Про чесного Дмитра
Українська народна казка Бойківщини

Був один добрий хлопака безрідний. Працьовитий був. Сильно бога поважав, до церкви ходив, щиро молився. У селі він кожному помагає, кожному подобається. Помагає людям і гроші ні в кого бере. Що йому хто вдарує, то візьме.

Так велося пару років, і він подумав, що треба йому вже очоловічуватися — треба шукати жінку. Думає: якби він був ґаздою, йому би було легше жити. А безрідному нема т’кому притулитися. Іде він селом і надибає дівчину...

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки богу.

— Хто ти є, не смію спитати: чи ти ґаздиня, чи ґаздівська дівчина, чи наймичка?

— І не ґаздиня, не наймичка, тілько дівчина. А він говорить:

— Я не ґазда, не наймит, тілько хлопець, кавалір. Я подумав, що ми могли би з тобою жити. Я називаюся Дмитер.

— Але що ми зробимо, де ми дінемося, як ми обоє однакі, обоє безрідні.

Тоді була ґміна (тепер сільрада), і селом керував війт. Такі люди, як ці двоє, йшли до війта, війт наділяв їм громадського поля, і вони працювали, будувалися й жили. І вони все війтови робили, були як слуги у війта. Дмитер пішов з тою дівчиною до війта, до ґміни, і розказав про себе. Та й просили вони, щоб він їм дав поміч, бо вони хочуть пібратися, але не мають де жити. Війт говорить:

— Я квартири на таке не маю, але направлю вас в хату, аби ви були господарями. Поживете поки що до якогось часу при людях, де в хаті мала громада. А я зберу збори, і ми будем радитися, аби вам виділити громадського поля і побудувати хату. Ви обоє добре познайомтеся, а пізніше поберетеся й будете жити. Будете добре господарювати, то ми вам будемо добавляти поля. А будете погано господарювати — то підете геть, а ми там заселимо інших людей.

Вони дуже втішилися і з великим задоволенням пішли туди, куди він їх направив. А Дмитер прийшов до війта й говорить:

— Що я маю у вас робити? Яку мені дасте роботу на перший час? Війт говорить йому:

— У мене є слуга. Будеш помагати слузі, що він тобі скаже. Він у мене довірена людина.

І він пішов до війтового слуги.

— Мене війт направив, маю допомагати тобі робити, що ти скажеш. Слуга втішився, бо увидів, що то порядний чоловік, що буде мати доброго помічника. Та й питає:

— Як вас звати?

Він говорить, що Дмитер.

— А я — Василь, будемо оба господарку вести. Приходьте завтра, підемо на війтову ниву орати.

Дмитер устає раненько — їв не їв, — молиться богу і йде до війта. Приходить, а то ще зарано. Але він задоволений, що не заспав.

Орали цілий день, а ввечері йде Дмитер на квартиру, там, де він мешкає. Слуга говорить:

— Завтра не приходьте, робіть щось для себе. Прийдете позавтрім. Дмитер теж задоволений, бо як він ішов до війта, питав його один господар, чи не пішов би завтра до него молотити. Повертає він до того господаря і каже:

— Я завтра прийду до вас молотити, до війта завтра не йду. Прийшов він рано, цілий день молотив, а ввечір дав йому за то господар у торбу жита. Той з утіхою приносить його додому і каже:

— Жінко, я піду на жорна та змелю, би-смо мали муку. А половину зостав, будемо корпати, аби-смо мали що посіяти, як нам поля дадуть.

А як прийде безбогий, Дмитер і йому вділить. Жінка стає проти того, але не дуже. (Вже він її кличе жінкою, а вона його — чоловіком.)

Іде він знов до війта робити під розпорядженням слуги. Знов приходить зарано, але задоволений, що не заспав. Прийшов, а слуга говорить:

— Дмитре, як вас всі люди в селі сподобали! Ліпше не може бути. Ви дуже скоро будете ґаздою.

— Він дуже тим зрадів, бо йому набридло наймитом робити. Зрадів і просить бога, аби йому поміг.

Збираються вони зі слугою і йдуть орати війтови. Поробили цілий день, а слуга говорить:

— Ідіть додому і завтра не приходьте, робіть шось знов для себе. А війт йому не платить, хоче використати його, поки він стане господарем. Як не йде до війта, то ходить Дмитер по господарях і працює, помагає. Не хоче сидіти. І просить бога, аби йому поміг, щоб він чимскоріше став ґаздою. Через день знов приходить до війта. Слуга говорить:

— Дмитре, ви вже ґазда, бо вам громада виділила поля. Нині ходім орати війтови, а завтра зрання підемо трохи вам орати.

Він дуже зрадів, що так сталося, що він уже має поле. На другий день устав раненько і йде до війтового слуги. Ще всі сплять, він заходить і дає коням їсти, аби на слугу було легше, аби много виорали.

Слуга виходить, дуже задоволений, що вже коні погодовані. Виїхали на поле, що йому наділили, і почали орати. І так легко ореться. Слуга каже:

— Що то, Дмитре, е, що у нас старий обліг і дуже легко нам ореться? Краще за всі поля. Мало часу пройшло, а ораного дуже много. Знаєте, далі тут сьогодні орати не будемо. Ще би-смо орали, але війт прийде подивитися і скаже, що я тілько вам орав, а йому мало що. Коли війт подивиться і піде геть, ми знов підемо вам орати.

Так вони й роблять. Дмитер укорпав трохи зерна і каже слузі:

— Коби ми то заволочили.

Слуга сказав йому, котрої днини прийде волочити. А Дмитер устає вночі, виходить на то зоране поле, приносить у торбині то жито та не сіє, бо нема що сіяти. Походив по полі і розкидав по зерну, доки слуга прийде волочити. Слуга виїхав, волочать вони, і говорить він:

— Дмитре, щось зерна мало видко. А Дмитер каже:

— Видиш, позасипалося, а трохи птахи визбирали. Але треба заволочити.

Дмитер хоче файно заволочити, бо війт сказав, що як буде погано ґаздувати, то в него відберуть поле і дадуть іншому. Закінчили вони волочити, Дмитер став на коліна, помолився богу, подякував, що бог поміг то зробити, і говорить:

— Віддав-им ґазді в руки, най родить.

І вже він на своє поле не навертається. Іде людям помагає, все їм робить, всі люди хвалять його, кажуть, що добрий господар буде. Війт дав приказ, і возять уже Дмитрови дерево на хату, та й побудували її дуже скоро. Війт закликав Дмитра і говорить:

— Дмитре, ти вже свій ґазда. Переходь до свої хати.

Дмитер перейшов, і далі людям помагає, і люди йому дають усе. Куди йде, богу дякує, що йому бог поміг, що він став ґаздою, що уже не наймит. І каже жінці:

— В разі, якби тебе війт спитав, чого на нашому полі жита нема, ти скажеш, що, видно, трохи птахи визбирали і пусте жито було. А другого разу постараємося ліпшого жита і вже добре вродить.

Вони на то поле і не навертаються, бо не посіяли, як треба, і доброго врожаю не чекають.

Ще не прийшли жнива, але скоро будуть. Війт і каже слузі:

— Василю, в неділю по обіді впряжеш коні та й подивимося, яка де в нас нива.

Слуга впряг коні, війт із жінкою сідають і поїхали. Подивилися, як де зійшло, як вродило, бо скоро треба йти жати. У війта на ниві в деяких місцях пусто. Каже війт:

— Ану, Василю, поїдем подивимося, як Дмитер ґаздує, яка в Дмитра нива.

Приїхали, подивилися, а то така нива, за всі поля краща! Жито — як стіна. Вітер повіє, а то лиш хвилі по колосках ідуть. Любо подивитися.

Приходить Дмитер до війта робити, війт закликає його в кімнату й говорить:

— Непогано ти, Дмитре, почав ґаздувати. Приходять жнива, треба жати. В тебе дуже порядне жито.

Він тому похвалив, що Дмитра все село хвалить. Дмитер говорить:

— Пане війте, я старався якнайліпше, але погане зерно було та й добре не зійшло.

— Нічого, Дмитре, нічого, нива порядна, — як прийдуть жнива, треба її довести до порядку.

Пішов Дмитер від війта додому.

— Жінко, казав війт, така в нас нива, що в нікого такої нема. Я піду завтра раненько подивлюся.

Виходить Дмитер на своє поле, а то таке жито, що ні в кого такого нема. Упав він на коліна, помолився богу і подякував, що йому бог такий урожай уділив. Аби ще поміг бог зібрати.

Ждуть жнив, і далі робить Дмитер у війта і в людей. Прийшли жнива, він кожному помагає, йому платять, він грошей не бере, а каже:

— Поможете ви мені. Люди його питають:

— Дмитре, коли ти будеш своє поле жати?

— Такої-то й такої днини.

Тої днини зібралися всі люди і за пару годин зібрали все. Дмитер дивиться і тішиться. А то сніп у сніп, що нема де ногою стати. Говорить Дмитер до жінки:

— Якби бог поміг довести до кінця, то буде що й бідному вділити. А вона каже:

— Хто хоче мати, най робить. Що я маю ділити? І Дмитер замовчав.

Зжали жито й склали, і війт кличе Дмитра до себе.

— Що ти, Дмитре, думаєш з тим житом робити?

— Думаю, пане війте, допомогти ще людям, які мені помагали, а тоді возити додому, робити тік і молотити, як людям повідробляю.

Війт виїхав знов дивитися на Дмитрову ниву. Його жінка говорить:

— Нема ні в кого такої ниви, як у Дмитра. А війт каже:

— Жінко, та майже все буде наше.

— Ти у Дмитра відбирати не будеш, — говорить жінка. Війт каже:

— Я так зроблю, що то буде наше, мало що Дмитрови попаде. Такий багач позавидував на ниву бідного Дмитра!

Дмитер сказав війтови, що буде робити з житом, а війт каже:

— Дмитре, не так роби, бо годен бути дощ, годне бути всяке. Повози жито під мою шопу, і коли будеш мати час, будеш на моїм току молотити, й тобі буде легше.

Дмитер зрадів, бо думав, що то добре буде. Повозив жито до війта під шопу і підбирає час, щоб молотити. Він вночі приходить на тік і вночі відходить. А іде додому, війт дає йому чвертку жита. Як молотить, то кожного разу приносить чвертку жита; половину меле, аби була мука, а половину продає, бо треба грошей у хаті. Прийде безбогий, а він і йому вділить. Жінка свариться:

— Най ідуть робити, аби мали.

Йому це неприємно чути, він безбогих перепрошує. Дмитер домолотив, війт закликав його до хати й говорить:

— Ще тобі, Дмитре, даю чвертку жита. Увидів війт, що він дуже засумував, і говорить:

— Дмитре, би-с не мав нічого проти — мої коні орали, мої коні волочили, мої коні возили, на моїм тоці молотив-ис, так що тобі жита більше не положено.

Дмитер війтови нічого не каже, бо боїться, що війт з хати вижене і такий Дмитер сумний. Іде додому й думає: «Що б не було, але що жінка скаже?» Та нічого не зробиш, мус жінці признатися, що жито домолотив. Прийшов безбогий, Дмитер дає, а жінка знов свариться:

— Хоче мати, най іде та най робить.

Дмитер зачинає несміливо казати, що жито домолотив і що більше жита не буде, а жінка знов свариться:

— Ти жито попродав.

— Жінко, не кажи нічо’ нікому, бо він нас з хати вижене.

— Ти так говориш, аби я не знала, що ти жито попродав.

— Ану, жінко, тихо! бог поможе, і ми якось перебудемо. Вона й замовкла.

Рано Дмитер заходить у комору, дивиться, а в купі — много більше жита, як було. Входить втішений до хати й каже:

— Жінко, йди подивися, у нас много більше жита, як було вночі. Жінка пішла подивилася — справді жита більше, як було, і знов свариться вона:

— Ти сховав, бо ти хотів продати! А я сварилася, і ти заніс та висипав.

Він подякував богу. Най буде, як буде, але жито в купі. Другого дня приходить він в комору — жита ще більше, як було. Увійшов до хати й говорить:

— Іди подивися, жита ще більше. Ти знаєш, що я з хати ніде не йшов.

Жінка пішла подивилася — правда. Що то робиться? А то є діри, і щури носять жито від війта до Дмитра. Дмитер говорить:

— Видиш, жінко, як нам бог помагає? Нікому нічого не кажім, бо якби довідався війт, то прийшов би та й жито забрав.

— То най буде так. Я вже й сама вижу, що ти нічого не винен.

І так вони жиють. Дмитер помагає людям, як помагав, до війта ходить робити. Приходять різдвяні свята. Тої днини, що має бути Святий вечір, Дмитрова жінка говорить:

— Підеш у місто і купиш, що треба, на вечір, бо пісний день. Він узяв гроші й пішов. Заходить до жида, там, де він усе бере.

(Дмитра поважають і все йому довіряють.) Розплатився Дмитер, вийшов зі склепу і йде додому. Почав рахувати гроші, а в него всі гороші цілі, ті, що він з дому взяв. Вернувся до склепу й говорить:

— Мошку, я тобі не заплатив за то, що набрав. Мошко каже:

— Дмитре, я не хочу твого, ти заплатив за все, твої гроші верхні лежать.

Так і закінчилося. Йде Дмитер додому і надибає стареньку бабку. І питає.

— Бабко, ви маєте де вечеряти? Бабка йому:

— Я маю де вечеряти, але онде під жидівським будинком дід, його жиди гонять. Видко, що він не має де вечеряти. Якби-с того діда до себе взяв.

Він пішов під той будинок, а дід стоїть там.

— Дідуню, ходіть зо мною, чого ви тут стоїте? Ви, певно, безрідний. Дідо говорить:

— Дмитре, велика заслуга тобі, що ти мене звідси береш. Йдуть вони оба до Дмитра. Недалеко від хати Дмитер дідови говорить, бо знає свою жінку:

— Дідуню, як увійдете до хати, аби-сте не сідали коло полиць, бо жінка буде проти. Сядьте собі межи вікна. У мене жінка трохи неважна.

Заходять до хати, і дідо зразу коло полиць сідає. Дмитер був дуже незадоволений, бо йому жаль, що жінка буде діда штуркати. Так вона робить. Треба їй в полицю — не треба, але приступається і все діда штуркне. А дідо робиться все старіший. Приготували вечерю, стали молитися. І дідо в тім числі помолився. Дмитер говорить:

— Сідайте, дідуню, за стіл. А жінка стає проти:

— За стіл дідо не буде сідати. Я дідови дам окремо.

Взяла ту мисочку, що пес їв, кинула два голубці й пару бульбів, подала дідови, аби дідо їв. Дідо їсти не хоче, а Дмитер заплакав. Дідо каже:

— Дмитре, не плач, вечеряй спокійно.

Так вони й вечеряють. Дмитер позирає на діда, а дідо так і не вечеряє. Так той вечір і закінчився — дідо не їв. Ідуть спати, і каже Дмитер до жінки:

— Де дідо буде спати? В ліжку?

Вона йому:

— Ти не переживай. Коли-с придбав мені такого діда, я знаю, де дідо має спати.

Пішла, внесла соломи і кинула серед хати, та пішла в стайна і взяла ту верету, що вкривали корову, як вона розтелилася і був мороз. Та й каже:

— Нате. Як буде вам холодно, укриєтеся. А дідо нічого не сказав.

Як розтелилася їхня корова, то була дуже ненависна на теля. На очі його не хотіла видіти. Рано встали вони, і Дмитер говорить:

— Упораймося і підемо обоє до церкви. А вона каже:

— Аби корова врвалася і теля забила?

— До церкви йдіть обоє. Корова теля не заб’є, — каже дідо.

— Ви мені тут будете розказувати, — сказала вона, і дідо замовк. Збираються вони обоє в церкву, і Дмитер говорить до діда:

— Дідуню, ми йдемо до церкви, як зголоднієте — би-сте брали щось їсти.

Дідо відповідає:

— Я їсти не буду, і не переживайте, все буде в порядку. Ідіть до церкви й моліться богу, аби вам бог помагав.

Вони пішли, а дідо остався на подвір’ю.

Ідуть вони з церкви додому, а серединою села текла річка. Недалеко їхньої хати худоба в річці п’є. Жінка придивляється і до Дмитра говорить:

— Онде, відай, наша корова з телям п’є в річці. Якби корова теля пробила, то спасения не буде ні тобі, ні дідови.

— Жінко, не набирай у серце зла — ми з церкви йдемо.

— Ходім, зараз будемо видіти, — говорить вона. Підходять вони ближче, а корова теля лиже. Дмитер каже:

— Видиш, жінко?

Але там було більше худоби. Говорить дідо до Дмитра:

— Ти, Дмитре, хочеш, аби до стайні зайшло більше худоби чи лиш твоя?

А вона відповідає за Дмитра:

— Не треба мені більше ніякої худоби, лише най наша зайде з телям, і аби мені корова теля не пробила.

— Не переживай, не буде нічого поганого, — говорить дідо. Корова з телям зайшли в стайню, дідо поприпинав, увійшов до хати. Дмитер скоро перебрався в друге вбрання, і вони з жінкою пішли в стайню погодувати худобу. Вернулися до хати, а діда в хаті вже нема. Жінка до Дмитра:

— Видиш, дід нас обікрав і втік.

Стали вони роздивлятися — нема нічого вкраденого. Дмитер побачив, що дідо пішов без нічого, хапнув під плече хліб і пішов скоро за дідом. Доганяє діда і говорить:

— Дідуню, ви пішли без нічого. Нате хоч хліб, бо ви голодні пішли. Дідо йому:

— Дмитруню, я пішов не голодний, а задоволений — я в тебе був у гостях. Аби ти прийшов і до мене.

Дмитер собі під увагу не бере, що дідо говорить, але каже:

— Дідуню, я прийду.

— Ти будеш мати велику радість. Як треба буде йти до мене в гості — вітер повіє, небо почервоніє, кінь стане перед вікна. Треба буде все лишити, сісти на коня і їхати до мене в гості; ложку до уст не донесеш, сядеш на коня і поїдеш. А цей хліб віднеси до тої хати під лісом, бо там є діти і ще нічого не їли. А я від тебе йду задоволений, і не хочу їсти.

Дмитер поніс хліб до тої хати. Увійшов.

— Христос ся рождає! Нате сей хліб та не гнівайтеся, що я приніс. Слабенька жінка дуже зраділа, дякує Дмитрови і говорить:

— Як поздоровію, я тобі за то щось поможу, добре, що-с приніс, бо нині діти нічого не їли, — а за себе вже нічого й не каже.

Приходить Дмитер додому. Жінка питає:

— Де-с дів хліб? Певно-с, дідови дав?

— Я дідови не дав, бо дідо не хотів брати, а заніс до тої хати під лісом, бо там жінка слаба і діти нині нічого не їли.

Вона й говорить:

— Я буду на них робити, а вони будуть мій хліб їсти?! Піду туди і скажу, що я на них робити не буду.

Вона пішла, приходить до тої хати, де Дмитер хліб дав, і говорить:

— У вас Дмитер хліб лишив?

— Лишив. Та й добре, бо діти нині нічого не їли.

— Треба робити, аби мати, — і з тим пішла з хати.

Так вони проживають далі. Жінка завагітніла. Дмитер працював, працював: людям помагає, війтови помагає. Всі Дмитра люблять, помагають. Скоро приходять і другі свята, недалеко перед святами жінка уродила двох хлопчиків. Дмитер дуже дякує богу, дуже радий. Все робить із задоволенням. Як він в роботі думає, так йому й бог помагає.

На Святий вечір Дмитер за дня йде до міста. Приходить додому, упорався з худобою, заходить до хати, рихтує гостину, хоче, би було все в порядку, складає гостину на стіл. Стали помолилися, і Дмитер говорить до жінки:

— Ходи, будем вечеряти. А один хлопчик каже:

— Тату, дайте чотири ложки, бо нас є чотири люди, нас троє й мама.

Він ще дужче втішився: недавно жінка народила діти, і діти вже говорять!

Він кладе ложки, сідає за стіл. Тут повіяв вітер. Він подивився у вікно — небо червоніє. Тоді до него дійшло, що говорив дідо. Треба їхати в гості. Ложку страви зачер, зачав до уст нести — кінь перед вікном став.

Він лишає жінку й діти, одпирає вікно, сідає на коня й поїхав. Мало що їхав, а вже на відпочинку, ніби заснув. Пробуджується — він у кімнаті, і хтось двері одпирає. Подивився, а то дід.

— Ти тут, Дмитре?

— Та тут, діду.

— А вже довго тут?

— День.

— Дмитре, ти вже рік у мене. Тобі, Дмитре, сумно, прикро?

— Та так, дідуню.

— Ну нічого. Хочеш їсти?

— Не хочу, я задоволений усім.

— Ти задоволений усім, але тобі дуже прикро й сумно, бо ти діти лишив та й жінку. Відпочивай та й з жінкою говори.

І він заснув. У тому сні видиться йому, що він у хаті свої з жінкою говорить. В хаті дуже холодно. Вона з діточками на печі. Він каже:

— Жінко, сокруши своє серце, будь ліпша, як ти була, та й буде ліпше тобі, та й мені, та й дітям.

Пробуджується Дмитер, а він у діда. Приходить дід.

— Що, Дмитре,? Говорив з жінкою?

— Та говорив.

— Кілько ти вже в мене?

— Два дні.

— Два роки, — каже дідо. — Голоден, їсти хочеш?

— Ні, не хочу, я задоволений усім.

— Ти задоволений усім, але тобі прикро, що нема жінки й дітей коло тебе.

— Та так, дідуню.

— Ходи зо мною.

Дмитер іде з дідом, дідо одпирає двері — на столі лежить чоловік, а на грудях у него вуж скручений і тримає писок до писка. Дідо говорить:

— Аби-с не боявся. Цей чоловік не хотів ніколи свяченого ждати, казав, що не треба свяченого, і він того заслужив.

Одпирає дідо двері, заходять до другої кімнати — в ній чоловік кидається, каже, що йому тісно. Дідо говорить, що приходили до того чоловіка немічні подорожні, аби приймив їх на ніч, а він казав, що нема в будинку пляцу, то він то заслужив.

Входять у третю кімнату — чоловік із жінкою сплять, а пташок дуже файно співає. Дідо говорить до Дмитра:

— Мали вони много дітей, бідили, бог помагав їм переживати все. А тепер тут спокійно відпочивають, а пташок співає, аби їм не навтямилося. Так вони заслужили.

Заходять у четверту кімнату — чоловік з жінкою сидять коло стола: жінка на однім краю, а чоловік — на другім, і межи ними на столі нежива дитина. Він украяв дитини й дає жінці їсти, а жінка каже: «Мужу, не муч мене». То чоловік хотів, аби були діти, а жінка не хотіла, й вона то заслужила.

Дідо відкрив віконце, влетів великий птах і малі пташенята. Дідо й каже:

— Таку сім’ю мали вони залишити за собою, а не лишили нікого. Дідо одпирає ще одні двері, входять вони в п’яту кімнату, а там грішні душі. І Дмитрова жінка з тою мискою, що від пса взяла і діда гостила на Святий вечір, і з тою веріткою, що корову в стайні вкривала та й дала вкриватися дідови. Дідо говорить до Дмитра:

— Будемо її рятувати. Якщо верітка не розірветься, то вирятуємо. Дідо сказав їй, аби подала верітку. Взяли дідо з Дмитром ту верітку

і рятують жінку, витягають з тої біди. А тим другим душам зле, як і їй. Її тягнуть, а другі душі тягнуть за верітку, аби спаслися й вони. Вона одною рукою тримається за верітку, а другою відгрібається, аби другі не вийшли, тілько вона. Верітка і врвалася. Дідо говорить:

— Іди до кінця віку. Яка була там, така й тут. І на цьому конець.