☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼
Коли ще не було хлібних злаків, люди годувалися липовим листям і корою. Тоді Господь дав пшеницю. Але не людині дав він її, а собаці. Той заскавулів од голоду і бог і кинув йому з неба колос пшениці прямо в пашу. Людина вхопила в собаки цей колос і посіяла, розвела таким чином пшеницю.
Ось чому людям гріх убивати собаку, бо ми їмо його пайку.
Було це ще тоді, коли звірі розмовляли людською мовою. Дав бог людям жито і пшеницю, щоб вони обробляли його та хліб мали. Але не такі, як зараз, а широколисті і по п’ять — шість колосків на стеблі. Але люди не шанували цього Божого дару, адже хліба було доволі. Вони розкидали ці рослини, топтали їх та знищували.
Не зміг бог терпіти такої наруги над хлібом, та й відібрав у людей всю пшеницю і жито до останньої зернини. Настали для людей важкі часи. Голодні. Терплять, але не просять у бога пробачення.
От зібралися коти та собаки і стали радитися. Шкода їм дуже людей, бо ж таки бідують. І вирішили коти та собаки іти до бога, просити за людей, щоб Він повернув їм хліб. Пішли вони і стали слізно просити. Змилостивився бог на цих бідних тваринок і дав їм пшеницю та жито. Але тепер стебло стало високе, тоненьке, з одним колоском та ще й колючим, щоб не змогли люди його використовувати не там де потрібно.
Ось, тому, той хліб, що ми зараз їмо, собачий і котячий і потрібно їм завжди давати окраєць хліба.
Колись, у давнину, сіяли люди пшеницю. І росла вона не така, як зараз, а з великим колоском від самої землі. Тому й мали люди добрий врожай, мали з чого пекти хліб і пироги.
Прийшов час і люди перестали цінувати даний їм богом скарб, стали викидати хліб. Бог розгнівався і вирішив забрати у людей хліб назавжди. Але прийшли до бога звірі і попросили залишити їм хоч один колосок. Бог змилувався і вирішив, щоб люди не кидались хлібом, тож нехай заробляють його важкою працею.
А пшеничний колосок з того часу росте маленький.
Колись хліб родив такий, що пшениця мала колос від землі до самого верха. Але люди були невдячні і прогнівили бога. І господь сказав:
— Заберу у вас хліб.
Але почали плакати коти і собаки, які жили з людьми, і просили дати їм хліб. Тоді господь сказав:
— Залишу тільки зерно зверху колоска котам і собакам.
Відтоді ми їмо котячий і собачий хліб. Цих тварин треба любити, не ображати, бо ми їмо їхній хліб.
Колись, ще дуже давно, коли ще колос був на все стебло, люди були дуже ситі хлібом і не шанували його. Ще коли Бог ходив по землі, то він, зайшовши в одну хату, побачив таку картину: жінка витирала брудну дитину печеним хлібом. Розсердився Бог і хотів залишити людей без хліба. Схопив рукою стебло, хотів його вирвати. А святий Петро просить його:
— Господи, лиши хоч хліба лиш псові і котові.
І так, що було в руці у господа Бога, так і залишилось отаким колоском. Так, що хліб ми їмо не свій, а псячий і котячий. Тому нас вчить легенда, щоб ми не кривдили котів і собак.