Були собі чоловік і жінка. Мали вони дуже людяного собачку — нікого не припустив, не дав нічого вкрасти. Ніяка звірина в город не зайшла. Жили ті люди, жили старі повмирали, лишилися на тім хазяйстві молоді. Бачать вони, що собака постарівся, і не дають йому їсти. Свариться молода хазяйка з чоловіком:
— Занеси його кудись, він старий. Ми собі десь дістанем молоденького собачку.
Собака з голоду ще більше впав, уже не годен був і піднятися. А жінка все чоловікови клепає:
— Занеси його. Най не здихає тут перед хатою.
Чоловік бере собаку в стару верету і несе, щоб укинути його в річку. Щоб його ніхто й не видів. Але річка була далеко, то він кинув його в лісі. Прийшов додому та й каже жінці:
— Я його кинув у яр. Най там пропадає.
А в тому лісі був вовк, і він видів, що чоловік щось кинув. Вовк думав, що то вівця. Приходи, побачив, що то собака, та й каже:
— Що, небоже, пропадаєш?
А собака лиш тихо дзявкає. Вовк йому:
— Не раз я хтів у твого хазяїна взяти ягня, а ти не давав.
А собака нічого не може йому на то сказати. Бере вовк того собаку на плечі і несе його далі в ліс. Заноси в нору, простелив сіна і каже:
— Сиди тут, а я найду тобі щось їсти. Там хлопці пасуть за горбом вівці. Може, я дістану ягня, то принесу тобі м’якенького м’яса.
Пішов вовк, піймав у чабанів ягня, приніс його псови, той наївся. І так вовк щодня носив собаці їсти. Вже собака трохи подужав. Вже й устає, ходи. Вовк каже:
— Ти сиди, відпочивай, щоб був дужий, міг бігти.
Та й усе підноси собаці по кусочку м’якенького м’яса. От узнали про це інші вовки і не злюбили того вовка, що він рятує собаку. Сказали вони йому:
— Прожени його, бо він не раз за нами біг і ми через него не могли нічого дістати їсти. Він був сильно лихий.
Вовк прийшов до собаки і каже:
— Біда. Я переведу тебе в другу нору, бо зо мною мої брати-вовки сваряться.
Вовк іде вперед, собака за ним — ідуть, щоб сховатися в другу нору. Ще трохи допоміг вовк собаці і в другій норі. Видить вовк, що собака вже може бігти, і питає:
— Хотів би ти вернутися до свого молодого хазяїна?
— Дуже хотів би. Зроби так, — каже собака.
— Я так зроблю, що молодий хазяїн буде ще краще тебе доглядати, як той старий доглядав.
Ходив вовк, ходив і набрів на то поле, де молодий хазяїн з жінкою прашували буряк. А в колисці дитина сидить. Вовк прийшов до пса та й каже йому:
— Йдім на край лісу. Там твій хазяїн з жінкою прашує, а в колисці дитина. Я буду сунутися на череві, доки не возьму дитину з колиски. Як возьму дитину і буду з нею тікати, за мною будуть бігти люди, але вони мене не доженуть. А ти щоб вийшов з лісу і погнався за мною. Я кину дитину, а ти возьми і дай свому хазяїнови.
Підходять вони туди. Собака сидить скраю в корчі. Хазяї відсапалися далеко від колиски. Вовк підсунувся на череві, взяв дитину і тікає до лісу. Люди побачили це і зачали кричати:
— Мой, Іване, вовк вашу дитину взяв!
Біжать за вовком, а він уже добігає до лісу. Усі люди женуться, жінка й чоловік кричать: «Ґвавт!» Люди кричать:
— Щоб він хоч не втік у ліс! Лиш забіжить у ліс — пропала дитина! Вовк до лісу, а напроти вискакує пес. Вовк кинув дитину і втік.
А пес узяв дитину за пеленки в зуби і несе назустріч хазяїнови. Дав дитину хазяйці в руки. Хазяйка пізнала собаку, зачала плакати і каже чоловікови:
— Мой, подивися, це той собака, що ти заніс. Який вірний був нашим батькам, такий вірний і нам. Берім його назад додому.
Хазяїн і хазяйка покормили його в полі коло себе. Зійшлося багато людей, і дуже дивувалися всі. Забрали собаку додому, і він став жити знов, як жив колись.
Їдного разу вночі приходи до собаки вовк.
— Нема, — каже, — щось коло тебе попоїсти?
— Тут, — каже, — в сусідстві буде в неділю весілля. А зараз там заготовляють холодець і викидають кістки. Підем попоїш.
Підійшли вони туди, де готувалися до весілля. Жінки викинули в ящик зо два відра кісток. Ці обидва підійшли і ті кістки їдять. Добре попоїли. Вовк і каже:
— Мой, братіку, я прийду сюди на весілля. А собака:
— Приходь, лиш пізно, коли всі будуть п’яні. Пішов вовк у ліс, а собака на своє місце.
От уже й весілля. Вовк прийшов пізненько до собаки в будку і посилає його в розвідку, щоб подивився, як там на весіллі. Подивився пес, приходи й каже:
— Усі люди за столами. А вийдуть гуляти, я залізу туди і буду тобі виносити, що душа бажає.
Посиділи вони, посиділи, дивляться: люди виходять з-за столів п’яні, як ніч. Музика грає, і всі гуляють. Кухарки забирають посуд із столів. Пес каже до вовка:
— Йди сюди.
Зайшли вони з одного кута, піднімають верету, залазять під ослони, і пес дістає, що тілко вовк хоче. Вовк наївся, що вже аж не хоче, і пес тоже. Вовк каже:
— Я хочу горівки.
— Тобі не можна, — каже пес.
— А я хочу.
Дістав пес горівки та й каже:
— Не пий. А як п’єш, то дуже потрошку.
Вовк лежить під ослоном, узяв пляшку межи лаби — і тягне, й тягне. Пес не дає.
— Лиш, — каже, — не пий стілко. Вовк не слухає.
А на весіллі гуляють та й ухкають. А п’яний вовк і собі зачинає ухкати. Пес торкнув його лабою:
— Тікай, бо вже чують, що ти ухкаєш.
А вовк зовсім п’яний, очі зробилися червоні. Пес утік додому, а вовка там убили. Убила його горівка. І на цім закінчилось.
Собака і вовк Українська народна казка Гуцульщини
Жив собі чоловік та й жінка і мали вони пса Бровка. Дружив той пес з вовком. Вовк прийшов до Бровка й каже: — Я увечері прийду до тебе красти поросята. Аби ти на мене не гавкав. А пес відповідає:
— Не буду гавкати, якщо ти будеш так красти, що поросята не будуть кричати. А як будуть свині кричати, то я буду гавкати.
— Добре, — сказав вовк.
Увечері приходить потихеньку вовк, вдерся в дах *, тихо зловив порося, а порося зачало кричати. А за ним усі поросята закричали, а тоді й льоха закричала. Тоді пес дуже загавкав, і це вчули чоловік, жінка — всі. Повибігали з хати хто з чим. З сокирою, з макогоном — хто що їмив у руки. Пішли в той дах, а там вовк. Вони вовка так набили, що той ледве втік.
Утік вовк та й на другий вечір приходить до пса. Та й каже:
— Я тебе просив, аби ти не гавкав, а ти на мене гавкав. Біда буде, як будеш далі так робити. Я ще раз цего вечера прийду, але би ти не гавкав.
Пес сказав знов:
— Я не буду гавкати, як ти будеш так брати, аби свині не кричали.
І знов увечер пішов вовк до свиней. Вдерся в дах, усі свині зачали знов кричати, і знов пес учув і зачав гавкати. І знов усі повибігали, хто з чим у руках. Чоловік, і жінка, і дочка. Знов вовка побили, і вовк ледве поліз у ліс.
На третій вечер прийшов вовк до Бровка і каже:
— Я на тебе виповідаю війну. Я збираю всіх лісових звірів, а ти збирай усіх своїх домашніх. Та й у лісі, під тим великим дубом, буде війна.
Пес зажурився, не їсть, лиш лежить і сумує. Один день, другий, третій. Приходить до него кіт Грицько. І каже:
— Чого ти, Бровку, сумуєш? Він відповідає:
— Що ти мені поможеш?
— Та кажи. Може, щось поможу.
— Нічого ти мені не поможеш, але скажу. Вовк приходив по свині, казав, аби я не гавкав. А я гавкав, і він на мене виповів війну. Та й що буде? В него звірів багато, а я кого возьму на війну?
— Не журися, — каже Грицько. — На коли то він ту війну виповів?
— На четвер. В другій годині треба йти.
— Не журися, нас багато є: я, ти, гусак, гуска, качка — всі підемо на війну.
Вовк зібрав усіх звірів, уже чекає коло дуба. Свиня дика загреблася в лист, медвідь поліз на дуба, подивився і каже:
— Як їх багато йде! І всі мають карабіни. А одна лиш ззаду йде
і кулі збирає. І каже: «Де-де-де-де?»
А то вони попіднімали хвости догори. А качка казала: «Де-де-де».
Приходять вони ближче до того дуба, а свиня в листі кинула хвостом. Кіт подумав, що то миш, скочив, ухопив за хвіст і вкусив. А свиня зі страху схопилася та й утекла в долину. А кіт напудився свині та й поліз на дуба. Медвідь уздрів, що кіт лізе на дуба, та все вище вгору. Напудився медвідь та й собі вище лізе, поки не виліз аж на тонку гілляку. А та гілляка вломилася. І медвідь бабахнувся на землю. А вовк стояв збоку та й дивився на то все. Уздрів вовк, що свиня втекла, а за нею й медвідь потягся. Та й утік і вовк. І пішли всі в долину. І там говорили:
— Вони всі прийшли з карабінами, — кажуть. А свиня каже:
— А той мечем як чахнув мене по хвості, то я ледве втекла. А медвідь:
— Мені було летіти як летіти, але сідати дуже погано було. А вовк каже:
— Ми такі всі великі та й програли війну.
Собака і вовк Українська народна казка про тварин
Мав ґазда пса. Називався той пес Терко. Він через всей свій вік тому ґазді вірне служив, але на старість вже не міг. Та й тогди го ґазда взяв та й вигнав геть.
Іде пес, іде — здибався з вовком. А вовк ся його питає: «Де ти йдеш?» Він каже: «Нагнав мене мій ґазда геть, то йду на жебри!» Тогди вовк каже: «Я тебе так пораджу, що тебе ґазда знов буде шановати. Як завтра, — каже, — піде ґазда в поле пшеницю жати і винесе з собов малу дитину, то я забігну та й дитину вхоплю, а ти тогди будеш за мнов летіти і дитину від мене відбереш і занесеш свому ґазді!»
Вийшов ґазда з жінков жати пшеницю та й виніс дитину і положив під кіпку. Тогди вовк забіг та й хлопця вхопив, зачав утікати. А Терко тогди за вовком, вовка догонив, відобрав дитину і заніс свому ґазді. Ґазда зараз виймив із торби кавалок солонини і хліба і дав то Теркові. І потому вже його тримав і годував добре. Вже го шановали всі за то, що дитину відкупив від вовка.
Але раз пес вийшов знов у поле та й здибав самого-того вовка. А вовк каже: «Ци правда, що-м тя добре порадив? Як же ти мені тепер за то відплатиш? А пес каже: «Ходи, у мого ґазди є комашня, то я тя добре нагодую!» Та й запровадив вовка до хати на комашню, так що ніхто не видів, і каже: «Лізь під стів, а я тя буду трахтова́ти!» Та й дав му там хліба, солонини, пирогів та й фляшку горівки. Але ся вовчисько дуже той горівкою впив та й каже до пса: «Я тепер буду співати!» А пес му каже: «Бійся бога, сиди тихо!» Але вовк був вже дуже п’яний та й завив, то єдні люди з хати повтікали, а другі взялися до вовка бити. Тогди Терко ляг на вовка і не дав го бити. Та й вивів вовка в ліс, а сам вже жив коло ґазди аж до смерти.
Собака і вовк Українська народна казка про тварин
Був собі чоловік, мав він собаку. От, як стала вона уже дуже стара, він і каже до неї: «Іди собі в світа, коли ти така стара». Пішла вона, та дивиться — іде вовк, та й каже їй: «Куди ти, собако стара, йдеш?» А вона: «Я іду в світи». — «Ну, я тобі назичу хліба, але, гляди, щоб і ти мені послі назичила». Вона каже: «Добре, назичу». От він каже: «Отут попові жнуть, то йди: я возьму дитину та й побіжу, а ти будеш на мене гавкати; а вони побачать та відберуть від мене дитину, а тебе возьмуть до себе». От вони так і зробили: вовк узяв дитину да й побіг, а собака за ним — гав, гав! От люди побачили, відняли дитину, а собаку взяли до себе і нагодували.
У них був бал на другий день, — так-так гуляють! Людей понасходилось... А вовк прийшов до теї собаки, а вона каже: «Лізь під штандари!» Вовк вліз та й сидить. Собака узяла з стола буханець хліба та й несе до вовка. Люди побачили та й кажуть: «Он собака несе хліб!» А хазяїн каже: «Нехай несе, то наш». Взяла собака той буханець та й віддала вовкові; він узяв та й з’їв. Потім вона узяла пляшку з горілкою та й знов несе вовкові. Люди побачили та й кажуть знову: «Он собака поніс горілку». А він каже: «Нехай, нехай несе, то наш собака». А він ізнов поніс вовкові. А ті попові підслідили його — куди-то він несе, а він вовкові; вони взяли да за кий да й вигнали вовка.
Він узяв, пішов у поле; дивиться — свиня пасеться. Він прийшов до неї та каже: «Чия ти?» А вона каже: «Попова». А він каже: «Зачекай, я тебе з’їм». А вона каже: «Сідай на мене, я тебе привезу до свого дому, то там мене і з’їси». Узяв він, сів на ню, — вона взяла, привезла його до свого дому. Узяла вона, шархнулась об хлів, а він і впав з неї. Ото він хоче вже її їсти, — вона кричить; люди попові вибігли да й знов його вигнали.
От він ізнов пішов у поле. Іде він та дивиться — аж коняка пасеться. Він каже до неї: «Чия ти?» — «Попова!» — «Почекай, я тебе з’їм». А вона каже: «Не їж, а сідай лучче на мене та поїдем до мого дому, — там і з’їси». Він сів да й поїхав. Приїжджають в двір, — вона приїхала до стайні, шурнулась у стайню — він упав. Ото він хоче її їсти, — вона начинає іржать. Попові вискочили та й прогнали його.
Ізнов той вовк побіг у поле. Іде він понад ставком, дивиться — гуси на березі сидять. Він питає їх: «Чиї ви, гуси?» — «Попові». — «Я вас поїм». — «Ой, не їж, нехай ми попливем да ноги пополощем, — тоді нас чистеньких і з’їси». Узяли вони да й поплили, а він остався, як дурний.
Постоявши, бачить, що вони не випливають, узяв да й пішов далі. Дивиться він — іде парубок. Він питає: «Чий ти?» — «Поповни». — «Я тебе з’їм». Він каже: «Зачекай, я перше піду обмиюсь». Він узяв, виліз на гіляку, вирізав здорового дручка, потім зліз та й каже до вовка: «Дай мені чим втертися». Він каже: «Не маю чим». Він каже: «Дай я твоїм хвостом втрусь». Вовк дав йому хвоста. Він взяв, обмотав його добре за руку. Вовк каже: «Пусти!» А він його дубком раз ударив, другий, а за третім і убив його.