Про скарб
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі дід і баба і мали кияхове поле. Дід все стеріг це поле так пильно, що й годі. От прийшов він якось пообідати та й каже синові:

— Біжи, синку на поле живо та постережи кияхи.

Пішов син. Іде він та чує, як в кияхах каже хтось:

— От і хлопчик іде і пундик несе. Як візьму я хлопчика за волосся та закину в темні гаї. Як почну я хлопчика м’яти, а не буде кому обороняти. Ото буде…

Вернувся хлопчик додому і каже:

— Тату, у наших кияхах щось є!

Батько не йме віри синові й посилає дочку стерегти поле. Приходить дівчина на те місце. А з кияхів знов щось озивається:

— От і дівчинка іде і пундик несе. Як візьму я дівчинку за волосся та закину в темні гаї. Як почну я дівчинку м’яти, а не буде кому обороняти. Ото буде…

Вернулася дівчинка додому та й каже батькові:

— Щось і справді є на нашому полі!

Розсердився батько на дочку й вирішив жінку послати на поле. А та саме мазала бовдура. Почула, що чоловік гукає, швидко спустилася та й пішла в поле. Іде та й чує:

— От і жінка іде і пундик несе. Як візьму я жінку за волосся та закину в темні гаї. Як почну я жінку м’яти, а не буде кому обороняти. Ото буде…

Почула це жінка, почимчикувала додому та й каже:

— Ні, старий, ти мені кажи, що хочеш, а на нашому полі таки щось є!

— І ти мені брешеш! — розсердився чоловік.

Але на всяк випадок згодом вирішив освятити своє поле. Пішов до попа і попросив, щоб той освятив його кияхи. Зібрався той, взяли образи з церкви та й пішли. А воно знову озивається:

— От і попик іде і пундик несе. Як візьму я попика за волосся та закину в темні гаї. Як почну я попика м’яти, а не буде кому обороняти. Ото буде…

Злякався піп та навтьоки, навіть хрест загубив. Всі люди образи покидали та й повтікали. Залишився дід сам, аж іде якийсь хлопчик. А воно з кияхів озивається:

— От і хлопчик іде і пундик несе. Як візьму я хлопчика за волосся та закину в темні гаї. Як почну я хлопчика м’яти, а не буде кому обороняти. Ото буде…

А хлопець все йде та прислухається, звідки голос лунає. А воно йому каже:

— Приступи, приступи!

А той хлопчик все підходив, побачив щось, а тоді як ударить по ньому булавою. Воно так і розсипалося грішми.

Поділився хлопець з дідом грішми та й пішли собі.

Про скарб
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Були собі дід і баба, і мали вони собі просо на полі. Все дід його стеріг. Раз прийшов пообідати додому та й каже:

— Біжи, сину, постережи проса!

От пішов він стерегти проса. Іде він і чує, щось каже в просі:

— Ось і хлопчик іде і пряник несе. Як візьму я хлопчика за волосся, закину хлопчика в чорні ліси. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому хлопчика обороняти.

Прийшов той хлопчик додому і каже:

— Тату, щось у нашому просі є!

— Брешеш, сину, — каже тато, — захотів їсти та й прийшов додому.

Посилає батько дочку стерегти просо. Пішла вона. Приходить на те

місце — воно знову з проса обзивається:

— Ось і дівчинка іде і пряник несе...як візьму я дівчинку за волосся, закину дівчинку в чорні ліси. Як почну я дівчинку терти та м’яти, то не буде кому дівчинку обороняти.

Прийшла дівчина додому та й каже:

— Тату, щось і справді є у нашому просі!

Каже їй батько:

— Брешеш, ти не хотіла стерегти та й прийшла додому. Біжи ще й ти, бабо!

Пішла баба, а воно знов озивається:

— Ось і баба іде і пряник несе. Як візьму я бабу за волосся, закину бабу в чорні ліси. Як почну я бабку терти та м’яти, то не буде кому бабку обороняти.

Прийшла баба додому та й каже старому:

— Ні, діду, що не кажи, а в нашім просі щось-таки є!

— Брешеш, — каже дід, — і ти, стара бабо! Піду я сам.

Пішов і дід, а воно йому й каже:

— Ось і дід іде і пряник несе. Як візьму я діда за волосся, закину діда в чорні ліси. Як почну я діда терти та м’яти, то не буде кому діда обороняти.

Прийшов дід додому та й каже до старої:

— Справді, щось є в нашім просі, треба йти за попом, щоб його освятити.

Каже йому баба:

— То й піди, діду.

От і пішов дід до попа і попросив, щоб він прийшов освятити його просо. Зібрався піп. Зібрали з церкви образи та й пішли просо святити. А воно знову озивається:

— Ось і попик іде і пряник несе. Як візьму я попика за волосся, закину попика в чорні ліси. Як почну я попика терти та м’яти, то не буде кому попика обороняти.

Піп перелякався та навтіки, загубив хрест і кадильницю. Всі люди повтікали і образи покидали на полі, а дід лишився один та й дивиться, аж іде хлопчик, а те, що в просі обзивається:

— Ось і хлопчик іде і пряник несе. Як візьму я хлопчика за волосся, закину хлопчика в чорні ліси. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому хлопчика обороняти.

А той хлопчик іде та й все прислухається, де воно говорить. А воно йому й каже:

— Приступи, приступи! Приступи, приступи!

А той хлопчик все ближче приступав, аж поки не побачив: а тоді як ударить по ньому булавою, а воно так і розсипалося грішми.

Поділився той хлопець з дідом грішми та й пішли додому.