— Кілько людей у мене було, вибили їх мої коні. А ти прийшов, і стайни тихо стало.

Служив він коло тих коней з тиждень, і навтямилося йому погане світло в стайни. Навкучилося йому, виймає він тото перо, і в стайни стало сіяти. Служниці додивилися, що в него таке світло в стайні, і кажуть панови:

— Що у вашого конюха є, що в него таке світло в стайни? Викликає пан конюха:

— Що в тебе там так сіяє?

— Золоте перо.

— Як є золоте перо, то має бути й золотий птах. Як не привезеш мені того птаха, то я тебе знищу.

Він підійшов т’коникови і розказав то йому, а коник каже:

— Той птах є в тої баби, що ти з браттями в неї дочок узяв. У палаті в клітці.

Сів він на коника і поїхав до баби-чарівниці. Каже йому коник у дорозі:

— Я стукну копитами, і чарівниця засне; ти птаха підбирай і не затримуйся. Бо пробудиться чарівниця й нас зачарує.

Та й забрав птаха. Чарівниця розбудилася — птаха нема, а вони тікають. І чарівниця не встигла їх догнати, бо вони перейшли через границю, а далі їй невільно було йти. Приніс він того птаха і віддав панови.

Прийшов він у стайню — далі світло погане. Виймає підкову. Тота підкова у стайні засіяла, що в палатах у пана того нема. Служниця іде т’панови і говорить:

— У нас в палатах того світла нема, що у нашого конюха. Пан говорить:

— Поклич мені його сюди. Прийшов він, а пан його питає:

— Що в тебе так сіяє? Він каже панови:

— У мене є така підкова.

— Принеси її сюди.

Той приніс, пан подивився на підкову і сказав, що як є золота підкова, то має бути й золотий кінь.

— ...Не здобудеш того коня, я тебе знищу, спалю на вогни. Іде він т’свому коникови. Приходить, а коник йому говорить:

— Той кінь є у тої самої баби, де ви всі женилися. Іди т’панови і скажи, най заб’є дванадцять буйволів і дістане дванадцять бочок смоли. Скажеш йому, що, може, того коня здобудеш, та аби вивезли тобі то все в ліс.

Пан сказав слугам, і завезли тото все в ліс. Він підходить т’свому коникови, а той коник йому говорить:

— Веди мене зі стайні, аби-с мене не зоставив. Підходить він т’панови.

— Я свого коника забираю, бо мені без коника навкучиться. Привів коника в ліс, а він йому говорить:

— Накладай на мене одну верству буйволячих шкір, поливай смолою і тоти всі шкіри клади верства за верствою на мене.

Наклав він тоти шкіри, тілько очі коневи видко, і подалися в дорогу. В дорозі коник йому говорить:

— Той кінь у тої самої баби-чарівниці. Приїдемо туди, я стукну копитами на кожному вуглі — і стара засне. Там є міст, ми через той міст переїжджали. Коло того мосту є озеро. У тім озері живуть дванадцять коней. Ти викопаєш для мене яму, аби я сховався, я заіржу, тоти коні повискакують з озера, щоб битися зо мною. Але я сховаюся в яму. Вони будуть шукати, потомляться і не встигнуть в озеро поскакати. Я знову їх викличу і сховаюся. А як вони за третім разом повискакують, буду з ними боротися. Аби-с мав коло себе ножик, і лізь на тоту тополю і будеш дивитися. Як мені на чолі буде згасати зоря, то вони мене переможуть. А як зоря відновиться, то я переможу їх. Як загину, то маєш зарізатися, бо тобі порятунку не буде.

Він виліз на тополю та й дивиться, як вони б’ються. І видить він, що на його кони згасає зоря. Вийняв ножик, уже хоче себе вбити. А тим часом зоря відновилася. Тоти коні заліпили смолою зуби і не могли його коника перебороти. Та й вони поскакали назад в озеро. Але скоро вискочили знов, і говорять до його коника:

— Ти прийшов битися чи миритися?

— Битися.

І він тих коней переборов — вони здалися. Хлопець зліз з тополі, і чарівний кінь, що був поміж тими кіньми, каже:

— Ти вже мій пан.

І забрав він усі ті коні: попереду летить сам на своєму чарівному конику, а ті всі коні летять у повітрі за ним. Прийшли до того пана, і забрав пан тоти коні. Свої повиганяв, а тоти приймив.

І далі він тоти коні обходить. Навтямилося йому, що таке погане світло, витяг він той вінок — і в стайні засяяло. Ніде нема такого світла, як у него. А та служниця приходить і каже панови:

— У вашого конюха в стайні щось сіяє, що й з палат ваших то видко.

Посилає пан служницю:

— Викличи мені його. Прийшов він, а пан питає:

— Що в тебе в стайні так сіяє?

Він приніс той вінок, пан подивився і говорить йому:

— Раз є вінок, то мусить бути і золота принцеса. Як не добудеш її, то я тебе знищу.

Прийшов він ід’коникови і заплакав. А коник йому говорить:

— Іди т’панови і кажи: «Вам однаково, або мене губити, або живого пустити. А я піду пробувати здобувати. Коника свого беру з собою».

Сказав йому коник, що зачарована принцеса лежить у склянім деревищі у баби-чарівниці. А на полиці в неї лежить молот. Треба ударити тим молотом в один вугол деревища, деревище відкриється, і вона прокинеться.

Приїхали туди, кінь облетів навколо тих палат і стукнув на кожнім вуглі копитами. Стара чарівниця заснула, хлопець підложив свої плечі — і всі двері відкрилися. Заходить там, бере той молот, а зачарована дівчина лежить у склянім деревищі. Ударив молотом у один вугол деревища — і деревище відкрилося, вона прокинулася.

І заприсяглася йому принцеса, що нічия не буде, лише його. Він довго не говорить, садить її наперед себе на коня і тікає. А стара чарівниця жене за ними. Почув хлопець, що вона вже близько. Кінь йому каже:

— Сягай мені в ліве вухо, а з правого — тягни. Посяг він у ліве вухо, а з правого потяг. Кінь питає:

— Що-с витяг?

— Ножик.

— Кидай ззаду себе.

Він кинув ножик ззаду себе, і зробилися темні ліси й болота, і баба не може перебратися через них. Переїхали вони через границю — чарівниця не догнала. Дівчина говорить до него:

— Я з тобою заручилася, а з паном буду глухою і німою. Привозить він дівчину до пана — дівчина не говорить, а кінь сохне. Кличе пан конюха і каже йому:

— Ти в мене вартуєш, щоб я скупав тебе у молоці, бо ти здобув для мене коня і золоту дівчину.

Пан дочитався, що інакше конюха не збудеться, а лише треба його скупати в киплячім молоці. Запалив пан піч, служниці надоїли молока, молоко скипіло. Хлопець пішов ід’свому коникови, а коник каже:

— Я тобі говорив нічого не брати? Говорив, що то буде зрада над нами? Іди т’панови і скажи йому, що ти хочеш узяти свого коника, аби коник подивився, як ти в молоці купаєшся.

Покликав пан конюха, аби йшов купатися. А конюх каже панови:

— Я хочу, аби мій коник подивився, як я купаюся.

Пан дозволив узяти коника. Хлопець привів коника т’котлови і роздягся. Коник дихнув на котел — і молоко охололо, і він скочив у тото молоко. Покупався, вийшов з котла, повтирався, вбрався і говорить панови:

— Я всі ваші прикази виконав. А тепер би вас попросив, аби в молоці скупалися ви — я би хотів подивитися.

Пан подумав: «Як не зварився ти, то й я не зварюся». Скочив пан у котел, а коник дихнув — і молоко стало у три рази гарячіше, як було. Пан зварився.

Як пан ся зварив, дівчина зачала говорити, кінь повеселів і помолодів, а птах зачав співати. Вони обоє одружилися, зробили весілля. І я там був, веселився та й гуляв. Та загрузили мене в гармату, та як стрілили мною, то я аж у Суходолі вперся.