Рятівник-змій
Українська народна казка Полтавщини

Їхав якось чоловік у ліс по дрова, аж бачить, біля лісу горить болото. А посеред болота стоїть змія і нікуди їй лізти.

Виламав чоловік велику палку і врятував змію, яка мовила до нього людським голосом:

— Ходім тепер в моє царство, щоб мій батько тебе нагородив. Коли він

пропонуватиме тобі золото, діаманти, то ти нічого не бери, а попроси, щоб він тебе навчив мови всіх звірів.

Послухав чоловік змію і зробив так, як вона йому порадила. Прийшов він додому і побачив, що розуміє мову звірів. Йому дуже хотілось про це розповісти дружині, але тут він згадав заборону царя змій: «Нікому не розповідай своєї таємниці, бо тільки ти про це розкажеш, то одразу ж помреш».

Збираючись у гості, чоловік сів на коня, а його жінка на кобилу. Кобила як заірже, та й каже до коня:

— Тобі добре, ти чоловіка везеш, то тобі легше, а я бабу, то мені дуже важко, вона така товста.

Чоловік як засміється, а жінка запитує:

— Ти чого смієшся?

— Я не можу тобі цього сказати, — каже чоловік.

— Чого? — дивується жінка.

— Бо як тільки скажу, то одразу ж помру.

Жінка цілий день терпіла, а далі й каже:

— Чоловіче, помирай, але розкажи мені, чого це ти зранку сміявся.

І як напосілась вона на чоловіка, як причепилась до нього, то мусив чоловік погодитись з нею:

— Готуйся, — каже жінці, — до похорон, бо буду я вмирати.

Сам вийшов на подвір’я попрощатися з білим світом. І чує як півень гомонить:

— Який же в мене дурний хазяїн. У мене жінок сім та ладу даю всім, а у нього одна, та ладу нема.

Чоловік зрадів, пішов до жінки і сказав.

— Нічого я тобі не скажу, бо вмирати я ще не спішу.

І жив чоловік з жінкою ще довго і щасливо, але вже від того часу був обачнішим і не видавав свого дару жодним натяком.