Смородинка
Українська народна казка Полтавщини

У стародавні часи жив на світі король, і було у нього три сини. А неподалік жила вдова, і була у неї єдина дочка. Дочку прозивали Смородинкою, тому що вона нічого, окрім смородини, не їла.

Одного разу вона захворіла. Не могла більше матінка смородину їй купувати. Що бідній жінці робити, як дочку від смерті врятувати? Підглянула вона, що в монастирському саду смородини видимо-невидимо, прокралася туди і цілий кошик смородини назбирала. А як стала виходити, зирк, назустріч настоятелька того монастиря йде і говорить їй з докором:

— Ти що ж це робиш, жінко?

Злякалася бідна жінка.

— Ніколи в житті я нічого чужого не брала, — відповіла вона настоятельці, — і зараз не стала б, коли б не крайність прийшла! Є у мене донечка краси небаченої, в цілому світі не знайти їй рівної. Та ось біда: коли не поїсть вона день-другий смородини, помре. Нині не їла, якщо і завтра не поїсть, помре.

Настоятелька пробачила бідну жінку, але пішла провести її до самого будинку: ніяк не вірилося їй, що у цієї бідної жінки дочка така особлива. Коли ж побачила, що дівчина і справді красуня, сказала її матері:

— Послухай мене, ти жінка бідна, віддай нам дочку свою, у нас вона зможе їсти смородини вдосталь.

Бідній жінці що робити? Смородина тільки в монастирі росте. Віддала вона свою донечку. Стала дівчина в монастирі жити. У ті пори ще дозволялося черницям вікна монастирські навстіж тримати. Смородинка у віконце те ні-ні та й гляне.

І ось одного разу проїздили біля монастиря три королевичі, побачили вони дівчину і немов до місця прикипіли: не зустрічали отакої краси!

Старший королевич негайно божитися почав, що доти не заспокоїться, поки не назве красуню дружиною своєю. Середній королевич туди ж. І він, мовляв, не заспокоїться, поки дівчину дружиною не назве. А молодший королевич сказав:

— Не бувати цьому! Моєю дружиною вона стане!

Зчепилися тут королевичі—страх! Чужі люди насилу їх розняли. На шум і настоятелька до вікна підійшла: що, мовляв, трапилося? Смородинка їй каже:

— Це вони через мене б’ються.

Злякалася настоятелька: ану як король та королева докоряти їй почнуть! Негайно веліла вона Смородинці від вікна відійти і почала соромити її. Коли ж дівчина виправдовуватися почала, тому що ні в чому не була винна, настоятелька їй і говорить:

— Ось воно що! Виходить, ти не лише собою пригожа, але ще і помислами чиста, гордячка? Так хай же, Смородинко, вся ця краса та чистота твоя ящіркою обернеться. І жити ти будеш тепер не у мене, а на самому краю світу!

У ту ж мить обернулася бідна Смородинка ящіркою, а ще за хвилину опісля опинилася вона на краю світу.

Час ішов, матінка тих королів померла, отець їх дуже постарів. Радий би він був зняти з себе своє звання королівське, та тільки ніяк не міг вирішити, якому з синів передати його, бо любив всіх трьох однаково. І сказав синам старий король:

— Троє вас у мене, сини мої рідні, і кожен, знаю, за двох інших не кращий. Але все ж таки випробую я вас. Той, хто три мої прохання виконає, той і королівство отримає.

Всі три сини погодились: що ж, мовляв, король-батечко, викладай свої три прохання.

— Спершу, дітки мої, і одного буде достатньо, — сказав король, — хотів би я мати чудо-хустку, стільки-то сажнів в довжину, та стільки ж завширшки, а при цьому щоб вона через обручку протягалася.

Присягнулися королевичі в один голос, що чудо-хустку роздобудуть. Узяли вони з собою грошей і вирушили в дорогу. Виїхали з фортеці, бачать, три дороги в різні боки

розбігаються. Дві дороги хороші були, ними двоє старших і поїхали. А третя дорога вся в грудках та ямах, вона молодшому королевичу дісталася.

Старші королевичі скоро прибули у велике і красиве місто. А молодший брів та брів, зовсім притомився, живої душі по дорозі не зустрів, пташки і тієї не побачив. Старші брати накупили в місті всякого ткання-полотна, а молодший все йшов та йшов без зупинки. І прийшов він так на край світу.

На краю світу побачив молодший королевич міст кам’яний, сів на мосту, зажурився, що ж тепер йому робити? Адже ось яка біда: не виконати йому і першого прохання батька свого. Він і не помітив, як підповзла до нього маленька ящірка із золотистою спинкою. Підповзла і тихенько питає (у ті часи тварини уміли ще розмовляти):

— Що засмутився, королевичу, про що задумався?

Подивився на ящірку король і відповідає:

— Ех, ящірко-золота спинко, навіщо питаєш, адже все одно ради не даси, горю моєму не допоможеш.

— А ти розкажи, —просить ящірка, —раптом та допоможу тобі.

Розповів тоді їй королевич, що їх у батька три сини і вирішив батько тому синові королівство віддати, хто три його бажання виконає. А перше його бажання таке: роздобули б йому чудо-хустку, стільки-то сажнів в довжину і стільки ж завширшки, а при цьому щоб через обручку протягалася. Вислухала його ящірка і каже:

— Гаразд, королевичу, ти посидь тут, а я, можливо, горю твоєму допоможу.

Прошмигнула ящірка під міст, в павукове царство. З павуками вона велику дружбу вела, ось і попросила їх:

— Допоможіть!

Павуки негайно взялися нитки сукати, хустку небачену ткати. Десять днів, десять ночей трудились і виготовили тканину. Ящірка вгору її віднесла, королевичу подала. Уміщалася чудова хустка у нього в кишені. Між тим два старші брати давно вже додому повернулися, тканин всіляких понавозили прірву. Шматки були і в довжину хороші, і завширшки якраз, та тільки жоден крізь батькову обручку не проліз.

Тут і молодший королевич надійшов. Виймає він з кишені свою хустку. Король її крізь обручку протягнув, молодшому синові киває.

— Ось це справа, — каже, — крізь кільце хустка вільно проходить, та тільки не знаю, чи така вона завширшки і в довжину, як я замовляв!

Негайно наказав він мірщиків привести. Поміряли вони тканину і вздовж і впоперек — була вона в самий раз!

Зрадів старий король.

— Ось бачите, діти мої, — говорить, — наймолодший краще за всіх із завданням впорався. Та тільки лишаються ще два випробування. Хто з вас з ними справиться, тому і королівство дістанеться. А зараз слухайте моє прохання: принесіть ви мені маленьку собачку. Та таку, щоб в шкаралупі золотого горішка уміщалася. А як з шкаралупи вискочить, щоб гавкіт її в сімдесяти семи королівствах чути було.

Знову вирушили брати в дорогу. Старші, як і перше, хорошими дорогами до міста, а молодший знову по ковбанях, на край світу. Ось прийшов молодший королевич на край світу та й говорить гучним голосом:

— Ящірко—золотая спинка, вийди на поклик мій!

Ящірка до нього й вибігла.

— Чого тобі, королевичу, потрібно?

Королевич сумно їй відповідає:

— Ось тепер, я думаю, не зумієш ти волю мою виконати.

— А ти скажи, — відповідає йому ящірка, —може, й зумію!

Розповів король про батькове бажання. Про те, яка йому собачка потрібна. Ящірка замислилася, а потім і говорить:

— Нікуди не йди, може, я зумію тобі допомогти!

І прошмигнула вона в підземне царство, де малесенькі чоловічки мешкають. Пробралася вона прямо до короля чоловічків тих і почала просити:

— Зроби, милість, віддай ти мені ось таку та таку карликову собачку.

І віддав їй карликовий король свого першого міністра: він і був якраз тією самою собачкою. Заховала ящірка собачку в золоту шкаралупу горіхову і вибралася з підземного царства. Королевичеві ж наказала так:

— Ось візьми горішок, в кишеню поклади, та дивися дорогою не відкривай, біжи до отця скоріше!

Два його старших брати давно вже були удома. З тим і вернулися, що подібного собаки на світі не водиться і, мовляв, шукати його — тільки час дарма втрачати. Угледів король молодшого свого сина і говорить:

— Ну що, синку, і ти з порожніми руками прийшов, як твої брати?

Тут королевич радісно виймає з кишені золотий горішок, відкриває його, а собачка як вискочить! Та як загавкає—чути було цей гавкіт в сімдесяти семи королівствах. Слухає її гавкіт король не наслухається, задоволений, ніби спину йому маслом змащують. І сказав король синам:

— Ну, бачите, сини мої дорогі, молодший і з цією задачкою справився. Але тільки ось вам моє останнє слово: хто третє моє бажання виконає, тому і бути королем. А бажаю я ось що: тому з вас державу залишу, хто найкрасивішу наречену в палац приведе.

Старші брати зраділи, тут же нахвалятися почали:

— Вже в чому, в чому, а в цьому ми молодшого братика обійдемо, адже ми де тільки не були, яких красунь не бачили! Серед стількох як не вибрати найкрасивішу? А кого бачив молодший брат на краю світу? Нікого і не бачив. Хіба що ящірку!

І справді засмутився молодший королевич, що вже тут скажеш, адже не приведе йому ящірка з-під землі красуню-наречену. Та все-таки відправився він до неї, сумний, сів на мосту кам’яному. Прибігла ящірка. Королевич їй говорить:

— Тепер вже, ящірко, ти і справді моїй біді не допоможеш.

Ящірка — Золота Спинка тихо, ласкаво йому відповідає:

— Хтозна, може, і допоможу.

— Ні, — говорить королевич, — адже батько наш ось що сказав нам: хто найкрасивішу наречену в палац приведе, тому і бути королем.

Почервоніла тут ящірка—Золота Спинка і каже йому:

— Ану, візьми ти мене в руку міцніше та об цей кам’яний міст удар сильніше!

Королевич оторопів.

— Ну вже ні, — говорить він ящірці, —цього я нізащо не зроблю. Щоб я та ударив тебе, коли я великою подякою тобі дякувати маю!

Але ящірка не відступалася:

— Виконай прохання моє, удар мене об кам’яний міст!

Ніяк не погоджувався королевич, але потім побачив, що ящірка засмутилася, примружився міцно та і вдарив її об кам’яний міст. І що ж він бачить? Стоїть перед ним замість ящірки красуня, яких світ не бачив. І говорить вона королевичу:

— Що, королевичу, чи пізнав мене?

А королевич трохи розуму не позбувся з радості.

— Начебто і пізнаю, та тільки очам своїм повірити боюся.

Із сміхом відповідає йому красуня небачена:

— Та це ж я з вікна монастирського виглядала! Через мене ти бійку затіяв! Смородинка я!

Королевич все дивується, очима кліпає, а Смородинка говорить:

— Ось тепер, королевичу, я навіки твоя, тільки смерть нас розлучить!

Королевич від радості зовсім голову втратив, не знає, як їй руку подати, щоб додому вести.

Старші брати вже вернулися, кожен зі своєю нареченою. Тільки його й чекали, щоб зважилося, кому з них королем бути. Коли молодший королевич прийшов, старий король якраз картоплю копав, правда, картопля була не проста, а золота. Побачив король наречену молодшого сина і в ту ж мить рішення ухвалив.

— Ви вже не сердьтеся, дітки милі, на брата свого, — сказав він старшим своїм синам, — а тільки на королівство молодший син заслужив!

Але брати і не думали на нього сердитися, від душі йому добра бажали, щоб жив-поживав щасливо!