Про невірну дружину Українська народна казка Буковини
Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Шив з батьком чоботи. Що за тиждень наробили, в неділю виносили продавати.
А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:
— Відки ти, з якого села, як звати?
— Я — Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.
— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька. Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:
— Кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.
Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце; накупив на ті гроші товару та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли розкласти товар, а та дівчина вже й тут.
— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин і каже:
— Вибирай собі костюм.
Купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:
— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені страмно. Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не хотіла, та й каже її батькови:
— Ваша дочка рознесла багато грошей.
Той зразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:
— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш, то я тебе знищу.
— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван. Дав купець стілко грошей, кілко Іван міг у руку хапнути. Пішов
Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.
Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі всього, а грошей не вистачає. Іван зразу впізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванови:
— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.
На другий день бере Іван свого товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає дітей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана, та не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них того іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.
Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.
Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон. «Піду я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван. Приходить, а там сторож, не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив його та й замкнув за ним двері.
Довго стояв Іван коло труни. Аж тут з вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися відци». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. Аж тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав голосно раз, другий, а як прочитав третій раз, мертва підвелася. Підвелася та й каже:
— Як же я довго спала.
— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.
Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.
— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.
Прийшли вони на корабель, і сказав Іван своїм людям:
— Зробіть із воску дівчину та одягніть в одяг молодої, а молода одягнеться в інше.
Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну. На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.
— Ви хочете її ховати, а вона жива, — каже Іван.
А вони думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва. Приступає до Івана купець:
— Віддай дочку. А Іван каже:
— Оден пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце, а я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги — вона в мене на кораблі.
— Будемо робити весілля, — сказав батько.
Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанови і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою в тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.
А в той город приїхав на заняття полк, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру, та ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:
— Ми маємо багато кімнат, хай живе у нас. І прийшов полковник до них жити.
Іван шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкови наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й збирається в дорогу сам. Жінка й каже Іванови:
— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.
На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:
— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези. Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той приказав капітанови пускати корабель в хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема — лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай в погоню! Приїжджає на місце, а полковник з його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!
Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг куфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником. Вийшов він якось у город, дивиться — дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:
— Будьте добрі, чи нема у вас якоїсь служби для мене?
— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.
Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоби зі своєю жінкою в лице не стрітися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.
Якраз тоді полковник написав прикази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті прикази, зім’яла і викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а приказів нема. Жінка й каже:
— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й відніс на смітник. Пішли туди і знайшли ті папери. Закликали Івана. Він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.
Суд присудив Іванови розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:
— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.
— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи нема нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть.
Солдат був ласий до грошей, взяв їх, а Іван говорить:
— Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.
Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це. Коли Івана розстріляли, жінка каже:
— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте на могилі караул, бо він оживе.
Так вони й зробили. Потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горівки та й іде в караул на поле. А там ходить вартовий і не пускає його.
— Дурню, — каже Ярослав, — не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я.
Солдат випив з тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже:
— Перестаньте, це я його зняв. Сіли вони та й кінчають горівку.
Понапоював їх усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один другому руки. Воскреслий Іван каже:
— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.
— Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають.
— Тут уже не такі, як ти, були, — кажуть.
А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!» Зайшов Іван і каже цареви:
— Я вилікую вашу дочку.
Прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар та й каже Іванови:
— Якщо не маєш жінки, віддам доньку за тебе, а як ні — то дам тобі, що скажеш.
А Іван йому відповідає:
— Я беру вашу дочку. І дайте мені під владу ту частину вашої держави, де служить такий-то полковник.
Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу він каже:
— Хочу побачити, чим я владарюю.
— То бери з собою солдатів, — каже жінка.
Але він не хотів брати солдатів. Вбрав шинельку, на голову капело та й пішов. Приходить у город, де стоїть той полк, заходить в корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно. Зайшов Ярослав, а він каже:
— Сідай, пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство? А Ярослав:
— У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.
Пообідали вони. Тут Іван скинув з себе шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:
— Сідай. Пам’ятаєш, ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?
— Пам’ятаю.
— А ти його відкопав?
— Відкопав.
— А що він тоді сказав?
— Сказав, що нагородить мене.
— Оце я й е той чоловік. І нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скілко захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходь сюди. На другий день полк вишикувався. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло него полковник і жінка полковника на кони. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав і з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити їх, але Іван не дозволив. Підходить Ярослав з компанією ближче.
— Хто тут старший? — запитує їх Іван.
— Я! — виструнчився Ярослав.
— А карабіни ваші де, а патрони?! — крикнув Іван. Та й каже полковникови:
— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.
А жінка уздріла це і пустилася конем утікати.
— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.
Зловили її, і наказав Іван порубати невірну дружину шаблями.
Про невірну дружину Українська народна казка Буковини
Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.
А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:
— Відки ти, з якого села, як звати?
— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.
— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.
Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:
— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.
Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.
— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин та й каже:
— Вибирай собі костюм.
Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:
— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.
Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:
— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.
— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.
І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.
Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.
Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:
— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.
На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.
Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.
Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися па похорон.
«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.
Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.
Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос:- «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:
— Як же я довго спала.
— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.
Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.
— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.
Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».
Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.
На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.
— Ви йдете ховати, а вона жива, — каже Іван.
А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:
— Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.
— Будемо робити весілля, — сказав батько.
Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.
А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:
— Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас. І прийшов полковник до них жити.
Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:
— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.
На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:
— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.
Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!
Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.
Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:
— Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?
— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.
Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.
Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:
— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.
Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.
Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:
— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.
— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. — Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: — Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.
Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це.
Коли Івана розстріляли, жінка сказала:
— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.
Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.
— Дурню ти, — каже Ярослав, — чи не видиш, що чоловік у Сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, — солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: — Перестаньте, це я його зняв.
Сіли вони та й кінчають горілку.
Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:
— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.
Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», — кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»
Зайшов Іван та й каже цареві:
— Я вашу дочку вилікую.
Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:
— Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.
А Іван йому відповідає:
— Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.
Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:
— Хочу побачити, чим я владарюю.
— То бери з собою солдатів, — каже жінка.
Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.
Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.
— Сідай, — каже, — пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?
А Ярослав:
— У нас таке начальство, що не дай, боже, нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.
Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:
— Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?
— Пам’ятаю.
— А ти його відкопав?
— Відкопав.
— А що він сказав?
— Сказав, що нагородить мене.
— Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.
На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.
Підходить Ярослав з командою ближче.
— Хто тут старший? — запитує Іван.
— Я! — виструнчився Ярослав.
— А гвинтівки ваші де, а патрони? — крикнув Іван. Та й каже полковникові:
— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.
А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.
— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.
Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.