Ріпка
Українська народна казка Полтавщини

В одному чудесному селі жив коли давно-предавно чоловік, котрий мав жінку, внучку Марушку, собаку Жучку, кота Мурчика.

Коли наступила тепла весна, все навкруги зазеленіло, дід взяв лопату і пішов на грядки, скопав і посадив зернятко ріпки. Росла ріпка, росла, а дід за нею доглядав.

А коли прийшла золота осінь пішов дід ріпку рвати. Обійшов кругом неї, а вона така велика-превелика виросла, взяв дід за чуб ріпку тягне-тягне, а витягти не може. Пішов дід кликати бабу.

— Йди, поможи мені ріпку витягти!

Прийшла баба на город, взявся дід за ріпку, а баба за діда. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішла баба кликати на допомогу внучку Марушку.

— А йди, онучко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшла Марушка на допомогу. Взявся дід за ріпку. Баба за діда, внучка за бабу, тягнуть-тягнуть, а витягти ріпку не можуть. Пішла внучка кликати собачку Жучку.

— А йди, Жучко, та поможи нам витягти ріпку?

Прибігла собачка ріпку виривати. От взялися: дід за ріпку, баба за діда, внучка за бабу, Жучка за внучку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Побігла Жучка кликати кота Мурчика.

— А йди, Мурчику, та допоможи нам витягти ріпку!

Прибіг кіт, взявся за собачку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, а витягти не можуть. Пішов Мурчик кликати на допомогу мишку. Прибігла мишка, взялася за кота, кіт за собаку, собачка за внучку, внучка за бабу, баба за діда, дід за ріпку. Тягнуть-тягнуть, та як попадають, і ріпка зверху. А мишка плиг під ріпку і заховалася. От таку велику ріпку виростив дід у себе на городі.

І я там була, ту ріпку бачила, а хто не вірить, хай перевірить.

Ріпка
Українська народна казка Полтавщини

Жили собі дід і баба. Пішов дід на город та й посадив ріпку. Росла ріпка, росла та й виросла велика.

От настав час вибирати ріпку. Пішов дід на город, взяв ріпку за чуб. Тягнув, тягнув, промучився весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Став він гукати бабу Марушку:

— Іди, бабо, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати на внучку:

— Іди, внучко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшли у город. Взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати собачку Фінку:

— Іди, Фінко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшли у город, взяв дід бабу за спідницю, бабу внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка ріпку за чуба ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати кішку Мінку:

— Іди, Мінко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшли вони у город. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка ріпку за чуба. Тягнули, тягнули, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Стали вони гукати мишку Сіроманку:

— Іди, мишко, не сиди, ріпку вирвати поможи!

Прийшли вони на город, взяли ріпку за чуб. Взяв дід бабу за спідницю, баба внучку за сорочку, внучка Фінку за хвоста, Фінка Мінку за вушко, Мінка мишку за хвостик, мишка ріпку за чуба. Як потягнули, то так і вирвали ріпку, а мишка шусть і в шпарку.

Ріпка
Українська народна казка Полтавщини

Жив собі, був собі дід Андрушка, а у діда — баба Марушка, а в баби донечка —Мінка, а в дочки — собачка Фінка, а в собачки — товаришка кицька Варварка, а кицьки вихованка — мишка Сіроманка.

От раз весною взяв дід мотику, скопав на городі грядку велику, гною трохи наносив, ще й пісочком притрусив, грабельками підпушив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.

Працював дід не марно, зійшла ріпка гарно. Ходив дід щоранку на город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.

Росла наша ріпка, росла! Спочатку така як мишка була, тоді як буряк, потім як кулак, тоді як два і нарешті стала, як дідова голова. Тішиться дід, аж не знає,де стати, та й каже:

— Час нашу ріпку рвати!

Пішли вони на город. Гуп-гуп. Гуп-Гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, тягне руками, упирається ногами, промучився увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе дід бабу Марушку:

— Іди, Марушко, не лежи мені ріпку вирвати допоможи!

Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе баба дочку Мінку:

— Іди, доню, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.

Пішли вони на город. Гуп-гуп. Гуп.гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе дочка собачку Фінку:

— Іди, Фіночко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.

Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе собачка товаришку, кицьку Варварку:

— Іди, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.

Пішли вони на город Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, тягнуть руками, упираються ногами, промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе Варварка вихованку — мишку Сіроманку:

— Іди Сіроманко, не лежи, нам ріпку вирвати допоможи.

Пішли вони на город. Гуп-гуп, гуп-гуп. Узяв дід ріпку за зелений чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за торочку, собачка дочку за спідничку, киця собачку за хвостик, мишка кицю за лапку. Як потягли, як потягли, та й впали.

Упала ріпка на діда Андрушку, дід на бабу Марушку, баба на дочку Мінку, дочка Мінка на собачку Фінку, собачка на товаришку — кицю Варварку, а мишка шурсть та й в шпарку!

Ріпка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби Марушки дочечка Мінка, а в дочечки — собачка Фінка, а в собачки — киця Варварка, а в киці — вихованка мишка Сіроманка.

Раз весною взяв дід лопату та й мотику, скопав у городі грядку велику, мервицею попринадив, грабельками підгромадив, зробив пальцем дірочку та й укинув ріпочку.

Працював дід немарно, бо зійшла ріпка гарна. Щодень ішов дід на город, набравши води в рот, свою ріпку підливав, їй до життя охоту додавав. Росла дідова ріпка, росла. Зразу така як миша була, потім як буряк, потім як кулак, а потім два кулака, а на кінець як дідова голова. Тішився дід ріпкою, цінував, щоб вона росла, аж не знає де стати.

Ось уже час ріпку рвати. Узяв дід ріпку за зелене листячко, тягне дід не витягне. Гукнув дід бабу:

— Ану, бабо, допоможи мені!

Уже удвох тягнуть, не витягнуть.

— Ану, бабо, гукни дочечку.

— Мінко, іди сюди, допоможи ріпку рвати!

Рвуть-рвуть, ніяк не вирвуть.

— Мінко, погукай собачку!

А та гукає:

— Фінко! Іди-но допоможи.

Дід за ріпку, баба за дідку, внучка за бабку, собачка за дочку, рвуть-рвуть, не вирвуть.

— Сіроманко! Іди допоможи ріпку рвати! — кричить киця.

Рвуть-рвуть та як упадуть! Ріпка на діда, дід на бабу, баба на внучку, внучка на собачку, собачка на кицьку, а мишка втекла та й у нірку.

Ріпка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дєдушка Гришка та бабушка Оришка. І була в них внучка Олька.

Пішов дєдушка сапати грядку, щоб посадить ріпку. Скопав він грядку, посадив ріпку. Виросла ріпка велика-превелика.

Прийшов час її рвать. Пішов дєдушка Гришка на город, став рвать ріпку. Рвав, рвав — не вирвать. Погукав бабушку Оришку. Прийшла бабушка Оришка. Рвали-рвали — не вирвуть. Погукали внучку Ольку.

Прийшла Олька їм помагать. Утрьох вирвать не можуть. Гукає Олька собачку Жучку. Прибігла Жучка, стала помагать. Рвуть, рвуть, не вирвуть. Позвала Жучка кішку Мурку. Прибігла Мурка та й ну помагать. Рвуть, рвуть, не вирвуть. Погукала Мурка мишку Грушку. Прибігла мишка, стала їм помагать. Тягнуть вони ріпку і вирвали. Наварили з ріпки супу, всі вдоволь наїлися.

Та й стали жить-поживать і добра наживать.

Ріпка
Українська народна казка Чернігівщини

Жили дід і баба. Надумали вони посадити в городі ріпку. Посадили, дід усе ходив, поливав, доглядав її. І виросла ріпка велика. Прийшов час її копати. Вийшов дід на город, узяв ріпку за чуб. Тяг, тяг — не витяг. Давай гукати бабу:

— Іди, бабо, не лежи, а ріпку витягнути поможи!

Прийшла баба. Взяв дід ріпку за чуба, а баба діда за сорочку. Тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Давай гукать дочку Мінку:

— Іди, доню, не лежи, а ріпку витягнути поможи!

Узяв дід ріпку за чуба, баба діда за сорочку, а Мінка бабу за торочку — тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Давай гукать собачку Фінку:

— Іди, Фінко, не лежи, а ріпку витягнути поможи!

Прибігла Фінка. Узяв дід ріпку за чуба, баба діда за сорочку, Мінка бабу за торочку, Фінка Мінку за спідничку— тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Давай гукать кицьку Варварку:

— Іди, кицько, не лежи, а ріпку витягнути поможи!

Прибігла кицька. Узяв дід ріпку за чуба, баба діда за сорочку, Мінка бабу за торочку, Фінка Мінку за спідничку, кицька Фінку за хвоста — тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Давай гукать мишку Сіроманку:

— Ходи, Сіроманко, не лежи, а ріпку витягнути поможи!

Прибігла мишка і взялися всі гуртом та й витягли ріпку. Мишка заховалась в нірку, кицька побігла за мишкою, собачка Фінка не знаю, куди побігла, а дід з бабою та онучкою взялися ріпку обчищати.

Ріпка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Раз весною взяв дід лопату, скопав у городі грядку й посадив ріпку. Виросла ріпка велика-велика. Пішов дід на город, тягне ріпку, а витягти не може. Покликав він бабу. Тягнуть вони ріпку, промучилися весь день, а вона сидить у землі, як пень.

Кличе баба дочку. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку. Тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе дочка собачку. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку. Тягнуть — тягнуть. Промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе собачка кицю. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостика. Тягнуть-тягнуть. Промучилися весь день, а ріпка сидить у землі, як пень.

Кличе киця мишку Сіроманку. Узяв дід ріпку за чуб, баба діда — за сорочку, дочка бабу — за торочку, собачка дочку — за спідничку, киця собачку — за хвостика, мишка кицю — за лапку. Як потягнули, так і витягли ріпку.

Ріпка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід та баба. Діда звали Архип, бабу — Марфа, їхню дочку Марусею. У Марусі була собака Монька, а в собаки подругою кицька Сонька, а в киці — мишка Сіропузка.

Ось одного разу дід посадив ріпку. Росла, росла ріпка і виросла велика-превелика, як у кабана голова. Пішов дід рвати на город ріпку. Тягне руками, вперся ногами, промучився весь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе дід бабу Марфушку:

— Іди, бабо, не лежи, а ріпку витянути поможи.

Пішли вони вдвох на город. Узяв дід ріпку за чуб, баба за діда, тягнуть, а витягнуть не можуть. Тоді позвала баба дочку Маруську:

— Йди, доню, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!

Пішли на город вони вже втрьох. Узяв дід ріпку за чуб, баба за діда, дочка — за бабу. Тягнуть, а витягнуть не можуть. Зве тоді дочка собаку Моньку:

— Йди сюди, Монько, нам ріпку вирвати поможи!

Пішли вони на город. Взяв дід ріпку за чуб, баба — за діда, дочка за бабу, собака за Мариську. Тягнуть, а витягнуть не можуть. Зве собака кицьку Соньку:

— Йди, Сонька, сюди, нам ріпку вирвати поможи!

Пішли вони на город вп’ятьох. Узяв дід ріпку за чуб, баба за діда, дочка за бабу, собака за дочку, кицька за собаку. Тягнуть, а витягнуть не можуть.

Зве кицька мишку Сіропузку:

— Іди, Сіропузко, сюди, нам ріпку вирвать поможи!

Пішли вони на город. Узяв дід ріпку за чуб, баба за діда, дочка за бабу, собака за дочку, кицька за собаку, мишка за кицьку. Як потягли, як потягли та й витягли!

Упала ріпка на діда Архипа, дід на бабу Марфушку, баба на дочку Маруську, дочка на собаку Моньку, собака на кицьку Соньку, а мишка шусть у норку!

Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець!

Ріпка
Українська народна казка Чернігівщини

Посадив дід ріпку. Ходив, поливав її, усе заглядав, коли ріпка виросте. От і виросла вона на славу старому.

Прийшла осінь. Треба ріпку викопувати. Пішов дід до ріпки, копає, а вона стоїть, як пень. Бачить дід, що нічого сам не вдіє і пішов за бабою. Узялися вони вдвох за ріпку. А ріпка стоїть на місці і не хитнеться. Тоді дід каже:

— Давай, бабо, покличемо онучку на допомогу.

Прийшла онучка. Дід взявся за ріпку, баба за діда, внучка за бабу та й тягнуть. Тягнуть-тягнуть, а витягнути не можуть. Тоді вони покликали собачку Жучку та й знову почали тягнути. Тягнуть-тягнуть, а ріпка сидить на місці. От онучка й каже:

— Давайте, погукаємо кішку Мінку!

Прибігла кішка Мінка. Дід взявся за ріпку, баба за діда, внучка за бабу, собачка Жучка за внучку, а кішка Мінка за собачку Жучку та й тягнуть. Тягнуть-тягнуть, а діла нема. Тоді покликали мишку.

Прибігла мишка. Взялися всі разом і витягли ріпку. Всі такі щасливі були, бо вже добряче стомилися тягати ту ріпку.