Про те, як бідний Іван розбагатів, а пан пропав
Українська народна казка Буковини

Жив собі бідний Іван. Наймився до одного багача жорнити. Жорнив цілий рік, але не сподобалася йому та робота. Кинув він того багача та й пішов, навіть плати за роботу не взяв. Шукає собі другу роботу, а йому знов трафилося таке саме. Жорнив Іван і в другого багача рік. А через рік каже:

— Не буду я більше у вас робити. Піду далі. Знайду собі жінку та й оженюся.

Дає йому господар гроші за роботу. Не лічив, а скілко взяв у руку мідяків, стілко й кинув Іванови в торбинку.

Ішов Іван, ішов та й надибав корчмину. Повертає туди і каже шинкарці:

— На тобі ці гроші, а то вони мені дуже заважають. Дай щось попоїсти та й у цю торбинку ладану дай.

Кинула шинкарка гроші на вагу, зважила, дала йому попоїсти і насипала в торбинку ладану. Пішов Іван далі.

Ішов він, ішов та й зайшов у ліс. Назбирав лому, запалив вогонь і вкинув туди ладану. Запах від него пішов по всьому лісі. Коли це з’являється якийсь чоловік і питає:

— Чого ти тут такий фіміам зробив? Що ти хочеш?

— Хочу собі жінку мати, а не можу трафити на ню.

— Іди, — каже той чоловік, — на кінець лісу. Там є стовп, а на стовпі вірьовка. Сіпнеш за вірьовку три рази, і появиться тобі дружина.

Так він і зробив. Знайшов той стовп, потягнув три рази за вірьовку, почекав. Нема нікого. «Пожартував той чоловік», — подумав собі Іван та й пішов далі. Коли оглядається, а за ним дівчина біжить, та така гарна, що він і не бачив ніколи такої.

— Ти шукаєш жінки? — питає вона Івана. — Я буду твоя жінка.

— Гай, ходім до твої хати, — каже Іван.

— Нема в мене хати. Десь знайдемо в селі.

Підходять вони до села, а на самім краю стоїть хатинка. Така мала і така стара, що гіршої Іван і не бачив ніколи. А жінка й показує на ту хатинку:

— Отут будем жити.

Іванови аж страшно стало. Як же в такій хатинці жити?

— Нічого, — каже жінка, — будем тут. Пішли вони в ту хатинку і полягали спати.

А на ранок прокидається Іван та й очам своїм не вірить: не в старій вони хатинці, а в новому великому домі.

А тоді була ще панщина, і в тому селі теж був пан. По селу пішов слух, що звідкись узявся такий гарний дім, а в тому домі живе пан Іван з жінкою і не хоче йти на панщину.

— Приведіть того Івана. Приходить Іван.

— Чого, пане, хочеш?

А пан починає йому про дім та про жінку говорити: звідки це все?

— ... І чого ти, Іване, не йдеш на роботу?

— Не піду я, пане, до тебе на роботу, — каже Іван.

— Як не підеш, то я тебе знищу.

Пішов Іван додому. А на другий день пан знову посилає своїх посланців:

— Приведіть Івана.

Прийшли посланці, а Іван з жінкою якраз снідають.

— Сідайте й ви з нами, — припрошує Іван.

А посланці не хочуть, а тілко до Івана беруться. Хочуть його силою тягнути до пана. Вони тягнуть, а Іван опирається. Тут жінка крикнула:

— Ану, хлопці!

І зразу, як з-під землі, з’явилися звідкись хлопці з нагаями, кинули панських посланців і підходяще їм всипали.

Пішли посланці до пана та й розказали, що з ними було. А пан не вірить, сідає в карету і їде до Івана сам.

— Що ж ти, Іване, не хочеш мене признавати?

— Чого ж ні, я признаю, — каже Іван.

— То я тобі кажу: приведи мені живого тура. А як не приведеш, то я тебе знищу.

Іван питає жінку, що робити. А жінка йому:

— Не бійся.

Та й дала йому ремінець.

— Іди, — каже, — в таке й таке місце. Там лежить чорний тур. Не бійся його. Одягни йому на шию цего ремінця та й веди до пана.

Іван пішов у вказане місце, а там справді лежить тур. Накинув йому Іван ремінець і повів до пана. Привів та й питає:

— Куди вам цего тура пустити?

— Пусти його в загорожу до корів, — каже пан. Іван так і зробив.

На ранок дивляться панські слуги, а всі корови побиті валяються. Побив тур корів та й утік.

А панови хочеться десь подіти Івана, щоб забрати до себе його жінку. Посилає пан знов за Іваном. Приходить Іван, а той каже:

— У твого, Іване, батька, певно, було багато грошей. Іди на той світ і спитай його, де він гроші заховав.

Прийшов Іван додому та й каже жінці, що пан його на той світ посилає. А жінка дає йому хустинку.

— На тобі цю хустинку та й іди з нею до моря. Там у воді лежить риба-кит, і вона править за міст. Ти перейди через неї. А як не зможеш десь пройти, то махни цею хустинкою.

Пішов Іван до пана та й каже:

— Дайте мені одного чоловіка за свідителя. Най чує, що скаже на тому світі мій батько.

— Добре, — каже пан та й дає йому одного чоловіка. — Розпитайся там і про мого батька, — сказав пан.

І ще договорилися вони з паном, що як повернеться Іван з того світу та буде розповідати про все панови, то ні пан Іванови, ні Іван панови не має права сказати «брешеш». А як хто скаже, то буде сильно збитий.

Та й пішов Іван з тим чоловіком. От приходять вони до моря, а там від берега до берега лежить у воді риба-кит. Перейшли вони через ту рибу, а вона й питає:

— Куди ви йдете?

— На той світ до мого батька.

— То спитай там і за мене, доколи я буду тут мучитися,

— Добре, — сказав Іван.

Пішли вони далі та й приходять у ліс. А ліс той весь горить, і такий жар пашить, що пройти не мож. Іван вийняв хустинку, що дала йому жінка, махнув нею сюди-туди, і все погасло, А то так уже від пекла пашіло.

Підходять вони ближче та й бачать, що люди возять візками смолу. Дивиться Іван, а його батько разом з пайовим батьком тягнуть удвох візок зі смолою. Покликав Іван свого батька, а той каже:

— Я не маю як роботу лишити. Тоді посилає Іван свого чоловіка:

— Іди пороби за него, поки я з ним поговорю. Питає Іван свого батька:

— Де ви гроші поділи?

— Які ж у бідного гроші? — каже батько. — У мене більше п’ятака ніколи не було, то нічого я й не ховав.

— А ви тут одну лиш смолу возите чи ще щось робите? — питає Іван.

— Роблю, — каже батько. — Тут лежить багато обпечених смолою людей. Вони вічно мучаться і не можуть умерти. Я їм воду підношу, а той пан, що зі мною смолу возить, обтирає їх і вичищає з-під них.

Спитався Іван і про рибу-кита: скілко їй ще мучитися?

— Тут усі знають про ту рибу, — каже батько. — Най виригне ті сорок кораблів, що вона їх проковтнула. Тоді й перестане мучитися.

З тим і вернувся Іван з того світу. А з ним пішов і свідитель, Підійшли до моря, а риба-кит їх питає:

— Що про мене на тому світі кажуть?

— Кажуть, щоб ти виригнула сорок кораблів, які проковтнула.

— Добре, — каже риба-кит, — але забирайтеся відци скоро, бо як я почну це робити, то море розіллється широко й далеко.

Приходять вони до пана, а пан і питає:

— Ну, як там?

— Питайте свого чоловіка, — каже Іван.

А той чоловік і розказує, як йому важко було, як він там смолу возив.

— А ти що скажеш? — питає пан Івана. А Іван йому:

— Моєму батькови то ще нічого, а ваш батько вичищає з-під хворих грішників.

— Брешеш! — крикнув пан. — У мого батька багато грошей, то він може відкупитися.

Тут з’явилася звідкись Іванова жінка та й каже:

— А хіба можна казати «брешеш»? Та як гукне:

— Ану, хлопці!

Вискочили не знати звідки добрі молодці та так усипали панови, що він вмер.

А Іван з жінкою жив собі та й поживав.

Про те, як бідний Іван розбагатів, а пан пропав
Українська народна казка Буковини

Жив собі бідний Іван. Найнявся він до одного багача жорнити. Жорнив цілий рік, і не сподобалася йому та робота. Кинув він ті жорна та й пішов, навіть плати за роботу не взяв. Шукає собі іншу роботу, а йому й знов трафилося таке саме. Жорнив Іван і в другого багача рік. А тоді сказав:

— Не буду я у вас більше служити. Піду далі. Знайду собі добру дівчину та й оженюся.

А господар дає йому гроші за роботу. Не лічив, а скільки взяв у руку мідяків, стільки й кинув Іванові в торбинку.

Ішов Іван, ішов та й надибав корчмину. Повертає туди та й каже шинкарці:

— На тобі ці гроші, а то вони мені дуже заважають. Дай мені щось попоїсти та в цю торбину ладану дай.

Узяла шинкарка гроші, дала йому попоїсти і насипала в торбину ладану. Та й пішов Іван далі.

Ішов він, ішов та й зайшов у ліс. Назбирав лому, запалив вогонь та й вкинув у вогонь ладан. Запах від ладану пішов по всьому лісі.

Коли це з’являється якийсь чоловік і питає:

— Чого ти тут такий фіміам зробив? Що ти хочеш?

— Хочу собі жінку мати, а не можу трафити на файну дівчину.

— Іди, — каже той чоловік, — на кінець лісу. Там є стовп, а на стовпі — мотузка. Сіпнеш її три рази і з’явиться тобі дівчина.

Так він і зробив. Знайшов той стовп, потягнув три рази за мотузку, почекав. Нема нікого. «Пожартував той чоловік», — подумав собі Іван та й пішов далі. Коли оглядається, а за ним дівчина біжить, та така гарна, що він і не бачив ніколи такої.

— Ти шукаєш жінку? — питає вона Івана. — Я буду твоєю жінкою.

— Гай ходімо до твої хати, — каже Іван.

— Нема в мене хати. Десь знайдемо у селі. Підходять вони до села, а на самім краю стоїть хатинка.

Така мала і така стара, що гіршої Іван і не бачив ніколи. Жінка й показує на ту хатинку:

— Отут будемо жити.

Іванові аж страшно стало: як же в такій хатинці жити?

— Нічого, — каже жінка, — будемо тут.

Пішли вони в ту хатинку та й полягали спати. А на ранок прокидається Іван та й очам своїм не вірить: не в старій він хатинці, а в новому великому домі.

Тоді була ще панщина, і в тому селі теж був пан. Дійшла до нього чутка, що звідкись узявся такий гарний дім, а в тому домі живе Іван з жінкою і не хоче йти на панщину. Посилає пан своїх посланців: «Ідіть приведіть того Івана».

Приходить Іван до пана.

— Чого, пане, хочеш?

А пан починає йому про дім та про жінку говорити: звідки це все?

— І чого ти, Іване, не йдеш на роботу?

— Не піду я, пане, до тебе на роботу, — каже Іван.

— Як не підеш, то я тебе знищу. Та й пішов Іван додому.

А на другий день пан знову посилає своїх посланців: «Приведіть Івана». Прийшли посланці, а Іван із жінкою якраз снідають.

— Сідайте з нами, — припрошує Іван. А посланці не хочуть, тільки до Івана беруться, аби силою тягти до пана. Вони тягнуть, а Іван опирається. І тут жінка крикнула:

— Ану, хлопці!

І зразу, як з-під землі, з’явилися звідкись хлопці з нагаями, кинули панських посланців і всипали їм підходяще.

Пішли посланці до пана та й розказали, що з ними було. А пан не вірить, сідає в карету та й їде сам до Івана.

— Що ж ти, Іване, не хочеш мене визнавати?

— Чого ж не хочу? Я визнаю, — відповідає Іван.

— То я тобі кажу: приведи мені живого тура. А як не приведеш, то я тебе знищу.

Іван питає жінку: що робити? А жінка дала йому ремінець і каже:

— Іди в таке й таке місце. Там лежить тур. Не бійся його. Одягни йому на шию цього ремінця та й веди до пана.

Іван пішов у те місце, а там справді лежить тур. Накинув йому Іван ремінець і повів до пана. Привів та й питає:

— Куди цього тура пустити?

— Пусти його в загорожу до корів, — каже пан. Іван так і зробив.

На ранок дивляться панські слуги, а всі корови побиті валяються. Побив тур корів та й утік.

А панові хочеться збутися Івана, щоб забрати собі його жінку. Посилає він знов за Іваном. Приходить Іван, а пан каже:

— У твого, Іване, батька, певно, було багато грошей. Іди на той світ та й спитай його, де він свої гроші заховав.

Прийшов Іван додому та й каже жінці, що пан його на той світ посилає. А жінка дає йому хустинку.

— На тобі цю хустинку та й іди з нею до моря. Там лежить у воді риба-кит, і вона править за міст. Ти перейди через неї. А як не зможеш десь пройти, то махни цією хустинкою.

Пішов Іван до пана та й каже:

— Дайте мені одного чоловіка за свідка. Най чує, що скаже на тому світі мій батько.

— Добре, — каже пан. — То розпитайся там і про мого батька.

Та й дав йому пан одного чоловіка за свідка. І договорилися вони з паном, що як повернеться Іван з того світу та буде розповідати про все панові, то ні пан Іванові, ні Іван панові не має права сказати «брешеш». А як хто скаже, то буде битий.

Та й пішов Іван з тим чоловіком. От приходять вони до моря, а там від берега до берега лежить у воді риба-кит. Перейшли вони через ту рибу, а вона й питає:

— Куди ви йдете?

— На той світ до мого батька.

— То спитайте там і за мене: доколи я буду тут мучитися?

— Добре, — сказав Іван.

Пішли вони далі та приходять у ліс. Недалеко від того лісу було вже пекло, і від пекла так пашіло, що аж ліс горів. Такий жар пашів, що пройти не можна. Але Іван вийняв хустинку, махнув нею сюди-туди, і все погасло.

Підходять вони ближче та й бачать, що люди смолу возять візками. Дивиться Іван, а його батько разом із лановим батьком тягнуть удвох візок зі смолою. Покликав Іван свого батька, а той каже:

— Я не маю як роботу лишити. Тоді посилає Іван свого чоловіка.

— Іди повози за нього, поки я з ним поговорю. Питає Іван свого батька:

— Де ви гроші поділи?

— Які ж у бідного гроші? — сказав батько. — У мене більше п’ятака ніколи не було, то нічого я й не ховав.

— А чи ви тут одну лиш смолу возите, чи ще щось робите? — питає Іван.

— Робимо, — каже старий. — Тут лежить багато обпечених смолою людей. Вони вічно мучаться і не можуть умерти. Я їм воду ношу, а той пан, що зі мною смолу возить, обтирає їх і вичищає з-під них.

Спитав Іван і про рибу-кит: скільки їй ще мучиться?

— Тут усі знають про ту рибу, — сказав батько. — Най верне ті сорок кораблів, що проковтнула. Тоді й перестане мучитися.

З тим і вернувся Іван з того світу. А з ним пішов і свідок. Як підійшли до моря, риба-кит їх питає:

— Що про мене на тому світі кажуть?

— Кажуть, щоб ти вернула сорок кораблів, які проковтнула.

— Добре, — каже риба-кит. — Але забирайтеся звідси скоро, бо як я почну це робити, то море розіллється широко й далеко.

Приходять вони до пана, а пан і питає:

— Ну, як там?

— Питайте свого чоловіка, — каже Іван. А той чоловік і розказує, як йому важко було, коли він смолу возив.

— А ти що скажеш? — питає пан Івана. А Іван і каже:

— Моєму батькові то ще нічого, а ваш батько вичищає з-під хворих грішників.

— Брешеш! — крикнув пан. — У мого батька багато грошей, то він може відкупитися.

Тут з’явилася звідкись Іванова жінка та й каже:

— А хіба можна казати «брешеш»? Та як гукне жінка:

— Ану, хлопці!

І вискочили не знати звідки добрі молодці та так усипали панові, що він і вмер. А Іван з жінкою жив собі та й поживав.