Свинар, царський зять
Українська народна казка Бойківщини

Був єден цар і мав дуже файну дочку. І казав, що доти не вийде вона заміж, доки не буде виконано його приказ. Трафлялися їй царські хлопці, генерали, адмірали. І ніхто з них не міг виконати ту його роботу — три дни свині випасти. Хто не випас, тому рубав голову. І так перерубав він много хлопців, славних, учених людей, і вже ніхто не хотів до него по дочку йти. Нащо? Життя своє стратити?

Стали писати по газетах: «Хто би такий найшовся, би випас три дни свині в царя, буде його зятем». А в однім селі жив собі старенький швець. Було в него десятеро дітей. Найстарший син мав сімнадцять років. Пішов той син на пошту і купив собі газету. Приходить додому і читає ту газету батькови й мамі. І просить, щоб пустили його до царя. А батько йому говорить:

— Синочку, чи вже там нема такого героя, гей ти, щоб там свині випас три дни? Щось воно там не те.

Але він став дуже просити батька й маму.

— Може, в мене таке буде щастя, що ви поза мене ще кавалок хліба легшого з’їсте.

Дала йому мама в торбину хліба, і подався хлопець у дорогу. Іде він з села на село, з міста до міста пішаком, насилу дійшов до того царя. Але ту газету взяв з собою. Приходить, там його питаються:

— Що ти тут, хлопчику, хочеш?

— Я прийшов до царя свині пасти, — відповідає він.

Вони засміялися з нього і пішли сказали цареви, що прийшов такий хлопець свині пасти. Цар подивився.

— Збадайте, чи не має він коло себе якої зброї. І добре нагодуйте його.

Другий день каже цар:

— Хлопчику, ходи зі мною.

Дав йому цар файний мундур, пішов і випустив йому 25 штук свиней. Має пасти їх цілий день. Дали йому харчів, щоб він мав чим файно пообідати. І показав йому цар, на котрому полі пасти.

— З того поля аби ти нікуди не гнав.

Заяв він тоти свині. Вони стали дуже файненько пасти. Обігріває сонічко, і йому захотілося спати. Але він боявся лягати і не лягав. А був він жвавий, швидкий хлопець.

Свині збецкалися і як почали давати драпака. А він за ними, і якось вискочив на одного пацюка і схопився руками коло його шиї. І їде. Свині добігають до гори, а крізь гору є тунель. Вони через той тунель пробігають, а там широка долина, котрій кінця нема. А на ній шовкова трава. Свині почали ту траву пасти. Він, бідняга, дуже перестрашився, сидить на тім пацюку і плаче. Аж дивиться, йде старенький дідо. І каже йому:

— Синочку, хто тобі дозволив сюди свині гнати? А він плаче й каже:

— Ніхто, дідусю. Я вчора прийшов до царя, щоб випасти три дни свині. Він мені показав, на котрім поли я маю пасти. Свині пасли, може, годину і стали тікати. А я насилу догнав цього пацюка і сів на нього. Так сиджу і плачу, і не знаю, що робити. Бо цар мені сказав: «Буде бракувати одної свині, стинаю тобі голову».

Дідусь йому каже:

— Синочку, злазь, свині звідси нікуди не підуть. Маєш щось обідати? — питається.

— Маю, дідусю, що ми дав цар на обід.

Дідо з’їв той обід і тільки облизався. А в дуже пошарпанім рубаттю був той дідо. Каже він:

— Синочку, дай мені свій мундур, а я тобі дам своє подерте — тобі цар дасть другий мундур. Скажеш йому, що тебе обдерли розбійники. А завтра би ти гнав сюди свині відразу. Але як ввечір ти приженеш свині додому, цар буде тебе питати, який приказ ти маєш. А ти йому скажи, що має бути зажарений оден пацюк. І має бути міх тютюну, міх хліба і бочка пива. А як ніт, то його свиней не буде.

Він пригнав свині, сказав то цареви, а цар йому каже:

— Лягай, синку, все буде.

Рано встає цар і дає приказ, би то все приготували і попригуртовували, поприв’язували до свиней. І питає хлопця:

— Чо’ ти такий обдертий, синку? Та я ж тобі дав новий мундур.

— Царю, на мене розбійники напали. Вони хотіли забрати свині, а я став плакати й казати, що як буде бракувати одної свині, ти мені голову відотнеш. І вони тоді мундур з мене зняли. Повіли, що «в царя є багато, і він тобі дасть».

Дав йому цар файний мундур, каже:

— На тобі ще карабін і шаблю.

І вже не такий обід йому дає, як перший день, а файний полуденок. І фляшку шампанського дає. Він зразу, ще в подвір’ю, сідає на пацюка, і цар його з музикою випроваджає до того поля. І вже не показує, де пасти. Виганяє там свині і зложив на купу все: зажареного пацюка, міх хліба, міх тютюну і бочку пива. Дивиться, іде той дідо. Поклонився дідо, він дідови відповів.

— Ну, синку, є мій обід? Хлопець каже:

— Є, дідусю.

Дідо з’їв тото все, випив бочку пива, скурив той весь тютюн.

— Синочку, маєш ще щось їсти?

— Маю, дідусю, то, що дав ми цар на обід.

Ще з’їв дідо той його обід і випив то шампанське. І тоді сказав дідо:

— Так, синку, на завтра має мені бути все дубельтово. Все подвійне. Сів він на того пацюка, жене свині додому, приїжджає в двір. Цар стрічає його вже з музикою. На свинях щетина вже шовкова стала. Заганяє їх у двір, а цар каже:

— Ну, синку, який приказ маєш? Каже він:

— Такий приказ, царю: всього має бути в два рази більше. Два пацюки зажарені, два мішки хліба, дві бочки пива.

— Все буде, синочку, лягай спати, бо ти змучений.

Вже два дни він відпас. Ще день — і все. І вже має ся женити.

Знов його цар провадить з музикою на то поле. Вивіз він то все, склав на купу. Приходить дідо. Уклонився він дідови. І став дідо їсти, пити. Все поїв і все випив. Та й каже:

— Маєш ще щось їсти?

— Та, — каже, — маю, що ми дав цар на обід. З’їв і то дідо. Та й каже:

— Ну, синочку, тепер ходи зо мною.

Завів його дідо в такий склад великий. А там — зброя. Каже дідо:

— Вибирай собі зброю.

Утворив дідо шафу, і помахалася в шафі шабля.

— Бери тоту шаблю.

Утворив другу шафу — помахався карабін. Каже дідо:

— Бери той карабін. Та шабля на твій приказ зрубає вмить усе, що очима видиш. А той карабін все постріляє, що очима видиш.

Заводить його дідо до другого дому і каже:

— Бери той мундур на себе.

Тоді вирвав дідо з свої голови сивий волос.

— Розкрий рот.

Він розкрив рот, і той волос вріс йому у голову. І каже дідо:

— Таку будеш мати силу, яку на світі ніхто не має. І будеш ся женити. І би-с правду не повів жінці, бо як повіш правду, умреш відразу. Би-с нич не признав.

— Добре.

...Пригнав він свині і вже на тім скінчив свою пастушку. Цар робить весілля, віддає за него дочку. Так сказав і так робить.

А до тої царської дочки ходив поганський цар. Скоро вона вийшла заміж, той цар виповідає війну тому, що віддав дочку за свинаря. А цей цар так ся зажурив та й каже:

— Я не вартий оден обід зладити проти него, не то що з ним до війни ставати.

Все пішло на війну, а той свинар собі спить. Устав, помився, зібрався в свій мундур і сказав слугам, щоб вивели такого коня, що сім літ у стайні був. Сів він на того коня та й каже:

— Вйо, коню, до тата на війну!

Ішов той кінь, ішов, заліз у млаку та й упав. Далі не хоче йти. Він його витягнув на сухе, лишив, а тоді махнув шаблею — і прибіг д’ньому вороний кінь сідланий.

Приїжджає він на фронт — все чекає приказу. Він каже:

— Ґвер — стріляй, шабля — рубай все поганське військо!

І вмить вся поганська армія полягла. Як оком кліпнув, тої армії не стало. Але свинар повів карабінови й шаблі, щоби все побили, а того поганського царя йому лишили. Прийшов свинар ід’ тому поганському цареви і каже:

— Якої смерти бажаєш собі? А той каже:

— Даруй мені життя. Поки ти жиєш і я, війну тобі виповідати не буду.

І він його відпустив. Тоді приїжджає свинар ід’ своєму тестьови, а цар його навіть не впізнає, свого зятя. Свинар каже:

— Царю, проллялося море крови. А з твого війська крапля крови не впала.

Виймає шаблю і трошки рубає собі пальця мізельного. А цар бере хустинку, на якій царське ім’я було, і забандажував йому руку. Він поїхав на то місце, де сів на вороного коня, і пустив того коня. А сам сів на того, що залишив коло млаки. Загнав його до стайні, пішов розібрався і ліг.

Поприїжджали з війни генерали, кожний каже, що то він так закомандував. Єден перед другого хоче себе показати. А царю докоряють:

— Що то в тебе за зять, що на війну не ходив? Закликав цар свою дочку й каже:

— Йди скажи, би він зайшов у залу, де всі гостяться. Та сказала йому, а він каже:

— Я не піду. Я свинар, а то пани великі. Скажи, що хворий. Вона прийшла та й каже:

— Він хворий, не хоче йти.

Посилає цар свою жінку, би його закликала. А він і їй то саме каже:

— Я свинар, а то пани. Кажіть, що хворий.

Як він лежав, так опустив тоту руку й заспав. Цар потихеньку заходить до тої кімнати, де він спав, дивиться на його руку, а то він ту руку сам забандажував. І приказав він генералам, щоб його в той зал на руках занесли. І тоді вже ввиділи всі, хто війну виграв. Що то зять виграв.

А поганський цар далі ходить до свинаревої жінки. І каже їй, щоб вона ся довідала, відки він таку силу має, щоб він їй сказав. А він ніяк не хоче їй признатися. Але жінка домоглася-таки, що він їй признався. Бо жінка точить, як той хробак. Точить, точить і не полівить.

Він ліг спати і твердо заснув, а вона вириває йому з голови той волосок. І тоту зброю забрала вона, і той мундур. І все дала тому поганському цареви. І виповідає той цар поганський війну.

А цей цар з того сміється.

— Що він там? Як у мене такий зять, то я цілого світу не боюся. Поїхали всі на війну. А свинар не спішить, бо він про ту зраду нич не знав. А як побачив, що то є, то сказав тещі:

— Моя жінка, а ваша дочка зрадила мене, і я вже тої сили не маю. Бере він того коня, що їхав на першу війну, і їде знов на то місце, де тоді їхав. А далі той кінь іти не хоче. Він зліз з коня, клякнув на коліна, помолився. І прибігає до него той вороний кінь. Приїжджає він на війну і говорить до царя, до свого тестя:

— Царю, ваша дочка, а моя жінка зрадила мене, дала мою силу поганському цареви.

А поганський цар приїжджає д’тому свинареви і каже:

— Яку собі смерть бажаєш?

— Таку, яку я тобі зробив. А той каже:

— Ніт, так не буде. Ти дурак, що ти мене відпустив. А я тебе не відпущу.

— То, — каже, — порубай мене на кавалки, зав’яжи в мішок і прив’яжи до сідла мого коня.

Він порубав його, прив’язав до коня, і кінь пішов. І прибіг перед той дім, де дідо жив. Заіржав кінь, виходить дідо, знімає той мішок. І витрясає купу м’яса. Взяв дідо цілющу воду, покропив — став чоловік цілий. Дав живущої води, і чоловік ожив. Пробудився він та й каже:

— Ох, як я заспав. А дідо каже йому:

— Заспав. Іди знов паси три дни свині в царя, коли ти мене не послухав.

А він заплакав і йде від діда. А дідо пригадав, що він був такий щедрий і йому свій останній обід віддавав. Жаль стало його дідови. І каже дідо:

— Вернися, синку. Був ти до мене щедрий, і я ще раз добре тобі зроблю. Відкрий рот.

Він відкрив рот, і дідо три рази йому в рот хукнув.

— Тепер, — каже, — будеш, чим схочеш. Схочеш голубом — голубом будеш, людиною — людиною, конем — конем. Чим схоч’, тим будеш.

І дає йому дідо такий пруток. Та й каже:

— На тобі цей пруток. Будеш іти, і як трафиться тобі десь ліс, чи скали, чи, може, море, махнеш — і буде тобі чиста дорога.

Подякував він дідови і пішов.

Іде він, іде, та й приголоднів. Ланами пшениці стоять. Думає він собі: «Боже, коби я голубом був. Ото би ся надзьобав тої пшениці». І зробився він голубом. Залітає в село, там є кузня. Коло кузні велика грядка капусти. Він собі подумав: «Ех, коби я був кінь, то я би собі файно поїв тої капусти». Зробився він конем і їсть ту капусту. А з кузні вийшов коваль і того коня їмив.

На другий день заяв коваль того коня на ярмарок. І приїхав на той ярмарок той самий поганський цар. Побачив того коня, і що той господар захотів, він за того коня заплатив. А рано каже жінці:

— Вставай, подивися, якого я файного собі коня купив. Кілько я жию, ще не бачив такого файного коня.

А це ж була колишня свинарева жінка. Вийшла вона, подивилася на того коня та й каже:

— Ех, дурню ти, дурню. Це мій перший чоловік. Дай приказ, щоб його вбили. Щоб шерстинки не зосталося від него.

Служниця підмітала в стайні і чула той приказ. Пішов цар давати приказ, а вона гладить того коня й каже:

— Конику, який ти красивий і гинеш. А кінь каже:

— Прийде кат і вдарить мене довбнею по голові. А ти підстав фартушок. Моя кров фиркне тобі в фартушок, а ти її закопли перед палацом у землю.

Вони коня вбили і спалили. А служниця фартух наставила, кров, зібрала і закопала в землю перед палацом. Вони дивилися, щоб і шерстинка не осталася, а того не знали, що служниця кров закопала.

Встає той поганський цар другий день раненько.

— Жінко, вставай, чудо ся з’явило! Перед нашим палацом виріс явір з золотим листям. Я буду питати, чи є ще хоч у одного царя таке дерево, як у мене. З золотим листям.

А вона каже:

— Дурню ти, дурню! То мій перший чоловік. Дай приказ, щоб його зрубали і спалили. Щоб і коріння ніде в землі не осталося.

І знов та дівчина почула то. Прийшла вона, обняла того явора, поцілувала його й каже:

— Явірцю, який ти файний! Ти тільки одну ніч прожив, і знов тебе знищать.

А явір каже:

— Як ударять по мені топором, злетить з мене вершок. Підстав фартушок, і той вершок упаде тобі в фартушок. Віднеси його і пусти на Дунай.

Вона так зробила, віднесла той вершок. А явір зрубали і спалили, щоб і корінця не осталося.

Другий день пішов цар на прогулянку попри Дунай. Дивиться, плаває по Дунаю золотий качур. Він скидає з себе мундур і скаче в Дунай їмити того качура. Тільки що хоче його їмити, а він усе далі й далі відпливає. І передурив його аж на другий бік ріки. Вернувся качур, вийшов на берег, став чоловіком і взяв своє мундурування і свою зброю. А той кричить на другому березі, щоб ішли шукати качура.

Він дав приказ, щоб їмили його, того поганського царя. Їмили його, він вирвав той волосок з його голови і пустив собі в рот, щоб йому самому виріс волосок на голові. Той волосок йому виріс, і він став такий сильний, як був.

— Яку собі смерть ти бажаєш?

— Та таку, яку я тобі зробив, — відповідає цар.

Посік він його на дрібні кавалки, поскладав то в міх, зав’язав і прив’язав до такого коня, що ще ніхто на нім не їхав. Як той кінь пішов брикаючи по полях, то з того всього й сліду не стало.

А жінку свою він стратив і оженився з тою служницею, що йому допомагала. І жиють вони й понині.