Серце рябенької курочки
Українська народна казка Буковини

Був собі хлопчик-сирота. Жив коло бабки. Одного разу взяла його бабка з собою і пішла з ним на проводи. Давали люди тому хлопчикови поману. А одна жінка дала йому за поману курочку рябеньку. Хлопчик так ся втішив тою курочкою. Прийшов він з бабкою додому і сам ту курочку годував. Та курочка виросла і почала нести золоті яйця.

А їден бідний жид мав багато дітей і, що би не попробував робити, нічого йому не йшло. Пішов той жид до рабина і каже:

— Я дуже бідую. Скажіть мені, з чого би я мав щастя? А рабин йому:

— Ти будеш мати щастя, як купиш в їдної баби рябеньку курочку. То хлопчикова курочка. Ти купи її та купи новий горщик, і най та бабка її в тім горщику зварить. І з’їж з тої курочки серце. Але не жуй, а ціле лигай. Як ляжеш спати, то скілко раз підкладеш під праве вухо руку, стілко раз тобі будуть падати з того вуха золоті монети по п’ять рублів. І з того ти будеш усе життя жити й горя не знати.

Пішов жид на базар і дивиться. Побачив ту бабусю з хлопчиком. Хлопчик тримає на руках рябеньку курочку. Жид підійшов. Бабка заправила за курочку рубля, і жид їй дав. Купив новий горщик, дав його бабці і каже:

— Зваріть мені в суботу рано курочку в цім горщику. Я прийду і з’їм. А за те, що будете варити, я вам заплачу.

Бабка зарізала курочку й варить. Зварила її і пішла до керниці набрати води. А хлопчик до горшка. Та й думає: «Це ж моя курочка була. Хоч що-небудь покушаю з неї. Взяти крило — пізнає жид. Взяти лабу — пізнає. Взяти головку — тоже пізнає».

Узяв він зсередини серце. Отут уже й не пізнає ніхто, бо курочка зверху ціла. Хлопчик узяв те серце і лигнув ціле, бо не було коли жувати.

Бабка приходи від керниці, а тут і жид заходи до хати. У бабки нікого не було: ні кота, ні пса, лиш той хлопчик. Витягає бабка з печі горшок, кладе на миску курочку і проси жида до стола. А жид починає розривати курочку і дивитися, де серце. Поглядів жид, поглядів — нема серця. І каже він бабі:

— Поверни мені гроші. А баба йому:

— Чого ж я маю повертати гроші? Я ж продала вам курочку і зварила, як ви казали.

— Нема в ній того, що треба. Поверни гроші. Питає бабуся жида:

— А чого ж там у ній нема?

— Тут, — каже, — серця нема.

Бабуся подумала: «Це лиш хлопчик з’їв». І каже вона:

— Я не поверну вам гроші, бо я розходувала їх. Купила хлопчикови чоботи й шапку.

Та й жидови гроші не повернула, а хлопця почала при жидови бити. Жид побачив, що дуже б’є хлопця, і забрався. А бабка далі молоти хлопця:

— Я тебе, — каже, — нагодую.

Хлопчик вирвався з бабиних рук і втік. Пішов у поле, і захватала його там ніч. Він переночував у полі. І не повертається до бабки, боїться, щоб знов не била. Думає хлопець: «Ніколи не повернуся до бабки, бо бабка дуже б’є», І пішов далі.

Іде він, дивиться: пасуть хлопці коні. Питають вони його:

— Відки ти, хлопче, йдеш? А він розказує тим хлопцям:

— Бабка мене била і прогнала. І рішив я пісти у білий світ. Хто мене прийме, коло того я буду жити і тому буду помагати робити.

Один з хлопців каже:

— Ходім зі мною, будеш жити у нас. Будеш братом моїм. Залишився він коло тих хлопців і грався з ними до вечора. Той хлопець, що говорив, забрав його з собою. Каже:

— Сідай на коня, і поїдем до мого тата й мами. Приїхали, а тато питає свого сина:

— Що це за хлопчик? А син розказує:

— Ішов цей хлопець і прибився до нас. Каже, що його бабка била й прогнала. А я кажу: «Як тебе бабка так тяжко била, то будь наш». І він погодився, що буде мені меншим братом.

Та й каже той хлопчик:

— Прийміть його, тату, най буде мені братом. Я їден, а він буде другий.

Тато й каже:

— То най він буде наш.

Полягали обидва хлопці спати. Той собі окремо, а той собі. А рано встали і знов пішли в поле пасти коні. А мама того хлопця рано встає і пряче їх постелі. Перше заправила в рідного сина, а потому в того хлопчика, що прибув, починає прятати. Підоймила в него подушку, струснула, і покотилися п’ять рублів золотих. Подумала жінка: «Бідний хлопчик загубив п’ять рублів. Як він буде питати, треба повернути».

Увечері хлопці знов лягають спати. А рано встали і знов пішли з кіньми в поле. А мати знов заправляє постелі. І знов покотилися п’ять рублів з подушки того хлопчика. І подумала жінка: «Що ж це таке, що цей хлопчик губи гроші? Буду складати їх у гладущ. Як буде питати, то разом віддам, а як не буде, то будуть наші».

І так було довгий час, може, рік, а може, два. Жінка наскладала гладущ грошей і не казала про це ні чоловікови, нікому. Та й подумала жінка: «Що робити з цими грішми?» Признається вона свому чоловікови:

— Хлопець, що його ми прийняли, не хлопець, а щастя наше. Дивися, скілко я грошей склала.

Чоловік питає:

— Як же ти склала? Відки ці гроші?

— Кілко би я не прибирала, все находила в цего хлопця на постелі п’ять рублів золотих. Та й тобі, чоловіче, призналася, щоби порадитися, що робити з цими грішми.

— Що робити? Купити поля більше, худоби. А хлопцям купимо коні добрі.

Пішов той чоловік з жінкою на ярмарок і почали купувати за ті гроші худобу. Два коні купили. І тому чужому май кращого коня купили, як свому, бо то за його гроші. Приводя вони додому ту худобу і ті коні. Каже чоловік:

— Оце твій коник буде, а оце — твій.

Рідний син подивився, що в другого хлопчика кращий кінь, та й каже до тата:

— Що це ви йому кращого коня купили, а мені гіршого?

— Бо він чуженький. Купив йому кращого коника, щоб він не банував. А ти й так не будеш банувати.

— Добре, тату.

А не признаються батьки за гроші. Хлопчики кажуть:

— А чо’ ж ви нам не купили ружжа? Ми хочемо йти на охоту.

— Піду, синку, завтра на ярмарок та й куплю вам ружжа. Пішов батько й купив їм ружжа. Хлопці втішилися, і хазяйський син каже:

— Сідлай свого коня, а я свого, та й поїдем на полювання, їдуть вони, а кінь бабиного внука біжить дужче. Хазяйський син розсердився на бабиного хлопця.

— Ану давай ще раз передоганятися! Чий кінь сильніший буде, — сказав хазяйський син.

Кінь бабиного хлопця побіг швидше. Хазяйський син лишився позаду і подумав: «Добре, що ти вперед поїхав. Я тебе застрелю». І вистрілив за бабиним хлопцем. А той якраз в’їжджав у ліс, і не вбив він його. Побачив бабин хлопець, що той хоче його вбити, приїхав до хазяїна і каже:

— Я у вас не буду, бо ваш син хоче мене вбити.

— Та я тобі все дам, лиш будь у мене.

— Ні, не буду. Давайте мені мою одежу, а все ваше я вам лишаю. І коня лишаю.

Повернув йому старий те, що він з дому мав, і пішов хлопець у білий світ. А до бабки не повертав.

Ішов він дорогою, кілко йшов, уже вечір захватив його. При дорозі була керниця. Сів він коло неї відпочити. Почав його морити сон. Поклав він руку під праве вухо і заснув. Прокинувся рано — на правій руці п’ять золотих рублів; хлопчик утішився, поклав гроші в кишеню. І пішов далі. Зайшов у город — думає найти собі тут квартиру. Питався, питався — ніхто не хоче приймити. Заходи він до одного бідного жида та й каже:

— Вже ніч зробилася, і ніхто не приймає мене на ніч. Прийміть ви, я вам добре заплачу.

— Прийму тебе на ніч, — сказав жид. — Але заплатиш мені за те, що будеш ночувати, рубля.

А він каже жидови:

— Я вам не рубля дам, а п’ять, щоб тілко ви через кожну годину мене будили.

Жид на то погодився. Дивиться на годинник і, як година пройшла, буди хлопця. А хлопець уже знав, що гроші падають йому з вуха. Жид буди його, він пробудиться — п’ять рублів є. Кладе їх у кишеню і знов лягає. Так будив його жид до ранку. Хлопець склав шістдесят золотих рублів і думає: «Тепер я буду жити».

Пішов собі у город купляти, що йому треба. Ходив, ходив по городу і побачив царський дворець. А на тім дворцови записка. Написано, що там є красуня з красунь. Хто хоче годину на неї подивитися, має дати сто рублів. І чим більше дивитися, тим більше грошей треба дати. Подумав хлопець, що в него грошей на годину не вистачить. Треба знов іти до того жида і скласти гроші. Щоб подивитися, яка та красуня.

Прийшов він до того жида і каже:

— Будеш мене будити цілу ніч через кожну годину, п’ять рублів дам.

— Буду будити, — сказав жид.

За п’ять золотих рублів жид не спить ніч. А щоб такі гроші заробити, йому треба було півроку робити. І почав жид його ще хутше будити. Не через годину, а через кожних півгодини.

Хлопець склав гроші і вже має з чим іти дивитися на красуню. Пішов до красуні, дивився на неї, дивився і всі гроші видав. Прийшов на квартиру і каже жидови:

— Я лягаю спати, а ти буди мене навіть удень. День і ніч буди, і даю тобі десять рублів.

Ходив він багато раз дивитися на ту красуню, і подумала красуня: «Звідки він має так багато золотих грошей?» Підійшла вона до него з ласкавими словами і випитала, звідки він гроші має. Тоді покликала наймичку і сказала їй:

— Звари дання, і дамо йому пити замість чаю. Наймичка каже:

— Я це зроблю.

Зварила наймичка те дання і віднесла в кімнату до красуні. Та почала вгощати хлопця, і він випив дання. І почав блювати, і виблював серце рябенької курочки. А красуня обмила його і лигнула. І сказала служницям, щоб викинули хлопця надвір. А хлопець не знав, що серце рябенької курочки він уже втратив. Пішов знов до того жида, щоб будив його. Жид його збудив, дивиться хлопець на руку — нема грошей. Хлопець мав ще п’ять рублів. Дав він їх жидови, а сам лишився без нічого. І догадався він, що це красуня йому таке зробила.

І вже падуть золоті гроші з вуха красуні. Досить того, що вона й так має дуже багато грошей, то ще й з вуха падуть їй золоті гроші.

А хлопець з досади пішов собі далі. Кілко йшов він, ішов і зайшов у ліс. Дивиться: в лісі грушка є, золота грушка. Рве він грушки і починає їсти. Укусив грушку — дуже недобра, терпка. Кинув ту грушку й пішов, і почув, що йому щось болить на голові. Він мацається — ґулі. Почали в него рости роги. Ростуть і ростуть, і почали вже й парости рости, як у оленя. Такі великі виросли, що чіпляють по гілляках. Почав він повзти рачки, щоб не чіплятися рогами. Дивиться — яблуня золота. Рве він дві яблуці і покушав. Таке терпке, недобре! І кинув він ті яблука на землю. Від того яблука такий старий він зробився, ніби сто літ йому. А роги сидять на голові.

Іде він далі рачки. Нарешті вже й на череві сунеться, бо роги не пускають. І далі ростуть. Приповз він на череві до кернички в лісі — захотів води попити. Черпнув рукою і хлипнув раз у рот. І другий раз черпнув, і третій раз. І роги впали, і молодий він став, і кращий, як був. А у воді видно, як у дзеркалі, і сам він себе бачи. Подякував він богови, що найшов таку керничку.

Бере з тої кернички у пляшку води, вертається назад до золотої яблуні і бере дві яблуці. Вертається по тій стежці до тої грушки і рве дві грушки, що від них ростуть роги.

Вертається він туди, де красуня забрала в него серце рябенької курочки. Обмазав він себе і зробився чорний-чорний, щоб його не пізнали. Підходи до дворця, де була та красуня, і носи дві яблуці і дві грушці в руках. Красуня побачила у вікно, що він носи такі гарні яблука й груші. Посилає вона наймичку:

— Іди спитай, що він хоче за ті грушки і яблука. Ми заплатимо. Наймичка приходи і питає його:

— Що ви хочете за ці яблука й грушки?

— Їх штири штуки. Хочу штириста рублів золотими грішми. Наймичка пішла і сказала красуні, що той хоче штири сотні золотими грішми. Красуня дала їй штириста рублів і сказала:

— Іди возьми.

Наймичка пішла та й купила ті яблука й грушки. Грушки гарні, а яблука ще кращі. Принесла їх наймичка. Красуня тішиться. І скортіло їй покушати грушки. Вкусила — грушка нехороша. Вона подумала, що друга лучча буде, покушала й другу. І друга нехороша. Кушає вона яблуко, щоб заїсти грушку. А яблуко на смак ще гірше. Красуня швидко покуштувала друге яблуко. Може, лучче буде? І кинула й те друге, бо й воно погане було.

А в неї вся кімната була з дзеркалами. І побачила вона, що в неї ростуть роги. І стара вона зробилася, стара старою. Побачила вона сама себе в дзеркало і зачала кричати. А роги вже до стелі досягають, вже гнуть її вдолину. Виросли роги великі-великі, і вже вона сидить на підлозі. Та й кричить:

— Ойо-йой, це мені так бог дав, що я така страшна стала!

І все кричить. А служниця вчула. Приходи в її кімнату, побачила і налякалася. Побігла до царя й цариці і каже:

— Там, де була ваша красуня, якесь чудовисько сидить.

Цар з царицею побігли подивитися. Побачили чудовисько і зачали тікати, бо подумали, що то нечистий з’їв їх дочку, а сам ся лишив у кімнаті. А дочка побачила, що вони тікають, і кричить:

— Тату, мамо, не тікайте, це я, ваша красуня! Цар з царицею повернулися й питають її:

— Що з тобою, доню? Чого ти така страшна?

— Купила грушки та яблука, покушала і така зробилася. Виросли роги. Щось робіть, тату, лікуйте мене, щоб я не мала цих рогів і щоб не була стара.

Цар дає заявки і викликає професорів, докторів різних, щоб лікували. І сказав цар:

— Хто вилікує мою дочку, заплачу, скілко схоче.

І беруться лікувати її дохтори різні, професори. З усього світу зійшлися, обтинають роги, а роги ще сильніше ростуть. Лікували, лікували і не годні вилікувати. Цар знов повторює заявки:

— Хто вилікує мою дочку, то, як не буде жонатий, дам за него дочку заміж. А скоро жонатий, то даю йому половину своєї держави.

А той хлопець уже підріс, дорослий парубок ся зробив. Замаскувався він, щоб його не пізнали, іншу одежу на себе вбрав і зробився ворожбитом. Та підходи до царя і говори:

— Я вашу дочку вилікую і зроблю ще кращу, як була.

А цар каже, що дасть дочку за него, як він нежонатий, а як жонатий, то півдержави дасть. Тоді хлопець каже цареви:

— Я вилікую, але зробіть за три кілометри від города дім. І щоб той дім був добре обгороджений. У тім домі серед чистого поля я буду її лікувати.

Цар все зробив, як сказав «ворожбит». Взяли з тої кімнати царську дочку на підводу і повезли в той дім на полі. А разом з нею зайшов у той дім «ворожбит».

Всі забралися, а «ворожбит» починає її лікувати. Ловить її за ріг і б’є нагаєм. Бив добу — не блює, лиш кричить. А він їсти не дає, лиш б’є. Б’є другу добу — не блює. А він відпочине і далі б’є. А на третю добу ще трохи побив її, і вона почала ригати. І виригала серце рябенької курочки. Тоді він лишив її бити, обмив то серце і лигнув. А їй дав тої води, і відпали роги, і зробилася вона ще краща, як була.

їде цар зі своїм військом і думає: «Як не вилікував, то зніму йому голову». А застав свою дочку ще кращою, як була. Цар втішився, забрав її додому. І питає він «ворожбита»:

— Ну що, береш половину царства чи мою дочку заміж? А він і каже:

— Я парубок, беру її заміж.

Цар зробив їм хорошу свадьбу. І жили вони собі. І пройшов якийсь час, цар дуже постарів і передав усю державу на зятя. І жив він, і володів державою. І на цім конець.