Про нерозумних людей і передачу на той світ
Українська народна казка Бойківщини

Пішла жінка на базар продавати гусака, а люди питають:

— Почому за гусака? Баба їй:

— Почому люди, потому й я. Підходить один чоловік і каже:

— Я би у вас, жіночко, купив гусака, якби ви мені дали до грошей. А вона йому:

— Добре, але як я вас пізнаю? Хіба нате мій кожух, аби-я вас по кожусі пізнала.

Приходить баба додому, а чоловік питає:

— Як, жінко, торгувала?

— Ой не питай. Так торгувала, що й кожух додала.

— Коли ти така дурна, то я йду в світ шукати собі другу. Як знайду мудрішу, то вже ся до тебе не верну.

Та й пішов.

Іде він, іде, а там баба решетом сонечко ловить. Він і каже:

— Що ти, жінко, робиш?

— Та сонечко ловлю, аби світило в хаті.

Чоловік увидів, що жінка дурна. Узяв прорізав у стіні діру, зробив вікно, і вже бабі сонечко гріє.

Іде далі, а там люди будують хату. Та так дерево натягають один звідти, а другий звідти.

— Що ви, люди, робите? А вони кажуть:

— Підвалини закороткі, натягаємо.

Чоловік увидів, що й ті дурні, та й порадив їх. Урізав друге дерево і показав, як треба наштукувати.

Іде далі, а там жінка приставила до хати драбину, взяла корову і горі драбиною тягне, аби корова траву спасла на хаті. А подорожній чоловік то увидів та й каже:

— Що ти, жінко, робиш? Де хто бачив, щоби з коровою лізли на дах? Дай мені серпа.

Взяв чоловік серпа, поліз на хату, вижав траву. Увидів чоловік, що й та дурна.

Іде далі, а там жінка так квочку б’є. А він каже:

— Чого ти квочку б’єш? А баба йому:

— Йой, паночку, вона не хоче курятам цицьки дати.

— А де ж квочка цицьку має? — каже чоловік. — Дай курятам пшона, яйця.

Увидів чоловік, що й ця дурна. Іде далі. Іде він, а там стоїть пані та й каже:

— Звідки ви, чоловічку?

— Ой, — каже, — я здалека, з тамтого світу.

— Ой, — каже тота пані, — у мене так много родини на тім світі. Що вони там роблять, моя родина? Чи не могли би вони так прийти з тамтого світу, як ви?

А він їй:

— Нє, я сам ледве вирвався. Вирвався, бо в них сторожем роблю. А вони всі пасуть барани.

Пані каже:

— Йой, я би вам щось предала на тамтой світ, свої родині, передала би вбрання всякого, з їди щось би дала — всього.

Подорожній:

— Давайте я їм все тото возьму, бо вони ходять голі, голодні, і дерті.

Заладувала пані тому чоловікови повний віз всякого добра, чоловік то все везе через ліс. Додому везе. Заїхав у ліс, прип’яв коня з возом до дерева, а сам вертається назад. Там було посіяне просо, а в просі була верба. І вітер віяв. Чоловік став під ту вербу й стоїть.

А тим часом прийшов додому син тої пані. А пані:

— Ой, — каже, — синку, в нас нині був чоловік з тамтого світу. А син їй:

— Мамо, ви що, здуріли? Як «з тамтого світу»? Мати й каже:

— Я тому чоловікови надавала на фіру всякого добра.

Тоді син бере другого коня, сідає на него і їде доганяти того, що «з тамтого світу» прийшов. Їде він, дивиться — стоїть чоловік під вербою. Хлопець питає того чоловіка:

— Чи сюди не їхала фіра? А чоловік каже:

— Так, їхала. Я знаю, куди фіра їхала. Якби ви мені дали коня, то я би ще його, може, й дігнав. Але мені треба тримати вербу в просі. Бо вітер віє, вербу звалить, а верба мені просо потолочить.

Хлопець так і зробив — пішов тримати вербу в просі. А тому дав коня. Той собі сів на коня, під’їхав до фіри в лісі, прив’язав коня до фіри й поїхав. І привіз жінці додому добро. Та й каже:

— Я думав, жінко, що лиш ти дурна, а то ще дурніші за тебе є. А хлопець, може, й тепер тримає вербу в просі, як не вмер.