Простак Іван і добрий жид
Українська народна казка Бойківщини

Мав чоловік трьох синів. Два були мудрі, а третій — простак, робака був, такий собі спокійний. Він слухав тих двох, робив, як вони казали. Тоти два поженилися, і він у них обох служив. І в хаті в його вони сиділи, бо хату батько відписав йому, все відписав, і половину городу відписав. А другу половину дав тим, аби тоти два будувалися.

Так він коло них і проживав, коло тих браттів. З року на рік жив коло них та й підростав. Умів і косити, й молотити, й кіньми їхати — все. Простий був, але все робив. І захотіли браття, аби він жидову корову пас. А жид його любив і все йому давав. Та й він любив жида послухати.

Так робив він у них довгий час і же на парубка виріс. Браття були боднарі, робили ґелетки. А його лише посилали по ліщину на обручі, і він робив обручі. Робили ґелетки на суровицю, а він чопи робив. Давали йому по пару копійок, то він тим ся контетував.

А там була така женщина, що як хто дав відповідь на її три запитання, то вона б дала тілько і тілько грошей. А не дасть відповідь, то той мав давати тілько грошей їй. Вона то проголосила, і щонеділі до неї йшли і йшли.

Одного тижня зібралися йти до неї тоти два браття. А то було літо, серпень був. Той простий брат каже:

— Та й я йду.

Вони не хочуть його брати, а він уперся: «іду» та й «іду». Той старший каже:

— Та най іде.

Тоти посідали на коней та й поїхали. А простак — пішаком. Та й іде собі, п’ятка в пазусі. Швидко йде, бігом. Находить на дорозі обруч. Везли ґелетки, і ґелетка розсохлася, та й упав обруч. Він узяв той обруч на шию і каже:

— Добре, вже буду мати готовий.

Іде він далі і найшов чіп з бочки. Узяв його в пазуху. Приходить, а браття вже вертаються назад. І кажуть йому:

— Вертай, ти дурний, тобі нема чого туди йти.

— Нє, я йду.

Та й біжить далі. Дуже впрів, приходить туди, а вона сидить і купка грошей коло неї. А він каже:

— Йо-о-ой, як у вас гаряче. От добре, я тут горобця спечу. А як він ішов по дорозі, то найшов воробця. Вона йому:

— Не спечеш, бо парує.

— А в мене є чіп, то я заб’ю.

— Не заб’єш, бо пукне.

— А в мене є обруч, — я наб’ю. Та не дам, аби пукла.

Відповів він на всі три її запитання, а вона каже:

— Бери гроші та й іди на зломану голову. Кілько тут було, а ніхто не взяв, аж тобі вдалося.

Той позбирав гроші у платину, зав’язав, у пазуху та й бігом домів. А він браттям не довіряв, то й про гроші їм не казав. А жидови, що в него корову пас, Іван довіряв. Той жид називався Срулько. Каже він жидови:

— Срульку, я гроші виграв. — Де?

— Там і там.

— Та не може бути. Ти там не виграєш.

Він показує йому гроші, а тих грошей, йой, так багато. Срулько й каже:

— Тобі треба женитися. У мене є служниця Анничка, то ти будеш мати файну жінку, — каже. — Женися. Добре?

— Добре.

— Але хлопцям і браттям своїм аби-с не казав, що в тебе гроші є, бо вони в тебе вкрадуть.

— То, — каже, — нате, Срульку, най гроші у вас будуть.

Він Срулькови довіряє. Срулько взяв гроші та й ним ся заопікував.

І що робити? Дідич розпарцельовує і розпродує лан. Срулько пішов і купив йому десять моргів поля. І ще гроші лишилися. Та й каже Срулько:

— Треба вже тебе женити. І до тої Аннички:

— Анничко, ти з ним файно говори, бо він є робак. Як будеш його шанувати, то будеш жити, бо будеш мати доброго чоловіка та й будеш мати на чім. Тато в тебе бідний та й мама в тебе бідна, то будете всі на тім поли жити, бо то є десять моргів, є на чім.

Так зробили. Заплатили дідичу за поле і зробили контракт. Браття зробили шум:

— То нам має належати, бо ми його годували.

А жид договорився з нотарем, аби нотар не записав на всіх трьох, лише на Івана. А брат має щось подарувати браттям за штири роки, борше нє.

А ті думають собі: вони в него то вимантять. А жид каже Іванови:

— То вже йдеш женитися?

— Іду.

Приходять свята, купець Срулько дав йому нове вбрання, Іван убрався на свята та й каже браттям, що буде женитися.

— Ай, нащо тобі жінки? А дивися, моя зо мною свариться. А другий йому:

— І зо мною свариться жінка. Нащо тобі того?

А вони хотять, щоби Іван штири роки не женився і їм поле переписав. Та й сваряться з Іваном. Жид пішов до ксьондза і розказав усю ту правду. Як Іван жиє і як поводяться з ним браття.

—...Йому треба женитися. В мене дуже файна служниця, і йому буде добре. Але треба так повінчати, аби браття не знали і не могли пошкодити. Він має женитися по Великодни.

— Най буде по Великодни.

Приходять свята, жид із ксьондзом радяться:

— Як це зробити? А жид каже:

— Треба дружби, дружки.

— У мене є слуга і служниця, — каже ксьондз. — Буде дружба й дружка. Зразу по Великодни, в понеділок, я виголошу усі три заповіли і дам шлюб. Все за єден день.

Та й зробили так, як договорилися. Ксьондз сказав, аби тоти пішли в дружби. Пішли в місто, купили букета, косиці. Заплатили та й пішли в понеділок до церкви. По службі виголошує ксьондз, що має вступити в стан супружеський такий а такий, сирота без батька і матері. Так і так він називається і бере за жінку таку й таку.

— ...Я думаю, що нема ніяких перешкод і їм можна шлюб дати. А всі в церкві кричать:

— Можна!

— Ну от, і буде зараз заповідь перша, і друга, і третя. І нині даю шлюб. Та й вони обоє вийшли до хатчини, убралися, тоді ввійшли, і їм дали шлюб.

А браття не пішли в той день до церкви, бо мали роботу вдома — то вже весна була. Та й нічого вони про той шлюб не чули.

А жид найняв музику. Музика врізала, ті йдуть, співають. А браття стоять коло хати та й кажуть:

— А то що за музика?

— Та ти не знаєш, що за музика? Та твій брат жениться, а ти вдома сидиш.

— Ой, того, — каже, — не буде. Того не буде!

Весільні зайшли до хати до молодої. А жид взяв постерункового та й віта. Віта взяв за старосту. Позаходили всі до хати, зачали гоститися, а старший брат із києм прилітає.

— Хто тут жениться?!

А постерунковий встав та й каже: — Бук на бук, а руки догори! А віт:

— А ви що гадали? Ви знаєте, що то Іванове все? Іван вас може завтра виметати з хати, бо то все його. Хочете, щоб було все по-доброму, то просіть у Івана, бо й поле Іван забере, що йому батько відписав.

Та й обрадилися так: Іванови віддали велику сіножать, та й грядки, та й частину поля. А з хатою як? Єден брат уже приладив собі матер’ял, аби ся будував. Вирішили з того матер’ялу Йванови хату на свіжім городі збудувати; а їм зостався старий будинок.

Забрали Іван з жінкою до себе свого вітця й матір. Та й зажили Іван з жінкою, добре зажили. Та й жиють і донині.